“Голос, який неможливо забути”: історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна

2 коментаря 57753 переглядів

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


«Твій голос неможливо забути», — так говорив засновник легендарного ансамблю «Пісняри», що здобув світову славу, Володимир Мулявін уродженцю Болграда Володимиру Стаматі-Грубіяну, який згодом став частиною музичного колективу. Сьогодні виконавцю майже 65. Замість гастролей із зірковим ансамблем містами далекого та ближнього закордону він – соліст невеликого Центру культури та дозвілля Болградської міської ради, учасник практично всіх місцевих культурних заходів, ярмарків на підтримку ЗСУ, який лише іноді виїжджає з виступами за межі Болградської громади. Як, наприклад, у місто Кілію минулого місяця, де унікальний високий тенор талановитого уродженця Болграда справив справжній фурор. Тому що й через роки цей вокаліст продовжує співати не лише наживо, а й серцем. Нехай і на провінційних сценах та для провінційної публіки. Про шалений творчий успіх і вимушене сходження з Олімпу естради, про особисту трансформацію та життєву філософію Володимир Костянтинович Стаматі-Грубіян погодився розповісти «Бессарабії INFORM».


Циганське пророцтво, що здійснилося

 – Володимире Костянтиновичу, як відомо, всі ми родом з дитинства, саме тоді в нас закладається фундамент усього подальшого життя. Пропоную повернутись у Ваше дитинство. Яким воно було, хто Ваші батьки, та  що головне вони Вам дали?

– Народився я у Болграді у 1959 році, можна сказати, у музикальній родині. У тому ж році в Болграді вперше відкрилася дитяча музична школа, у витоків якої стояла моя мама – Раїса Петрівна Стаматі-Грубіян. Вона була там першим викладачем фортепіанного відділу та виростила не одне покоління музикантів. Батько мій, Костянтин Миколайович Грубіян, хоч і не володів музичною освітою, чудово інтонував. Мабуть, від обох своїх батьків я й успадкував вокальний талант, за що їм дуже дякую. До речі, я теж закінчив Болградську музичну школу за класом фортепіано та Болградську школу №1 – нині Болградська гімназія ім. Г. С. Раковського, де також грав у музичному колективі.

– Тобто вже з дитинства знали, що зв’яжете своє життя з музикою?

– Не зовсім так. Якраз після закінчення музичної школи я точно знав, що не хочу йти до музичного училища. Але те, що музика супроводжувала мене від народження, – правда. Пам’ятаю, мама розповідала, що, коли мені було років два-три, я перебував з батьками в найпопулярнішому тоді ресторані «Болград». На імпровізованій сцені грали музиканти ромського походження. Я сидів-сидів, а потім вискочив і почав диригувати. Так ось керівник цього колективу тоді сказав моїй мамі: “Ваш хлопчик буде музикантом”. Не можу сказати, що цього прагнув з самого дитинства, але, як і всі мої однолітки, у підлітковому віці захоплювався співом пісень під гітару. Це були як західні композиції, так і популярні на той час радянські вокальні ансамблі. І все ж таки, як виявилося, назавжди мене підкорили «Пісняри», їхній мелодійний унікальний репертуар. Я кілька разів навіть виступав як соліст у Болграді з військовим оркестром. І тоді ж почув перші позитивні відгуки про моє виконання. По суті, все вирішила моя строкова служба в армії, яка почалася в 1977 році.

– Чи можна докладніше?

– Почувши мій голос, мене відібрали служити до Центрального ансамблю пісні та танцю групи радянських військ у Німеччині, одним із солістів якого я і став, об’їздивши з гастролями практично всю країну. Саме там, у Німеччині, я й побачив уперше на власні очі своїх улюблених «Піснярів», які якраз повернулися зі своїх тріумфальних гастролей по США. Мені пощастило побувати на їхньому концерті в Будинку офіцерів у Німеччині, а потім я навіть поганяв у футбол із його учасниками. І мене знову захлеснули почуття: я зрозумів, що хочу бути одним із них, співати з ними. Але це сталося далеко не відразу. Два роки служби пролетіли непомітно, мені запропонували залишитись на надстрокову. Але я відмовився, щоб можна було вільно їздити, і на два роки залишився просто службовцем при Центральному ансамблі пісні та танців. За цей період у Німеччині я встиг знятися з цілим суцвіттям видатних радянських акторів у фільмі «Крах операції «Терор», серед яких Андрій Миронов. Там я зіграв епізодичну роль радянського емігранта-музиканта в Парижі, а також виступав на одній сцені з такими відомими рок-гуртами як Smoky, Karat, Puhdys, WIR та іншими. Коли перебував на чергових гастролях Німеччиною, саме з відпустки повернувся мій товариш по службі – баяніст, який повідомив мені, що «Пісняри» шукають соліста на місце відомого та прекрасного Леоніда Борткевича. Це був кінець 79-го, а я замотався і зміг виїхати до Мінська лише у травні 1980-го.

