Кохання, гартоване пікселем: історія Андрія та Олександри Безсонових з Ізмаїла, які разом боронять Україну

Кажуть, що війна випробовує людей на міцність. Але для Олександри та Андрія Безсонових вона стала лише ще одним підтвердженням того, що разом вони — непереможна сила. Вже чверть століття це подружжя йде по життю рука об руку, а останні чотири роки їх об’єднує не лише спільний дім, а й спільний стрій у 18-й Слов’янській бригаді Національної гвардії України. Про свою історію кохання, випробування та службу на захисті країни подружжя розповіло кореспондентці “Бессарабії INFORM”.

Олександра — бойовий медик. Її робота — боротьба за життя наших захисників в надскладних умовах фронту. Надання першої допомоги пораненому вимагає самоконтролю, рівноваги та впевненості у своїх діях. Для медикині важливий порятунок кожного бійця, за кожного вона бореться до останнього.

Андрій очолює службу радіоелектронної боротьби (РЕБ). Якщо Олександра рятує життя фізично, то Андрій робить це технологічно. Його завдання — зробити ворога «сліпим» та «глухим», придушити дрони, які полюють на наших захисників, та забезпечити «чисте небо» над підрозділами. Його фронт — це невидимі хвилі, які стають реальним щитом для побратимів.

Познайомилися Олександра та Андрій 25 років тому – працювали разом в комп’ютерній сфері. Чоловік чув про непростий характер Саші, але з першого погляду зрозумів – це його доля. Через місяць закохані вже подали заяву до РАГСу, а ще через три одружилися.

Невдовзі у подружжя народився син, але їх життя не можна було назвати спокійним. Через гнучкий розум та моторність обох Андрій та Олександра завжди жили у турборежимі та встигли змінити купу професій.

Під час настання повномасштабної війни Андрій був цивільним моряком та знаходився у рейсі. Олександра чекала його вдома.

«На той момент в мене було п’ять кішок та одна переноска, тому я відмела усі варіанти виїзду за кордон, а просто сіла в автівку та поїхала до військомату», – згадує Олександра.

З першого разу жінку не зарахували до війська, але вона поставила собі за мету стати на захист рідної країни та робити усе можливе для допомоги військовим.

Андрій працював на потужну нідерландську судноплавну компанію, керівництво якої вмовляло його залишитися, обіцяли квартиру, статус та гідну зарплатню, але почуття патріотизму та любов до рідної землі змусили його повернутися до України.

«У квітні я призвався до війська, там вже були всі мої друзі та молодший брат, який воював з першого дня війни. Спочатку я потрапив до Ізмаїльської частини, але добровільно перевівся на Донбас. Тоді це був 15-й полк НГУ, під почесним ім’ям Слов’янський», – розповідає Андрій.

Наступні пів року Олександра їздила до частини чоловіка та вмовляла керівництво взяти її до складу. Так вона потрапила на співбесіду до заступника командира бригади, завдяки наполегливому характеру на неї звернули увагу та зарахували бойовим медиком до бригади, куди на той час дівчат не брали категорично.

«Мало хто з дівчат може витримати такий ритм, як тут, є моменти важкі, що стосуються, наприклад, гігієни. Коли ти знаходишся на позиції з хлопцями, і ви там від двох тижнів до навіть трьох місяців в умовах, де неможливо нормально помитися, перевдягнутися, випрати речі. Але тут треба брати до уваги, що я не дуже звичайна дівчина – я завжди працювала з чоловіками, займалася до війни чоловічим спортом – це був страйкбол. Тому, коли потрапила до армії, для мене це не було так важко. І взагалі за складом характеру мені з чоловіками завжди легше знаходити спільну мову, ніж з жінками», – зазначила Олександра.

Наразі медикиня отримала звання сержанта, працює як на бойових, так і в пункті постійного призначення. Також багато уваги приділяє виховній роботі, головне завдання – зробити так, щоб хлопці могли самостійно надати собі першу допомогу, адже від моменту отримання поранення до доставки бійця до стабілізаційного пункту може пройти від одного дня до двох тижнів і більше.

«Моя посада не потребує профільної медичної освіти, але вимагає багато іншого. Ще до війни я закінчила медичні курси, потім вчилася в Центрі медичних катастроф та в Червоному Хресті ну і, звісно, набралася досвіду за чотири роки війни. Нещодавно під час відпустки телефоном, по відеозв’язку, я консультувала хлопців, які безпосередньо на позиціях надавали першу медичну допомогу нашим суміжникам, яким добряче дісталося», – зауважила медикиня.

