Згадаємо разом: герої «Бессарабії INFORM», що надихали у 2024-му

Минає ще один рік – рік війни, сповнений болю, втрат, але також героїзму, незламності та світла, яке пробивається навіть крізь темряву. Давайте в ці останні дні  2024 року згадаємо тих, хто своїм життям і вчинками надихав та захоплював, за кого ми переживали та вболівали усі разом.

Люди-цілители та опора у тяжкі часи

Медики, фармацевти, психологи та управлінці сфери охорони здоров’я – вони не тільки продовжують рятувати життя, повертати здоров’я, а й допомагають адаптуватися до викликів війни та попри усі випробування закладають фундамент майбутньої медичної системи України. Історії цілителів – героїв «БІ» – демонструють, як українська медицина змінюється та знаходить ресурси навіть у найскладніші моменти.

Молода та тендітна  мешканка Ізмаїла Анна ще до початку повномасштабної війни, одразу після закінчення медичного училища за фахом «фармацевт», вступила до лав ЗСУ за контрактом. Ось вже понад три роки вона – військовий фармацевт, що 24/7 відповідає за забезпечення воїнів медичними засобами, медикаментами.

«Коли я бачу, що моя допомога рятує життя людей, – це дає мені більше сил та енергії рухатися вперед», – вважає дівчина, якій довелося побувати на найнебезпечнішому Донецькому напрямку. Прочитати інтерв’ю з Анною можна за посиланням.

А ось психотерапевт та військовий капелан, учасник бойових дій Георгій Овощніков, занепокоєний дуже важливим, а для деяких поки непомітним питанням – викликами реабілітації військових. Тому багато чого робить для відновлення душ тих, хто повертається з фронту, даючи їм шанс на повноцінне життя.

«Суспільство наразі має об’єднатися заради однієї мети – допомогти військовим повернутися до життя. Але зробити це зможуть лише ті, хто пройшов крізь те ж пекло», – вважає лікар.

Про те, що насправді відбувається з психікою на “нулі”, з якими травмами військові повертаються у мирне життя, як можна допомогти їм впоратися насправді, та чого потрібно уникати під час спілкування, Георгій Овощніков розповів тут.

Історії лікарів Олександра Волочанського з Одеси та Григорія Улітіна з Харкова — яскраві приклади того, як війна відкрила зовсім інші горизонти для фахівців. Але попри різкі зміни, вимушені переїзди на периферію, адаптацію, медики продовжують свою місію – змінюють життя людей на краще.

«Війна завдала нам багато лиха, але й багато чому навчила», – вважає молодий реабілітолог, невролог та фізіотерапевт Улітін з Харкова, який продовжує свою справу в Бессарабії та Одесі. Що саме в нього відібрала війна, та чому навчила, дізнаєтесь тут.

Чому лікар-дерматолог Олександр Волчанський після початку повномасштабного вторгнення переїхав саме у Кілію, та як почав волонтерити, він розповів ексклюзивно для нашого видання.

Важливою справою у 2024 році займалися Олександр Карпенко – генеральний директор Татарбунарської лікарні, Віталій Гайдуков, який очолив Ренійську лікарню, а також нещодавно призначений на посаду Дунайської лікарні Микола Бондар. Робота цих управлінців спрямована на розвиток закладів охорони здоров’я й покращення доступу до якісної медицини, що критично важливо в умовах війни.

Ще не висохли чорнила в історії лікарки Тетяни Окішор з Кілії, яка прийняла понад 15 тисяч немовлят і продовжує боротися за існування акушерсько-гінекологічного відділення у складних реаліях медичної реформи, котра спрямована на ліквідацію маленьких пологових. Своє життя вона присвятила невтомній боротьбі за життя і майбутнє.

«Найстрашніший  випадок — коли матір не хоче свою дитину. Найпрекрасніший – коли вона через роки підходить до мене і каже: ось бачите цю дитину, я хотіла від неї відмовитись, а ви мене вмовили цього не робити, і я вам дуже вдячна. Відчуття дійсно неймовірні у цей момент», – розповідає лікарка у великому інтерв’ю тут.