На перехрестях життєвого шляху

 – Запізнилися?

 – Звичайно. Вакантне місце посів Ігор Пеня. Але мені захотілося все ж таки бути ближче до «Піснярів», і щоб залишитися в Мінську, я вирішив пройти прослуховування і вступив на вокальне відділення Білоруської державної консерваторії. Хоча, зізнатися, це було не зовсім моє – я не любив класичний спів, мене більше захоплювали естрада, рок. Але про свій вступ ні краплі не шкодую. Тому що саме консерваторія, в якій я в результаті провчився майже рік, і яку так і не закінчив, подарувала мені не одну доленосну зустріч із талановитими людьми зі світу музики, котрі згодом допомогли мені у моїй творчості. Серед них композитори – Дмитро Довгальов, Євген Магаліф, Валерій Головко, Ігор Полівода, автор знаменитої пісні «Алеся» Олег Іванов та багато інших. Саме Женя Магаліф – тоді композитор-початківець, студент п’ятого курсу тієї ж консерваторії, але композиторського відділення, який нині живе в Америці та працює з усіма флейтистами світу, допоміг мені прийти з його піснями на прослуховування до самого Мулявіна – творця та керівника «Піснярів» і заявити про себе. Володимир Георгійович мене прослухав, йому сподобалося моє виконання, але вакантне місце в ансамблі було зайняте.

У консерваторії я почав грати в одному з ансамблів, яких було при навчальному закладі чимало. У ньому збиралися різні музиканти та виконували «фірму» – соул, рок. Причому досить якісно. Це стало для мене величезною школою. Але головне,  –  я намагався не копіювати світових виконавців, а обов’язково додавати щось своє.

 – І Вас помітили?

– Так, на одному з капусників, що ми влаштовували з музикантами в консерваторії, я познайомився з аранжувальником та композитором Валентином Бадьяровим, який запросив мене до своєї групи – гурту В. Бадьярова. Звісно, ​​я погодився, не роздумуючи. Адже то була людина-легенда. Це він свого часу розкрутив і зробив популярним ВІА «Сябри», це він чудово виконував партії скрипки у складі «Піснярів», був аранжувальником популярної пісні «Алеся». І це він запропонував мені, 21-річному хлопчику з провінційного Болграда, записати два вінілові диски на фірмі «Мелодія». У групі Валентина Бадьярова я пропрацював півтора року, а згодом стався ще один мій творчий віраж. Олександр Тихонович, учасник ВІА «Віраси», що якраз перебував у зеніті всесоюзної слави, запропонував мені приєднатися до них. Це схвалив керівник ансамблю Василь Раінчик, який своєю чергою привів на прослуховування Євгена Лацепньова, барабанника. Так ось нас обох взяли, попри те, що вакантним було лише одне місце. У складі цього колективу я брав участь у багатьох концертних програмах всесоюзного та міжнародного рівнів.

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Ансамбль “Віраси”. Володимир Стаматі-Грубіян у першому ряду посередині. Бухара, 1983р.

Однак моє перебування у “Верасах” виявилося недовгим. Через півтора року я приїхав до Болграда у відпустку і … потрапив в аварію на мотоциклі. Про жодні перельоти й мови бути не могло. Довелося повідомляти про свій вихід зі складу ансамблю.

– Ще один удар?

– Через багато років і через отриманий життєвий досвід, озираючись назад, я розумію, що кожне моє падіння – це промисел Божий. Так мало статися. Тим більше, що після падіння, нехай не одразу, мені давався шанс для зльоту. Ось і тоді, як тільки я вже приходив до тями після аварії, мені надійшла пропозиція попрацювати в одному з культових закладів того часу в Білорусії – першому вар’єте-ресторані «Кам’яна квітка». Через рік туди прийшли працювати й такі музиканти з ансамблю «Пісняри» як Володимир Ткаченко, Борис Бернштейн, іноді виступав Ігор Полівода. Потім на два роки я став солістом у театрі «Мюзик-холу», де з вокалом ставилися танці. Взагалі, вісімдесяті в Білорусії – це розквіт моєї молодості та творчості. Я перемагав у всесоюзному радіоконкурсі, представляв у фіналі Білорусію у музичному конкурсі “Юрмала-87”, став фіналістом всесоюзного радіоконкурсу, де також представляв Білорусь. А потім сталася аварія на Чорнобильській АЕС, яка похитнула моє здоров’я , ще через рік я знову перекинувся на мотоциклі.

