Як випадковість стала сенсом життя: 40-річна історія “Натхнення” хореографки з Болградщини Вікторії Алавацької

Вона не мріяла про хореографію, а тим більше про титули чи нагороди, хоча сьогодні є Заслуженим діячем естрадного мистецтва України, Жінкою року та Людиною року Болградщини. Її справжній капітал — не в грамотах і званнях, а в 163 випускниках, для яких вона стала більше ніж педагогом. Вікторія Алавацька та її зразковий ансамбль танцю «Натхнення» Центру культури та дозвілля Болградської міської ради — це 40-річний роман із танцем, що розпочався в селі Залізничне Болградського району та згодом вийшов далеко за межі Болградської громади.

У творчому доробку цього колективу — сотні постановок, тисячі виступів, участь у всеукраїнських і міжнародних конкурсах. Історія колективу та його засновниці — це історія випадкового рішення, яке визначило життя.

У дитинстві уродженка Запоріжжя Вікторія дійсно не планувала пов’язувати себе з танцем. Після школи вона погодилася тимчасово замінити керівника хореографічного колективу у рідному Вільнянську, учасницею якого була з 8-го класу. І саме цей досвід став вирішальним.

Згодом було навчання у культпросвітучилищі, переїзд у 1984 році до села Залізничне Болградського району — на батьківщину чоловіка, де танець остаточно став її професією та долею.

Саме у цьому селі 1 травня 1986 року й з’явився ансамбль «Натхнення» під керівництвом Вікторії Алавацької. Спочатку — як гурток на громадських засадах. Але вже за кілька місяців діти вийшли на сцену місцевого будинку культури, а згодом колектив почав активно брати участь у культурному житті не лише Залізничного, а й району.

З роками «Натхнення» розвивалося разом зі своїми вихованцями: розширювало географію, здобувало визнання, отримало звання «зразковий» і стало важливою частиною культурного життя Болградщини. Сьогодні «Натхнення» — це вже більше, ніж зразковий ансамбль. Це місце сили для дітей, у тому числі тих, хто через війну був змушений починати життя з нуля. Тут їх навчають не лише танцювати — тут їх вчать триматися.

Яким був цей шлях до успіху? Що стоїть за успішною стабільністю у 40 років? Що допомогло не зупинитися? Про це й не тільки напередодні ювілею «Натхнення» та з нагоди Міжнародного дня танцю Вікторія Алавацька відверто розповіла «Бессарабії INFORM».

«Я не мріяла про танець, але завжди хотіла працювати з дітьми…»

— Пані Вікторіє, якби та жінка-хореограф у Вільнянську не пішла в декрет, ким би сьогодні була Вікторія Алавацька?

— (Пауза — авт.) В останніх класах я усвідомила, що дуже хочу працювати з дітьми. Тому після школи влаштувалася на роботу у дитячий садок, потім — працювала піонервожатою. Три роки поспіль намагалася вступити до педагогічного вишу — і щоразу безрезультатно. Мабуть, мене просто вели до іншого (сміється — авт.). Саме тоді відбулося знайомство з тією жінкою з Вільнянська, керівницею танцювального колективу «Світанок». Мені вистачило одного року роботи поруч із нею, щоб зрозуміти: я хочу бути хореографинею. І сьогодні я вже не уявляю для себе жодного іншого шляху.

— А чи був у Вашому житті момент, коли Ви могли обрати інший шлях? І якщо так, чому все ж залишилися з танцем?

— Так, такий момент був. Коли я остаточно вирішила, що пов’яжу своє життя з танцем, подала документи у Мелітопольське культпросвітучилище. Але відразу з’ясувалося, що вступити на бажаний факультет хореографії вже не зможу. Адже туди брали лише після 8 класу, а в мене вже було 10 позаду. Тому довелося погоджуватися на факультет режисури, який я закінчила з червоним дипломом і правом обрати для подальшого навчання будь-який виш у країні без екзаменів. Мій вибір пав на Московський інститут культури, але й там факультет хореографії для мене не був доступний. Запропонували знову режисуру. Я вступила… але так і не поїхала навчатися. На той момент у мене вже була родина, і я свідомо обрала її та роботу, яку вже мала. А далі все вирішило саме життя. Справа в тому, що після переїзду на батьківщину чоловіка, з яким познайомилися у Мелітополі, я одразу звернулася до відділу культури та отримала роботу художнього керівника в Болградському міському будинку культури. Пізніше, коли моєму первістку було лише чотири місяці, я продовжила хореографічну діяльність. Правда, вже не в Болграді, а у Залізничному, де ми жили. Саме тут 1 травня 1986 року відбулася перша репетиція «Натхнення». І саме в той момент я остаточно зрозуміла: танець — це і є мій шлях. І я вже з нього не зійду.

