Криза “верхів”: навіщо Україні потрібні нові еліти?

Суспільство загалом не бере безпосередньої систематичної участі у політиці та управлінні державою. Місію створювати умови, у яких житиме більшість, відведено політичним елітам. Саме вони здатні показати масам шлях вирішення проблем, що виникли, консолідувати їх і повести за собою. Від якості політичних еліт залежить досконалість державних інституцій, успішність вирішення поточних та стратегічних завдань. На жаль, “елітарна меншість”, через обставини, іноді не здатна повноцінно виконувати покладені на неї функції. Це призводить до втрати довіри до неї та наростаючої потреби суспільства шукати заміну. Зараз у більшості країн світу спостерігається запит на “нову кров”, і в цьому сенсі Україна також не виняток.

Для еліт важливо захоплювати собою маси, створювати їм “орієнтири якості”. З іншого боку – відчувати віяння цих мас, відповідати йому й намагатися передбачати їхні посили. Справжня еліта діє не на основі власного інтересу, її пріоритет – суспільний інтерес і суспільне благо.

У свою чергу, еліти перебувають у поступовій та водночас безперервній трансформації. Елітарній меншості властива циркуляція, тобто вона проходить стадії від розвитку до занепаду, після якого мають бути нові зміни.

Як показують реалії, сьогодні світ переживає серйозну кризу елітаризму. У багатьох демократіях еліти опиняються у гострому куті суспільної критики. Їх звинувачують у невдалому ухваленні глобальних рішень, як це було з референдумом стосовно “Брекзиту”, або критикують за нездатність розуміти потреби пересічних громадян.

Підрив довіри до верхів у більшості країн світу пов’язаний з їхньою нездатністю реагувати на сучасні виклики. Наприклад, зараз гостро постає питання нерівності. Доходи традиційного середнього класу сильно стагнують, при цьому одночасно дуже зростає добробут вузької групи населення, що призводить до сильної економічної та соціальної напруженості.

Через ці обставини європейські країни постійно охоплюють протестні настрої. “Криза вартості життя”, за версією видання Bloomberg, є однією з домінуючих проблем для людства у найближчі два роки, але як подолати цей виклик – поки невідомо. І навряд чи ми дізнаємось про це найближчим часом.

А все тому, що для сучасних еліт більш актуальним є питання власних інтересів, а не увага до проблем громадськості. Звичайно, праця над виробництвом нових смислів та перспектив потребує серйозних витрат, і насамперед – інтелектуальних. Якщо цього немає, то відбувається підміна понять. Коли справді актуальні глобальні виклики “забирають” з фокусу суспільної уваги, а на поверхню виносять “містечкові проблеми”.

Набагато охочіше вдається розголошувати про гендерну чи расову нерівність, ніж практично вирішувати питання “кризи вартості життя”. Тобто сучасні еліти всіляко намагаються уникати “перенапруження” у такому питанні, як побудова гідного суспільства, адже суспільне благо і має бути пріоритетом для “елітарної меншини”. Такий стан речей призводить до крайнього розчарування широкої громадськості, яка очікує від “обраних” значно більшої результативності й віддачі.

На жаль, криза елітаризму властива не лише світовій архітектурі. Наша країна також відчуває цю проблему. Але є, так би мовити, одне “але”. Якщо Захід почав “хворіти” відносно нещодавно, то Україна так і не змогла похвалитися становленням якісних політичних еліт із самого початку набуття державності. Насамперед біда в тому, що українська еліта не стала національно орієнтованою.

Основа української еліти сформувалася в період розвалу Радянського Союзу з частини номенклатури, “червоних директорів” і “підприємців”, що адаптувалися до нових реалій початку 90-х.

Що могли запропонувати новій державі носії старих ідей? Якщо говорити об’єктивно, то нічого. Не володіючи ні знаннями, ні вміннями для побудови нової демократичної держави, пострадянська еліта усвідомлювала свою неповноцінність.

Але, з іншого боку, вона також чітко відчувала, що за волею долі в неї тепер з’явився необмежений доступ до ресурсів колись однієї з найсильніших республіканських економік. Перед старою-новою елітою постало питання: маючи все, чи варто враховувати інтереси тих, хто залишився внизу?

Колись грецький філософ справедливо зауважив, що критерієм правильної держави є те, на чию користь правлять владні еліти. Виявилося, що моральність колишньої номенклатури не передбачає такої якості, як служіння суспільству. Тому ними було ухвалено рішення: діяти на захист своїх інтересів і заради досягнення власних цілей, нехтуючи питанням побудови соціального блага.