Переломні дев’яності та непередбачувані нульові

 – Після другої аварії на мотоциклі був і розвал союзу…

– Так, стало складно. Ресторан “Кам’яна квітка” затих, у зв’язку з перебудовою деякі колективи розпалися, і я почав гастролювати з театром “Мюзик-хол”. Але це тривало недовго. 1990-го я повернувся до Болграда і познайомився зі своєю Ритою, Богом даною мені дружиною. Мені було 30, а їй – 20. Рита підкорила мене своєю чистотою, щирістю, а головне мудрістю не за роками. Зустрічалися ми недовго, і невдовзі розписалися.

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна

Пам’ятаю, привіз її до Мінська, познайомив із піснярами. Мої виступи вдень і вночі ще тоді транслювали на радіо та ТБ. Дружина, вражена всім цим, та й самим Мінськом, почала вмовляти мене не їхати, мовляв, до Болграда я завжди встигну повернутися. Але я чомусь не послухав її, навіть виписався з мінського гуртожитку та прописався у Болграді. А тут однієї ночі союз розвалився, і я виявився вже громадянином іншої держави. Про квартиру у Мінську можна було забути. Як, втім, і про велику сцену. Часи були такі, що доводилося працювати за покликанням, щоб забезпечити сім’ю. Тим більше, що у 93-му у мене народився син Олег. Ми з другом у Болграді намагалися відкрити кафе, але не дали. А потім чим тільки я не займався – співав халтури, щось продавав-купував. Навіть запчастини на авторинку у Ростові. Загалом усе було в моєму житті. Але головним моїм досягненням на той час вважаю створення сім’ї, міцної сім’ї з надійним тилом, і друзів, які у той непростий період залишилися моїми друзями.

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна

– Коли ж довгоочікувані “Пісняри” увірвалися у Вашу біографію?

– Сталося це через десять років. Пам’ятаю, 2001-го мій хороший знайомий з Болграда Володимир Толмач запропонував мені поїхати на концерт ВІА «Пісняри» в сусідній Ізмаїл. Умовляти мене не довелося, самі розумієте. Після приїзду я насамперед вирушив перед концертом до музикантів. У складі ансамблю були вже молоді виконавці та кілька людей зі старого складу, з якими я був добре знайомий. Зустріли вони мене тепло, відвели до Мулявіна, якого я запитав, чи він пам’ятає мене. “Такий голос не можна забути”, – відповів він мені. І ці його слова, скільки житиму, теж не забуду. Мене аж усе пробило тоді до тремтіння. Це була фактично наша остання зустріч із Володимиром Георгійовичем. Через два роки він помер, а у самому ансамблі стався вже не перший розкол. Їм потрібний був соліст. Тоді й згадали про мене. Щоправда, шукати мене стали не у Болграді, а у Білгороді (посміхається – авт.). Але якимось дивом все ж таки роздобули номер мого домашнього телефону. Дружина повідомила їм, що я перебуваю на похороні в Ростові. Знайшли й там. І за тиждень я летів уже до Мінська. Мені зробили посвідчення, і ще за кілька днів ми відправилися в тур «Чорнобильський шлях» тими населеними пунктами Білорусії, які найбільше постраждали від радіації.

Ще через рік, 2004-го, в ансамблі знову стався розкол. Я залишився у тій його половині, якою керував Ігор Свечкін, колись директор вже покійного Володимира Мулявіна. Перші кілька років я їздив до Мінська і працював з ними, потім ми стали зустрічатися в Москві, Києві, звідки вирушали на гастролі в Америку, Німеччину, Ізраїль, сколесили всю Прибалтику, дуже багато дали концертів в Україні та не тільки. Загалом географія наших виступів була неосяжною. Аж до 2021 року, доки не вдарила «корона». Хоча навіть у період пандемії ми встигли дати два концерти в Одесі та… почалася війна в Україні. Загалом, Господь подарував мені 18 незабутніх років у складі мого улюбленого ансамблю «Пісняри».

– І все ж таки – чому саме «Пісняри» так запали у Вашу душу?