Коляска за кулісами та чоловік, який дав крила

— Як Вам вдавалося поєднувати материнство та справу життя?

— Діти (через два роки я народила другого сина) просто завжди були зі мною (усміхається — авт.). Я приходила на репетиції з коляскою: хтось із дітей-учасників колективу її гойдав, а я проводила заняття. Фактично мої хлопці виросли разом із ансамблем — спочатку на руках учасників, а потім танцюючи разом з ними.

— Тут точно без чоловікової підтримки не обійшлося. Адже за кожною успішною жінкою стоїть чоловік, який у неї вірить… А Ви жили у болгарському селі, де особливо ще в ті роки жінці відводилася одна роль — берегині, господарки, помічниці. Мало хто міг і думати про те, щоб будувати кар’єру, як Ви. Яку роль у Вашій творчій реалізації відіграв чоловік? Це більше про підтримку, чи були й сумніви?

— Володя підтримував мене завжди. Коли ми переїхали до його рідного Залізничного, він одразу сказав: «Я знаю, як ти любиш свою справу, — займайся». Попри традиції, погляди. Він жодного разу не поставив під сумнів мій вибір. Підтримував у всьому — і морально, і фізично, і навіть матеріально, коли було складно. Усі 42 роки нашого життя.

— Тобто Вам просто пощастило? Чи це все ж таки якийсь жіночий підхід з Вашого боку?

— Я не вірю, що родина тримається на комусь одному. Це завжди про двох. Ми з Володею просто співпали в цьому.

— А як сприйняли Ваш вибір свекор і свекруха?

— Знаєте, і тут мені пощастило. Вони мене теж підтримували. Та й прийняли одразу, хоча я ж українка, а вони болгари. Жодних проблем не було.

— А побут, город, домашні справи?

— (Посміхається — авт.) Я люблю город! Для мене це не обов’язок, а відпочинок. Люблю щось посадити, покопатися — це теж своєрідна терапія.

— А діти… не ревнували Вас до вихованців?

— Можливо, щось таке й було, але я цього не відчувала. Вони ж завжди були поруч: куди я — туди й вони. Тож «Натхнення» для них теж стало частиною життя. І саме завдяки чоловікові — їхньому батькові — вони також були активними учасниками колективу впродовж усіх років навчання у школі.

Як народжувалося «Натхнення»

— Звідки виникла назва колективу — «Натхнення»?

— Вона з’явилася не одразу. Спочатку наш колектив мав назву «Вікторія». Згодом ми почали шукати щось більш глибоке, справжнє — те, що відображало б нашу сутність. І врешті знайшли це сильне й символічне слово — «Натхнення». Адже як корабель назвеш — так він і попливе (сміється – авт.).

— А хто або що надихає Вас уже понад чотири десятки років?

— Насамперед — Господь Бог. Я відчуваю, що Він веде мене, підказує й дає сили рухатися далі. Дуже надихає моя родина — це моя опора й підтримка. Надихають красива музика, цікаві сюжети. Але особливо — діти: коли дивлюся на них і бачу їхній потенціал, коли відчуваю, що в них усе вийде, це дає мені величезну енергію й бажання творити.

— Як народжуються Ваші концертні номери? На це теж надихають діти, чи це переважно Ваші власні задуми та ідеї?

— Якщо чесно, раніше все було трохи інакше. Коли я тільки починала працювати, більше ідей виходило від мене. А зараз усе навпаки: діти приходять, пропонують, приносять матеріал, «запалюють». Наприклад, один із наших останніх номерів — «Грузія», який виконує чоловіча група старших вихованців, — це повністю їхня ініціатива. Я лише спрямувала, і вони дійсно включилися: шукали, обирали, створювали. Це був їхній процес, їхня енергія.

— Припущу, що за 40 років Ви встигли відчути зміну поколінь. Діти 80-х та «цифрові» діти 2020-х — чим вони відрізняються один від одного, коли взувають танцювальні туфлі?