Те, що колектив медзакладу працює, як одна велика родина, – не міф, а сучасна реальність, демонструє Білгород-Дністровська багатопрофільна лікарня, де злагодженість і відданість медиків своїй справі стали надійною опорою для мешканців регіону. Як їм це вдається, генеральний директор закладу Віталій Жнякін та головна медична сестра Людмила Мартинів розповіли “БІ” тут.

Як бачимо, медики в Україні не лише виконують свій професійний обов’язок, але й надихають оточення. А ще вкотре доводять: людяність, відвага та відданість справі – найкращі ліки у будь-які часи.

Люди, що зберігають традиції та впроваджують новації 

У час, коли сучасний світ швидко змінюється, однаково важливо як збереження традицій свого етносу, свого роду, так впровадження нового та сучасного. Герої наших наступних історій різні, вони навіть не знайомі, проте кожен з них вкладає душу у хобі або у справу життя.

Як, наприклад, це робить успішна гагаузка з села Виноградівка Болградської громади, директорка обласного Центру гагаузької культури Ольга Кулаксиз, яка створила унікальну колекцію ляльок, кожна з яких наповнена енергією її роду та культурою гагаузів Бессарабії. Вони – не просто хенд- мейд, ці ляльки – зв’язок поколінь. Роботи Ольги Кулаксиз надихають на збереження національної ідентичності та переосмислення спадщини предків.

А ось 83-річний охоронець із Сарати Андрій Брусенький, який, попри свій вік, плете унікальні вироби з лози, яку збирає власноруч. Таким чином він не тільки підтримує ремесло, яке поступово зникає, а й показує, як любов до традицій може надавати сенсу життю, навіть у зрілому віці. Зацікавили? Тоді переходьте сюди.

Вчительство, по суті, теж ремесло, що з давнини зазнавало чимало змін у викладанні. І це природно, – вважає топова педагогиня Бессарабії Марія Паладій, яка однією з перших в Дельжилерському ліцеї почала використовувати комп’ютерне тестування, працювати зі смартфонами, намагаючись автоматизувати рутинну педагогічну роботу.

«Реформа освіти вимагає від нас не лише адаптації, але й пошуку нових підходів у викладанні, щоб зберегти мотивацію і зацікавленість у навчанні», – наполягає найкращий педагог 2019 року Одещини у номінації «Географія».

Люди мистецтва та культури та їхній шлях до мрій

Мистецтво завжди було рушійною силою, яка об’єднує, надихає та додає сенсу життю. Історії «БІ” демонструють, як талановиті особистості з Бессарабії створюють унікальну культурну спадщину, поєднуючи творчість із власними життєвими випробуваннями та мріями.

Молодий лікар з Аккермана Максим Вєтка не тільки рятує життя як травматолог, а й підкорює сцену у складі відомого музичного гурту. Його мрія – записати дует із дружиною, професійною співачкою, показує, як мистецтво може стати джерелом натхнення навіть у повсякденній рутині. За яких обставин медик поринув у світ музики, він розповів тут.

Син великого українського поета Василя Стуса – Дмитро Стус вважає своїм покликанням зберігати спадщину батька. Він переконаний: якщо не плекати творчість Василя Стуса, вона може бути забута. Його подорож до Ізмаїла стала нагадуванням про важливість культурної пам’яті та збереження мистецьких здобутків.

«Я вважаю, що в цій культурній війні більш важливо, ніж все інше, – зберегти, показати, хто ми є, світові та собі. Оце і є для мене ця війна. На мою думку, Стус та Шевченко важливі сьогодні для молоді, передусім тим, що їхні діяльність та життя показують, що в нашому світі нема нічого неможливого, навіть, коли немає соціальних ліфтів, навіть, коли здається, що весь світ проти тебе, коли ти не бачиш перспектив саморозвитку», – проводить паралелі між двома великими українськими митцями Дмитро Васильович тут.

Пісняр Володимир Стаматі-Грубіян з міста Болград пройшов довгий і часом нелегкий шлях до визнання. Його незабутній голос  – голос Бессарабії, лунав в різних куточках світу, даруючи слухачам щирі емоції й роздуми.

«Я йшов до своєї мети поступово – зі злетами та падіннями. А також усвідомленням того, що за будь-яких життєвих обставин важливо і потрібно насамперед залишатися людиною», – зазначив бессарабський пісняр у великому інтерв’ю «БІ» про шалений творчий успіх і вимушене сходження з Олімпу естради, про особисту трансформацію та життєву філософію.