— Тому що «Пісняри» – це еталон вокалу. Бо так, як співали вони, особливо у період своєї ранньої творчості, не співав жоден колектив. Такої харизми, колориту не було ні в кого. Володимир Георгійович (Мулявін – авт.) міг підібрати та знайти саме ті голоси, які йому були потрібні. В ансамблі – це було унікальне поєднання тембрів. Сам Мулявін який тембр мав! Це особливо передано в їх перших поліфонічних – багатоголосних – творах, де вони співають акапельно.

– Зізнайтеся, зіркова хвороба не накривала Вас?

 – Та яка зіркова хвороба? Може і треба було навіть нею трошки захворіти – поважати та більше цінувати себе, але … Розумієте, мені якось все легко давалося. Хоча й також легко йшло часом.

– Чи не шкодуєте, що не залишилися десь там вище, щоб закріпитися на небосхилі шоубізу?

– Пропозиції надходили. І в Москві залишитися, і в Америку звали. Але, певне, я не відчув, що це моє. Для мене Мінськ, Білорусь – моя друга батьківщина. Мене там знали, я знав усіх, там минули найкращі роки мого життя, молодості, там я пройшов своє становлення. Словом, таким самим коханим, як рідний Болград. А ось Москва, ні, таких почуттів не викликала. Зрештою, якщо сьогодні мене хтось і не знає особисто, то принаймні чув про мене. Я бачу, як люди ставлять лайки, пишуть захоплені коментарі під відео моїх виступів – як старих, так і нових, які я виставляю на особистих сторінках у соціальних мережах. Значить, мене пам’ятають. І я вдячний за це.

Про зірок, що світять і світяться

 – Що б Ви назвали своїм першим тріумфом?

 – Щоразу під тріумфом можна розуміти різне. Ось ти заспівав якусь річ – люди у захваті. Це і є тріумф. Як, наприклад, пісня “Нарач”, яку я виконував. Вона щоразу була тріумфом, бо 70 відсотків глядачів на концертах слухали її, стоячи. Глядачі довго не відпускали мене зі сцени своїми бурими оплесками. Але, знову ж таки, це був тріумф не одного мене, бо сольно практично не виступав. То справді був тріумф всього колективу.

– Ви вважаєте себе щасливчиком?

– Я вважаю, що заслужив трохи на іншу сцену і бути постійно на великих сценах. Я і був весь час на великих сценах з “Піснярами” та “Вірасами”. Може, треба було і як соліст просуватися. Але вийшло так, як вийшло.

– Як це  – з великої сцени зійти на маленьку?

– Якщо на цьому зациклюватися, то, звичайно, можна збожеволіти. Так Бог розпорядився. Я зрозумів і інше: якщо хтось сьогодні мене й недооцінює, – це не моя біда, це біда цих людей. Я знаю, що таке популярність. Це коли ти виходиш на стадіон або до зали, де півтори чи дві тисячі глядачів – і бідних, як то кажуть, і багатих. Але поєднує їх одне – вони дивляться на тебе, як на божество, це неймовірно. Ти відчуваєш, що в цьому житті ти чогось вартий. І той, хто каже, що це не має значення для артиста, збреше. Це справді приємно – дарувати людям радість, наповнювати їх. Головне, як кажуть, ніс не задирати.

– А що Вам самому допомогло не задерти носа?

– Я просто ніколи про це не думав. Мабуть, я така людина. Ну уявіть: я працював у популярних «Вірасах», і що? Мав приїжджати до Болграда і ходити, нікого не помічаючи? Ну, я ще був ніхто, і звали мене ніяк. Я, навпаки, коли першу платівку записав, привіз до Болграда і дав хлопцям переписати. І мені було приємно. Просто через свій характер не всі в змозі витримати вже перші проблиски популярності. Більшість, а це, як правило, ті, хто одразу з бруду – у князі, швидко злітають, але боляче падають. Мене ж від цього, гадаю, вберегло те, що я повільно йшов до своєї популярності, поступово. Падав, підіймався, знову падав. Про моє життя мемуари можна писати під назвою «Злети та падіння». І що я мусив задерти носа? Навпаки, якщо до мене хтось приїжджав до того ж Мінська з Болграда, я ще намагався запросити на концерт. У ті ж Моршин, Трускавець. Весь Болград тоді на моїх концертах побував, відпочиваючи там у санаторіях.

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна

 – Депресія не охоплює Вас?

– Ой, буває. І зараз також. Навіть більше та частіше. Особливо, коли бачу, як бездарності світяться, а люди талановиті не можуть розкритися до кінця, бо їм не дають.

– Як же боретесь з нею? Що рятує?

