“Найстрашнішим, що трапилося з захисниками Маріуполя, було – все”, – дружина звільненого з полону кілійця Данила Божка розповіла “БІ” про свого героя

У 2022-му весь світ спостерігав за відчайдушною та героїчною обороною Маріуполя, який московиті намагалися захопити з першого дня повномасштабного вторгнення в Україну, але відчули усю міць українського супротиву. Попри значні переваги в озброєнні та кількості військових, незважаючи на абсолютну відсутність жалю до мирних жителів та історичних пам’яток, рашисти понад два місяці не могли досягти своїх цілей. Навіть тоді, коли місто опинилося у повному оточенні, коли велику частину стерли з лиця землі авіаударами та обстрілами, українські захисники були непохитними. Страшно навіть уявити, що довелося пережити цим титанам, адже більшість з них воліє не згадувати ні ці страшні 86 днів оборони, ні місяці, проведені в полоні. Як, наприклад, герой нашого інтерв’ю, кілієць Данило Божко, який потрапив у неволю з заводу “Азовсталь” 17 травня 2022 року, а повернувся лише через понад 20 місяців – 31 січня 2024. Кохана дружина захисника Аліна розповіла нам про його життя, страшні тижні обстрілів рідного для неї Маріуполя, нестерпні місяці розлуки, а також щасливий момент возз’єднання родини. 

– Пані Аліно, розкажіть про Данила. Який він?

– Данило справедливий та чесний, мужній та ніжний одночасно, він завжди готовий допомогти, якщо хтось потребує цього. Дуже любить тварин та бувати на природі. Чоловік народився у місті Кілія. Навчався в 4 школі-гімназії, далі – в Ізмаїлі. Після армії підписав контракт з військовою частиною. В Маріуполі проходив службу з 2015 року. У складі 23 загону морської охорони Державної прикордонної служби України розпочав службу у 2016 році.

– Чи довго ви разом? Як познайомилися?

– Познайомились ми з ним у 2018 році. На той час я працювала в кондитерському магазині у Маріуполі (я родом звідти), він заїхав по каву з тістечком. З того часу ми разом. Одружились у 2021 році. Допоки на довгі місяці нас не розлучили повномасштабне вторгнення та його полон.

– Де його застало повномасштабне вторгнення? Як він про це дізнався? Як сповістив вам?

Про те, що має бути повномасштабне вторгнення, він мене попереджав ще з 2021 року. А в січні 2022 року вимагав, щоб ми з донькою зібрали тривожні валізи, необхідні документи, та просив нас їхати в Кілію. Ми не встигли виїхати. 24 лютого о першій годині ночі він поїхав у частину, а вже о 4 ранку у місті пролунали перші вибухи. Виїхати одразу можливості не було, а вже через добу – стало зовсім неможливо. Спільно було прийняте рішення, щоб ми з донькою пішли до моїх батьків, у них був приватний будинок, і це було більш безпечно, ніж знаходитись у квартирі на п’ятому поверсі. Через два тижні квартиру, яку ми винаймали, було зруйновано.

Ми змогли виїхати з міста лише 19 березня. До цього чоловік приїхав до нас лише пару разів, привозив нам воду, хліб і весь час просив виходити з Маріуполя, тому що обстріли посилювались.

Данило разом з побратимами залишився тримати оборону міста.

– Впевнена, ви з жахом згадуєте тижні оборони Маріуполя. Чи мали можливість ви чути чоловіка? Що допомагало триматися вам і йому?

– Триматись їм допомагало розуміння, що вони мусять вижити у пеклі і повернутись до своїх сімей.

Телефонувати мені у нього не було можливості, тому дізнавалась, що з ним все гаразд, від командування. Найстрашнішим, що трапилося з захисниками Маріуполя, було – все. В середині квітня 2022 року командирами підрозділів було прийнято рішення переміститись на територію заводу “Азовсталь”, і вже 15 травня повідомили, що, за наказом Головнокомандувача, розпочалась так звана “евакуація” захисників в полон, і що він триватиме 3-4 місяці. Для мого чоловіка полон тривав майже 21 місяць. Для когось він триває досі.

– Ви розуміли, де саме він знаходиться, що з ним?

– Весь цей час я не знала, де він знаходиться, чи живий, який його фізичний та психологічний стан. Було нестерпно боляче від невідомості.

– Як складалося ваше життя ці 20 місяців без коханого?

– Донька дуже сумувала за батьком і була мені підтримкою. Говорила, що ми в безпеці, і тепер наша задача – повернути Данила з полону.

Щотижня я обдзвонювала усі структури, які займаються перемовинами щодо обмінів, декілька разів на місяць їздила на зустрічі до Києва, щоб дізнатись, де перебуває мій чоловік, який його стан, та коли нарешті він повернеться. Стала головою Громадської Організації “КОРДОН”, основною метою якої є підтримка сімей полонених прикордонників Маріуполя, допомога в комунікації між родинами та структурами України, а також з міжнародними діячами, співпраця з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Все це було і є заради звільнення військовополонених.

З початку повномасштабного вторгнення я боялась втратити Данила. Для мене це було найстрашнішим.

– Кому він подзвонив, коли ступив на українську землю? Якими були його перші слова?

– 31 січня 2024 року мені подзвонив невідомий номер, і в телефоні я почула рідний голос :” Люба, я в Україні! Я повернувся!”. Я відчула неймовірні почуття. Пекло для мого чоловіка скінчилось, і він тепер поруч.

– Як пройшла ваша перша зустріч? 

Вже наступного дня ми з донькою приїхали до Києва. Були обійми, сльози радості. Мрія бути вільним здійснилась. Полон був жахом не лише для нього.

– Що він найбільше згадує з найважчих – останніх двох – років життя?

– Можливо, пізніше він розповість, що відбувалось в місті, що було в полоні, що він пережив. А поки він насолоджується свободою, сім`єю. Попереду у нього довгі реабілітація, лікування та відновлення. Наразі це головне.

А далі на нас чекають щасливе майбутнє та довге життя.

– Чого вам і бажаємо! Дякуємо вам за відповіді та чоловіка-Героя!