Творча людина залишається творчою, чим би не займалася і де б не знаходилась. Це про уродженця Ізмаїла Олександра Ляшука, випускника художньої школи, який до війни був фотографом і вже майже був готовий запустити лінійку одягу власного бренду. Однак з початком повномасштабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ та разом зі своїм бойовим котом Шайбіком стали сучасними зірками соціальних мереж з мільйонними переглядами. Нерозлучні товариші встигають і ворога бити, і ролики знімати, і займатись збором коштів для потреб українських військових.

«Коли почалась війна, і я опинився перед вибором: на одній чаші були роки праці задля досягнення мети, а на іншій – розуміння того, що можна все це втратити, якщо піти служити. Але мої моральні принципи такі, що піти й не служити – ну, такого просто не могло бути. Це мій вибір, він свідомий, найважчий і водночас дуже легкий насправді», – поділився в ексклюзивному інтерв’ю «БІ» військовий блогер. Ви дізнаєтеся або нагадаєте собі, як він познайомився зі своїм бойовим чотирилапим товаришем, й у що переросла ця велика дружба.

Усі ці герої залишають у спадок не лише творчість, а й цінності, що торкаються душ і змінюють життя.

Люди-переселенці – люди втрат, мужності та нового початку

Війна змусила тисячі українців залишити свої домівки, шукати прихисток у нових місцях і будувати життя з нуля. У 2024-му ми розповіли історії переселенців із Луганщини, Маріуполя та Донбасу, які демонструють силу духу, витривалість і бажання знайти своє місце навіть після найтяжчих втрат.

Героїня «БІ» Марина Беницька, яка виховує 11-річного сина, – одна з них. Після початку повномасштабного вторгнення була змушена покинути окуповану Луганщину та розпочала нову сторінку свого життя на теренах давнього міста Білгорода-Дністровського. Вона ділить переселенців на дві категорії: тих, хто бореться за новий початок, і тих, хто чекає, поки обставини зміняться самі собою.

«Ми (з сином – ред.) намагаємось жити тут і зараз. Сьогодні є життя – прекрасно, прокинулися зранку – супер», – каже Марина. Вона приклад – сміливості, адаптації та віри у краще майбутнє, про який можна прочитати тут.

Під час дронової атаки на Ізмаїл постраждала родина Жукових з Маріуполя, яка вже пережила втрату дому під час облоги міста. Їхній шлях – це постійна боротьба за безпеку та стабільність. Але попри всі труднощі вони продовжують шукати надію в кожному новому дні. Яким чином? Читайте в нашому матеріалі.

Сім’я Гончарових з Луганська не тільки відчула, що таке війна, а й зіткнулася з упередженнями, коли їм відмовляли в оренді житла лише через походження. Однак це не зупинило їх у пошуку нового дому в Аккермані. Їхня історія – про те, як подолати стереотипи, зберегти гідність і знайти сили для початку нового життя.

«Всім, кому довелося покинути свою домівку та починати життя заново, хочеться сказати, що головне, на мою думку, – це рухатись, не сидіти на місці, “не закриватись у своїй мушлі”, шукати спілкування, шукати “своїх людей”. Коли поряд є люди, рідні за духом, то все можливо здолати та пережити. Віримо в нашу перемогу! Все буде Україна!», – порадила переселенка Вікторія Гончарова в інтерв’ю «БІ», яке можна знайти тут.

Як бачимо, переселенці – це не лише жертви обставин, а й герої, які показують приклад незламності та душевної сили.

Російський полон та повернення на Батьківщину

Війна залишає глибокі рани, але водночас відкриває приклади неймовірної сили. Захисники України та їхні родини, які пройшли крізь полон, є свідченням того, як навіть у найгірших обставинах можна зберегти віру, любов і прагнення до життя.

Данило Божко, кілієць, який пережив полон, став для своєї дружини героєм, символом незламності. Їхня історія розкриває увесь жах, який пережили оборонці Маріуполя, але також доводить, що навіть після найтемніших днів можливе відродження. Кохана дружина захисника Аліна відверто розповіла про його життя, страшні тижні обстрілів рідного для неї Маріуполя, нестерпні понад 20 місяців розлуки, а також про щасливий момент возз’єднання родини тут.