– Та сама якось минає, як у кожної людини. Плюс родина моя чудова підтримує, друзі. За що я не перестану їм дякувати. А ще – до всього треба ставитися філософськи, так скажу.

 – Сьогодні дуже багато молодих людей, які мріють стати топовими знаменитостями та потрапити до шоубізу. Що ви думаєте з цього приводу?

 – Найголовніше і перше – така людина має чесно відповісти собі на запитання: це її чи не її? Бо за останні років п’ятнадцять-двадцять таки просувають багатьох молодих людей, яких до мікрофона близько підпускати не можна. Мені неприємно усвідомлювати, що таким чином у людей забрали поняття гарного співу. Колективи, які співали наживо, відсунули на другий план, а на перший почали виставляти фанерників-одноденок. В результаті почали вирощувати зіпсоване неякісною музикою покоління. Не можна так. Музика має бути музикою, а не сурогатом, яким, на жаль, нині й просякнутий світ шоубізнес. Прикро, що ті, хто має заможних батьків, які можуть заплатити за аранжування, за пісні, за вірші, їх просувають, а справді талановита людина не потрапляє в це коло. Скажу більше: мені шкода молодих людей – деяких переможців сучасних пісенних ТБ-конкурсів. З них одразу ліплять зірок – недоступних. Але минає рік-другий, і слухачі із глядачами зовсім про них забувають. Тому що, крім зовнішності, вони не мали ні харизми, ні шарму, ні видатних вокальних даних. Більша їх частина від різкого забуття скочується похилою. Мене ж, повторюся, від цього вберегло те, що я йшов до своєї мети поступово – зі злетами та падіннями. А також усвідомленням того, що за будь-яких життєвих обставин важливо і потрібно насамперед залишатися людиною.

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
16-річний Володя з гітарою та однокласниками на збиранні винограду
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Група Валентина Бадьярова, 1981р. Зйомка на Білоруському ТБ. Валентин Бадьяров (з гітарою) та Володимир Стаматі -Грубіян (праворуч)

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна "Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Володимир Стаматі-Грубіян – фіналіст “Юрмали”. 1987 рік
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Пісенний конкурс “Юрмала”. Володимир Стаматі-Грубіян з іншими виконавцями (третій праворуч). 1987 рік
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Ресторан “Кам’яна квітка”, м. Мінськ, 1985 рік. Шоу вар’єте: Л.Златкін, В.Ткаченка, Н.Неронський, І.Сафонов, Б.Бернштейн, В.Стаматі (ліворуч у першому ряду), О.Литвиненко
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Володимир Стаматі-Грубіян (праворуч) з Валерієм Дайнеко, який возродив ресторан “Кам’яна квітка”. Мінськ, 1999 рік

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Володимир Стаматі (праворуч) та Леонід Борткевич, Заслужений артист Білоруської РСР під час гастролей Прибалтикою у складі ВІА “Піснярі”. Таллінн. 2003 рік.
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
“Песняри” в місті Таллінн. Володимир Стаматі другий праворуч. 2003 рік
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Леонід Борткевич — автор біографічної книги «Пісняри» та Ольга, в якій він розповів про своє творче та особисте життя, а також про унікальність ансамблю «Пісняри». Окремий розділ у книзі присвятив Володимиру Мулявіну. Один із примірників він подарував і підписав своєму колегі Володимиру Стаматі-Грубіяну

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна "Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна

"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Фото з книги Леоніда Борткевича
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Перша афіша Володимира Стаматі-Грубіяна у складі “Піснярів”
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
З сином Олегом
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Володимир Стаматі-Грубіян з браттями Клічко. “Я неодноразово підтримував їх на змаганнях”.
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Пісняр Стаматі-Грубіян, перебуваючи на гастролях в Ізраїлі, заїхав до давніх друзів Олександра Тихоновича та Ядвіги Поплавської, з якими колись співав у ВІА “Віраси”. Олександра Тихоновича не стало у 2017 році
"Голос, який неможливо забути": історія випробувань та шаленого успіху бессарабського пісняра Володимира Стаматі-Грубіяна
Володимир Стаматі-Грубіян на сцені Центру культури та дозвілля Болградської міської ради, де працює зараз

Фото «БІ» та з особистого архіву Володимира Стаматі-Грубіяна

 

 

guest

2 коментарів
Старые
Новые Популярные
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
Анастасія
Анастасія
12 дней назад

Легенда!

Евгений
Евгений
9 дней назад

Очень приятно было читать о тебе, дорогой Володя. Спасибо, что упомянул наш с тобой поход к Мулявину.

2
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x