— Скажу відверто: з дітьми сьогодні легше. Вони більш сміливі, відкриті, розкуті. Раніше, особливо якщо говорити про дітей із сільської місцевості, вони були значно сором’язливішими, затиснутими — їх потрібно було довго розкривати. А сучасним, умовно кажучи, тільки дозволь взути танцювальні туфлі — і вони вже творять. І, знаєте, змінилася не лише молодь — змінилася й я. Раніше мені здавалося, що все потрібно контролювати й робити самій. Тепер я більше довіряю дітям, даю їм свободу. Буває якийсь фрагмент у постановці, і я не до кінця розумію, як його вирішити. А вони підходять: «Можна ми спробуємо?» — «Звісно, можна». І часто саме в такі моменти народжуються дуже цікаві речі. Тож зараз у них значно більше простору для самовираження і творчості.

— Скільки часу зазвичай потрібно, щоб створити Ваш черговий і завжди масштабний номер?

— Тут немає одного рецепту. Все залежить від складності постановки. Інколи вистачає кількох місяців, а буває — працюємо пів року чи навіть більше. Іноді трапляється, що ідея ніби є, але «не йде». Тоді ми робимо паузу, відкладаємо, беремося за щось інше. А потім повертаємося — і вже з новими силами все складається. Це теж частина творчого процесу.

Про «хитрощі» виховання, що перетворилися на добрі традиції

— Зізнайтеся, як Вам вдається вибудувати такий дуже тісний зв’язок із вихованцями: діти приходять зовсім маленькими — у 5–6 років — і залишаються до випуску? За 40 років через колектив пройшли вже понад півтори тисячі дітей. У чому секрет такої вірності та єдності?

— Якщо чесно, свого часу для цього мені довелося використати маленьку хитрість (усміхається – авт.). Ще коли я працювала в Залізничному, помітила: приблизно до 8 класу діти займаються стабільно, а потім починають казати, що треба готуватися до вступу, й залишають танці. І тоді я почала їх мотивувати: обіцяла підготувати сольний номер на випускний, якщо вони доходять до кінця. І спрацювало. З часом ця «хитрість» переросла в гарну традицію. Діти почали чекати цього моменту: можливості виступити, показати себе, відчути сцену по-справжньому. Для них це важливо — щоб їх побачили, щоб про них говорили. Мені було важливо так зробити. Адже прикро втрачати вже сформованих артистів, коли вони тільки-но виходять на високий рівень, і їм є вже що показати. Тож довелося шукати підхід — і він став частиною нашої культури. До речі, щорічні звітні концерти «Натхнення» — це також багаторічна традиція. Це не просто доповідь про досягнення, а справжній гала-концерт, на якому ми прощаємося з випускниками. І такі вечори завжди збирають повні зали. Саме, мабуть, у цьому й секрет: у довірі, у спільному шляху й у відчутті, що ти — частина великої творчої родини.

— Як Вам вдається створити таку атмосферу, щоб діти відчували себе у колективі, як у родині?

— Є просте правило: якщо бачу, що у когось з’являється «корона», одразу її знімаємо (усміхається). У нас немає «кращих» і «гірших». Я завжди пояснюю дітям: комусь Бог дав більше гнучкості, комусь — слух чи відчуття ритму, і моє завдання — зібрати це все в єдину гармонійну картину. Для мене головне — щоб колектив виглядав красиво на сцені як єдине ціле. І не так важливо, хто стоїть у першій лінії, а хто — позаду. Я завжди пояснюю, чому сьогодні саме так: це може бути зріст, композиція чи інші нюанси. І обов’язково кажу кожному: не засмучуйся, не ображайся — у тебе все попереду. Працюй, і твій момент обов’язково настане.

— Що для Вас важливіше: виростити «чемпіона сцени» чи сильну особистість?

— Безумовно, сильну особистість. Особливо в наш час. Для мене важливо, щоб діти не замикалися лише в гаджетах, а розвивалися, працювали над собою. Молодші займаються по кілька годин, старші — по 5–6 годин на репетиціях. І я бачу, як це їх формує — дисциплінує, вчить витримці, відповідальності. Моє завдання — дати їм альтернативу, показати інший, живий світ, де є рух, емоції й розвиток.

— А що для Вас означає «сильна особистість»?