Чоловік Олександри – капітан Андрій Безсонов з позивним «Дунай», спеціаліст з радіоелектронної боротьби, активно виступає за впровадження інновацій. Зокрема, його підрозділ одним із перших почав розгортання інтегрованої системи «Атлас», яка об’єднує засоби РЕБ та РЕР у єдину мережу, забезпечуючи захист піхоти при збереженні працездатності власних дронів.

За словами Андрія, сучасна українська техніка РЕБ вже відповідає світовим стандартам, а гнучкість українських фахівців дозволяє випереджати ворога навіть у моменти його чисельної переваги.

«Ми використовуємо техніку українського виробництва та маємо засоби радіотехнічної розвідки, радіоелектронної боротьби, які за своїми характеристиками знаходяться на досить високому рівні. У нас є дуже гарні системи інформаційної обізнаності, які дуже допомагають в роботі та організації. У жодній доповіді розвідки я не бачив, що у росіян є щось схоже на наші системи», – зазначає офіцер.

Андрій дотримується принципу лідерства на власному прикладі. Його життєве кредо: «Я ніколи не відправлю людей туди, куди не полізу сам». Такий підхід забезпечує високу довіру всередині підрозділу та ефективне виконання найскладніших завдань у зоні бойових дій.

Чоловік наголошує на браку спеціалістів у сфері радіоелектронної боротьби, адже люди вчаться цьому по 5 років у вищих навчальних закладах.

«Розуміємо, що ніякої зміни нам не буде, тому що ті, хто вже тут, хто спочатку починав і пройшов від солдата до офіцера, – їх вже ніхто нікуди не відпустить. Ці люди навчені, з досвідом, який наразі цінніший за золото», – зауважив спеціаліст.

Нещодавно, у квітні 2026 року, відбулася прем’єра документального фільму «Часів Яр: 2 роки оборони», створеного військовослужбовцями саме 18-ї Слов’янської бригади Національної гвардії України. Стрічка стала хронікою незламності одного з найважливіших стратегічних пунктів Донеччини, який нацгвардійці боронять з початку повномасштабного вторгнення.

Фільм побудований на унікальних кадрах з особистих відеоархівів бійців, знятих безпосередньо в епіцентрі бойових дій. Це не просто документалістика, а жива історія, розказана очима тих, хто тримає фронт у надскладних умовах.

Наразі Андрій вступив до Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

«Я пішов вчитись заочно, це буде моя третя вища освіта. Спеціальність дуже цікава – Національна безпека».

Також студентом є і син Андрія та Олександри, хлопець закінчує навчання на військовій кафедрі Одеської Національної морської академії. Коли почалася повномасштабна війна, він був у рейсі кадетом і став єдиним з 16-ти членів екіпажу, хто повернувся до України.

Вихований на прикладі військових батька та матері, хлопець не вагався у виборі шляху. Його рішення – після випуску піти на військову службу.  А батьки повністю підтримують свідомий вибір сина, який змалечку бачив, що таке справжній патріотизм не на словах, а у вчинках.

«Хай вибирає собі бригаду, куди йти служити, буде молодшим лейтенантом. Варіантів небагато – або ти ухилянт, або збіжач, або відслужити й ходити з гордо поднятою головою», – резюмував батько.

В цілому подружжя вважає, що спільна служба пішла на користь їхнім стосункам. Коли ти бачиш роботу коханої людини на власні очі, коли розумієш кожен ризик і кожен виклик без зайвих пояснень — виникає той рівень довіри та підтримки, який неможливо знайти в цивільному житті.

«Так чи інакше морально-психологічний стан кожної людини дуже суттєво змінюється протягом війни. Тільки в нас він змінюється паралельно, і вона розуміє мої нерви, я розумію її нерви. А дивлячись на своїх побратимів, бачу, що розлучень стало дуже багато», – пояснює Андрій.

Олександра додала, що сфери життя вони розподілили вже давно.

«Я не торкаюся вибору техніки чи автівки, а Андрій не лізе у вибір дизайну та меблів при ремонті квартири. А наразі й взагалі краще не сваритись, коли обидва озброєні», – жартує дружина.

Наразі подружжя живе спільним наближенням перемоги та мріями про мирне майбутнє.

«Наразі головна ціль – дожити до перемоги. А там в планах дача на озері, подалі від людей. Хочеться ближче до природи та мати звичайну цивільну роботу», – розповів Андрій.

Історія цієї родини про те, що війна може не лише руйнувати, а й об’єднувати родини. Олександра та Андрій доводять: спільна мета та спільна служба роблять союз непохитним. Вони разом йдуть обраним шляхом, прикриваючи спину один одному, заради вільного майбутнього для їхнього сина та усієї країни.

Раніше ми повідомляли: Загинув понад два роки тому: Кілійська громада прощатиметься з полеглим Героєм

Фото з місця подій