Захисники острова Зміїний Геннадій Корнієнко та Олександр Куртєв пережили полон, але не втратили віри. Геннадій, повернувшись, майже одразу почав відрощувати звичні вуса та готуватися до служби, а Олександр та його кохана Ярослава своїм прикладом довели, що справжнє кохання – далеко не вигадка, та воно здатне вистояти навіть перед обличчям війни.

Історії тяжких випробувань та щасливих повернень Геннадія та Олександра можна знайти тут:

Генадій Корнієнко, котрий ступив на рідну землю на ранок після свого Дня народження через 2 роки і 3 місяці неволі.

Історія кохання, яка перемогла все – Олександра та Ярослави Куртєвих (продовжуючи тему закоханих, ми вже розповіли й про казкове весілля, і про народження їхнього первістка).

Дружина героя з Вилківської громади Ганна Махортова втратила чоловіка, але дочекалася з полону свого батька та брата. Її історія – це болісне нагадування про втрати, які несе війна, і водночас про силу родинних зв’язків.

Історія 22-річного захисника Маріуполя Віталія Капусти про крок від смерті, жахіття полону та переоцінку життя перевертає свідомість. Як й одкровення 29-річного мешканця Татарбунарів Владислава Бондара, що був засуджений окупантами на 20 років тюрми та повернуся з полону хворим на туберкульоз, але не втрачає надії.

Поранені, але не зломлені – герої війни в об’єктиві “Бессарабії INFORM”

У відвертому та дещо шокуючому інтерв’ю 21-річний ветеран війни Віктор Бабенко розповів, як попри відмови військкомату через його 18-річчя на той час та хвилювання рідних, приєднався до лав ЗСУ, виконуючи бойові завдання на Херсонщині та Миколаївщині. Нагороджений “Золотим Хрестом” Головнокомандувача ЗСУ, медаллю “За оборону рідної держави” та нагрудним знаком “Ветеран війни”. Віктор втратив п’ятнадцятьох близьких товаришів, що підкреслює тяжкість та реалії війни. В інтерв’ю він ділиться спогадами про дитинство, вірою в допомогу вищих сил та розповідає про порятунок тварин під час бойових дій.

«Нам треба об’єднатися, як це було на початку повномасштабного вторгнення. Мова не про те, що кожен повинен взяти до рук зброю і піти воювати. Кожен, хто залишився в Україні й працює, він вже робить внесок і допомагає робити кроки до Перемоги. Наприклад, якщо кожна людина купить пару шкарпеток, тому що не кожен в змозі купити каску чи бронежилет, то вся наша армія буде в теплих шкарпетках. Треба починати хоч з малого, донатити і не думати, що замість вас хтось інший допоможе», – вважає не за роками мудрий захисник. Більше Віктор Бабенко розповів тут:

Захисник Іван Паланчук, який після поранення в бою повернувся до Бессарабії, зізнається, що попереду ще складний шлях, але переконаний: перемога обов’язково буде.

«Це війна. На війні у всіх по-різному. У кожного свої мотиви. Але ми боремось за своє, за свої сім’ї… коли ми з братом їхали у військкомат, я вже планував, що максимум повернуся «трьохсотим», не «двохсотим». Я ще з початку війни готувався. Але тут наш дім, наші сім’ї. Віддавати це все їм? Щоб ми в них рабами були? Ні!», – вважає  мешканець Білгород-Дністровського району, який має Відзнаку командира 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу «ЗА СЛУЖБУ». Більше тут.

Замість післямови

Герої “Бессарабії INFORM”, які надихали нас у 2024-му своєю силою, вірою та любов’ю, залишаються прикладом для кожного. Ми бажаємо, щоб прийдешній 2025 рік став роком Перемоги України, роком повернень наших захисників додому, роком нових відкриттів і відродження, відновлення, що збільшить кількість по-справжньому щасливих українців.

У новому році ми із задоволенням продовжимо розповідати про людей, які змінюють нашу країну на краще, будують майбутнє та наповнюють життя світлом, заряджають сенсом жити, мотивують попри всі випробування.

Віримо у Перемогу і разом рухаємося вперед!

З наступаючим Новим Переможним 2025 роком вас, друзі! Залишайтеся з нами!