— Це людина, яка ставить перед собою мету й наполегливо до неї йде. Для мене на першому місці — працьовитість. Бо талант — це добре, але без праці він нічого не вартий. Буває, приходить дитина здібна, але лінива — і тоді я бачу: результату не буде. А є інші: спочатку плутають праве й ліве, але працюють, не здаються — і зрештою досягають свого. Ось це для мене і є справжня сила, яка потім допоможе їм у будь-якій справі.

— Ваші вихованці повертаються вже як помічники, а дехто обирає мистецтво справою життя. Як Ви вважаєте, у чому причина?

— Мабуть, у тому, що мені вдалося прищепити їм любов до хореографії. І це найцінніше. За 40 років «Натхнення» випустило 163 вихованці, і особливо приємно, що багато з них залишилися в мистецтві. Серед них — Ольга Узун, яка закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого та стала актрисою театру й кіно. Анастасія Рунтова, яка закінчила Київський державний педагогічний університет ім. Драгоманова за спеціальністю «Викладач хореографії та художньої культури». Юлія Осинська, яка здобула освіту в Київському національному університеті культури і мистецтв за спеціальністю «менеджмент соціокультурної діяльності». Златослава Алачева, яка навчається там же, але за напрямом «режисура естради та шоу». Юлія Гайдаржи, яка обрала хореографію в Південно-Західному університеті «Неофіт Рильський» у Болгарії. Яна Варімез, яка опановує акторське мистецтво там же. Ангеліна Ільчук, яка навчається в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв. Є й ті, хто в різні роки були моїми вірними помічниками: Галина Бірюкова, Світлана Цабій, Марина Бальжик, Олександр Славов, який наразі боронить країну, Валентина Рунтова, Надія Гайдаржи, Анастасія Рунтова та зараз Ангеліна Балашова. Це дуже цінно.

Випробування, війна і сила мистецтва

— Як змінилася Ваша робота і сам колектив після початку повномасштабної війни?

— Перші місяці були дуже важкими. Усі були розгублені, пригнічені, ніхто до кінця не розумів, що робити далі. Було багато тривоги й болю. Приблизно місяць-два ми жили в цьому стані, сподіваючись, що все швидко закінчиться… Але згодом прийшло усвідомлення: життя триває, і діти потребують руху вперед. Саме діти стали тим поштовхом, який допоміг повернутися до роботи. Їм потрібно розвиватися, відволікатися, мати опору й можливість жити далі, попри всі обставини. Тож ми поступово відновили заняття, повернулися до репетицій. Звісно, колектив змінився — частина вихованців виїхала. Але ми вистояли, зберегли ядро і продовжили працювати. І, мабуть, стали ще більш згуртованими.

— Хтось, як Ви кажете, виїхав. Але сьогодні у Вашому колективі займаються діти-переселенці з Херсона, Покровська. Також є діти загиблих Героїв. Як знаходите підхід до таких вихованців і мотивуєте їх знову танцювати?

— Насамперед велика заслуга в цьому батьків. Вони не відгородили дітей від мистецтва, не дозволили їм замкнутися в собі. Так, у багатьох була пауза: хтось не займався кілька місяців, хтось — пів року. Але вони повернулися — і це вже дуже важливий крок. Я, зі свого боку, намагаюся не акцентувати на їхньому статусі. Для мене всі діти однакові. Важливо, щоб вони відчували: тут їх приймають, тут у них є своє місце. Наш колектив — це про підтримку і про родину. І коли ми разом, переживати навіть найскладніші моменти стає трохи легше. Танці в цьому сенсі дуже допомагають. Вони повертають дітей до життя, до емоцій, до руху вперед.

— Що для Вас означає танець у той час, коли країна живе у війні? Пам’ятаю, саме під час війни у Вас з’явилася дуже сильна композиція «Титани» на однойменну пісню…

— У такі часи танець має особливу місію — піднімати дух. І для глядача, і для самих дітей, які виходять на сцену. Вони повинні передусім бачити й відчувати красу танцю, проживати її й передавати далі. Але водночас це про віру. Через рух, через емоцію ми говоримо про силу, про витримку, про єдність. І даємо ще більше впевненості — собі й глядачеві — що ми обов’язково переможемо.