А щоб низи, які справді чекали від них дива, ставили менше незручних питань, було успішно апробовано старий, як світ, принцип divide et impera. Вітчизняна політична еліта нібито змагалась, хто з них більше зможе розколоти суспільство та досягти підтримки лише невеликого електорального ядра.

Вони не тільки не усували суперечностей, що існують у пострадянському суспільстві: питання мови, трактування історичних подій, вибору зовнішньополітичного вектора, а й використовували ці протиріччя у своїх інтересах.

Поки низи гаряче з’ясовували між собою, якою мовою треба спілкуватися і яких зовнішніх орієнтирів дотримуватися, постколоніальна верхівка методично займалася освоєнням успадкованих ресурсів.

Атмосфера, що склалася в нашій країні, стала причиною глибокої недовіри до політичних еліт з подальшою відмовою від них. Своє обурення українці висловили спочатку під час президентських, а відтак парламентських виборів 2019 року. Бажання громадськості вибрати “людей не із системи” можна одразу оцінити і як розпач, і як протест проти всіх тих, хто так чи інакше був причетний до управлінських рішень.

Саботаж старої управлінської еліти призвів до того, що за Україною надовго укорінився негативний імідж слабкої, ціннісно розколотої, нестабільної, корумпованої країни, яка не має чіткого внутрішнього та зовнішнього політичних курсів.

Наразі запит на нову еліту, як ніколи високий. Саме війна виявилась великим кристалізатором та ключовим джерелом для пошуку таких людей. То чому ж “нова кров” дуже важлива для перспективного майбутнього України?

По-перше, як говорилося раніше, еліта — це ті, хто має особливі політико-управлінські якості. Нова еліта може надати нових ідей, інновацій та підходів для розвитку України. Але дуже важливо, щоб “неофіти” були національно орієнтованими та вірили в країну, а не в офшори. Інакше існує загроза, що віз державних проблем залишиться там, де й був.

По-друге, успішний розвиток та функціонування держави неможливий без тісної взаємодії еліти та народу. Отже, завдання нової еліти, як флагмана якісних змін, стати ініціатором нового суспільного договору. У якому чітко окреслюють принципи та основи, на яких дві групи будуть взаємодіяти між собою. Це можливо у разі готовності нових еліт постійно перебувати у стані діалогу з громадськістю, враховувати його потреби та думки. Одночасно залучаючи громадськість до процесу ухвалення рішень, еліти можуть надати владі більшої легітимності.

По-третє, суспільство всередині країни має бути консолідоване загальною національною ідеєю, так само, як і самі еліти. Наразі українці в умовах війни об’єднані в механізм, який працює на спільну мету – перемогу. Місія нових еліт – зберегти і в майбутньому загальну консолідацію “верхів і низів”, але вже для досягнення цілей мирного життя.

По-четверте, війна – це завжди переоцінка цінностей. І не тільки для окремої особистості, але й для всього суспільства. Після війни буде особливий запит на якісні перетворення в складі морально-етичного компоненту. Тому завдання нової еліти – імплементувати принципи прозорості, відкритості, відповідальності та чесності. Таким чином, своїм прикладом задавати нові стандарти моральної поведінки.

По-п’яте, українська нація відрізняється регіональною та політичною різноманітністю, а отже суспільству за замовчуванням властивий плюралізм у всіх сферах суспільного життя. Плюралізм як одна з ознак демократії посідає важливе місце поряд з повагою до прав людини та людської гідності. Завдання для нових еліт – зберегти наявний потенціал, забезпечивши рівні можливості для всіх громадян.

По-шосте, як було зазначено, через інфантильність старих еліт суттєво постраждав імідж країни. З початком війни в України “накопичилося” чимало гідних здобутків. Їх необхідно лише правильно “подати” та запропонувати як своїм громадянам, так і зовнішньому споживачеві. Повернути довіру – буде призначенням нової еліти. Зміна підходів до позиціонування нашої країни у сучасному світі дозволить західному світу розглядати Україну як надійного політичного та економічного партнера.

Перший президент УНР Михайло Грушевський свого часу зауважив: “Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна”. Зараз ми цього категорично допустити не можемо. Суспільство не дозволить, щоб після такої кровопролитної війни за незалежністю управлінських рішень у країні стояли “випадкові люди”, які керуються лише власними інтересами. Час не стоїть на місці, і до “старих” невирішених проблем додаються нові виклики. Тому вже зараз важливо запустити довгостроковий і широкий процес залучення людей, які мають мудрість, уміння дивитися широко, кому властиве справжнє розуміння загального блага для вирішення вчорашніх, сьогоднішніх та завтрашніх завдань на ім’я створення нової України.