1770 виступів: піт, сльози та щастя в обіймах

— Чи були моменти, коли хотілося все залишити? Якщо так — хто або що Вас стримувало?

— Такі моменти були. Пам’ятаю, коли мені було 50, і залишався лише рік до отримання диплома спеціаліста у Київському державному педагогічному університеті ім. Драгоманова за спеціальністю «Викладач хореографії та художньої культури», я чесно зізналася рідним, що більше не можу — сесії, репетиції, постійне навантаження… я дуже втомилася. Але саме чоловік і діти мене тоді підтримали. Вони сказали: «Ти стільки пройшла — як можна зараз зупинитися?». Також підтримали колеги. І я все ж таки завершила навчання. Бувають і емоційні моменти з дітьми — інколи можу на емоціях сказати: «Все, я від вас йду». А вони вже відповідають: «Ви це щороку кажете» (усміхається). Але саме вони й тримають. Діти добре знають про мої проблеми зі здоров’ям, відчувають мій стан і, мабуть, тому часто стримують мене від різких рішень. І це дуже важливо — коли тебе розуміють і приймають.

— Коли Ви зрозуміли, що «Натхнення» — це вже не просто гурток, а щось набагато більше?

— Напевно, у 1994 році, коли колектив вперше отримав звання «зразковий». Тоді я відчула, що все, що роблю, — недарма. Що це справді має значення. А ще дуже пам’ятаю очі батьків моїх вихованців у селі. Жінку, яка все життя працювала у колгоспі, а тут сидить у залі й бачить, як її дитина виходить на сцену, як їй аплодують… І в тих очах — сльози щастя. У той момент я чітко зрозуміла: це важливо не лише для дітей, а й для їхніх родин. Особливо сільських родин, де вибору для розвитку здібностей не так багато. Отже, мені потрібно продовжувати. Саме тоді я відчула, що мені бракує знань і нових підходів, і у 45 років вступила до Київського педуніверситету ім. Драгоманова, щоб розвиватися далі й не зупинятися.

— 1770 виступів, сотні нагород… що стоїть за цими цифрами, чого не бачить глядач?

— За цими цифрами — величезна щоденна праця. Це і піт, і сльози, і нерви, і травми, і болючі коліна. Але глядач цього, звісно, не бачить — він бачить лише результат на сцені.

— А який виступ був найважчим або найемоційнішим за всі ці роки?

— Напевно, кожен по-своєму складний і емоційний, бо в кожен номер вкладено душу. Для мене найважливіше — щоб діти розуміли, що і про що вони танцюють. Чи це тема, чи ідея, чи національний колорит — вони мають відчути й передати характер танцю. Ми працюємо з різними культурами: болгарською, молдавською, грузинською, українською, ромською тощо. І діти повинні розуміти, як це «живе» на сцені. Тому кожен виступ — це завжди відповідальність, хвилювання і внутрішня робота. Без цього не буває жодного виходу на сцену.

— Ви виховали ціле покоління. Відчуваєте, що залишили після себе щось більше, ніж танець?

— Знаєте, якось Людмила Савченко, мати режисера народної театральної студії «ОнгЪл» Серафима Савченка, сказала: «Віка недаремно прожила своє життя» (усміхається — авт.). І я з цим повністю погоджуюся.

Короткі “па” –  про головне

— Продовжте фразу: танець — це…

— Танець — це моє життя.

— Який був найважчий момент за 40 років?

— Найважчим був період, коли я перенесла складну операцію і не знала, чим усе закінчиться. Було багато невідомості й страху, чи зможу я взагалі продовжити працювати далі…

— А найщасливіша мить на сцені?

— Це завжди кінець звітного концерту, коли все завершилося, і діти біжать до мене, щоб обійняти. Ось у ці моменти ти розумієш, заради чого все це.

— Яким Ви бачите золотий ювілей «Натхнення»?

— Найголовніше — щоб у цей день я не була сама. Щоб мій колектив був поруч, навіть якщо я буду просто глядачем у залі. Для мене важливо просто бути разом із ними в цей момент.

— Якби тоді, у молодості, Вам сказали: «Ти створиш колектив на 40 років», — Ви б повірили?

— Ні (посміхається – авт.). Але я дякую Богу, що це сталося.

Раніше ми повідомляли: У Києві попрощалися з уродженкою Саф’янівської громади Вікторією «Квіткою» Бобровою

Фотогалерея