Військовий капелан та психолог з бойовим досвідом розповів, якими з “нуля” повертаються бійці, та як допомогти їм впоратися – ексклюзивно

0 коментарів 40122 переглядів

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


Війна залишає глибокі рани на душах кожного українця. У когось вони – від втрати рідної людини чи домівки, в інших – від пережитого жахіття. Але найбільші травми отримують військовослужбовці. Те, що вони побачили та пройшли, не зрозуміти нікому, окрім тих, хто був пліч-о-пліч. На жаль, далеко не кожен воїн може впоратися з наслідками впливу війни самотужки, тому сучасне суспільство має бути готовим допомагати та підтримувати тих, хто повернувся з передової. Психотерапевт та військовий капелан, учасник бойових дій Георгій Овощніков розповів журналістам “Бессарабії INFORM”, що насправді відбувається з психікою на “нулі”, з якими травмами військові повертаються у мирне життя, як можна допомогти їм впоратися насправді, та чого потрібно уникати під час спілкування. 


Знайомство

Георгій Овощніков – 66 років, психолог, гештальт-терапевт. Закінчив Одеський державний університет ім. Мечникова за спеціальністю «Психологія». За його плечима – понад 12 років приватної психологічної практики. Окрім психологічного напрямку, має богословську освіту. Був капеланом до 2017 року. Приєднавшись до лав ЗСУ, брав участь у бойових діях у 2018 під Мар’їнкою на Донеччині. Після повернення з зони АТО додому розлучився та переїхав з Києва до рідної Одеси. Під час повномасштабного вторгнення вступив до лав тероборони Одеси. Наразі фахівець проводить групові заняття у Центрі психологічного консультування “Джерело”, в тому числі – в Бессарабії, де допомагає військовим долати кризові ситуації та справлятися з емоціями.

На початку нашої розмови пан Георгій розповів, як вперше потрапив на фронт у 2016 році. Тоді знайомі звернулися до нього з проханням бути духовним наставником військових. Спогади про першу ніч, проведену на фронті, залишаться з чоловіком назавжди.

“Перша ніч на фронті мені дуже запам’яталася. Я з теплого ліжка у Києві потрапив на Донеччину у мінус 25 градусів. У тих місцинах дуже холодно. Мене посадили у легковик, який мені тоді здався труною на колесах. Хлопці мені в машині сказали тоді: “Батюшка, тримайтеся. Зараз виїдемо в зону обстрілу, і вам потрібно буде добре вхопитися за ручки, бо будемо дуже швидко їхати”. І тут я почув звуки обстрілу. Мене кидало зі сторони в сторону у тій автівці. На думці було одне: зараз пряме влучання – і залишуся там. Дякувати Богу, ми доїхали на позицію. Командир мене представив особовому складу, і потім я пішов відпочивати у землянку. Для розуміння – за 700 метрів від мене через річку Сіверський Донець вже були сєпари. Я ліг спати, а в землянці було дуже холодно, сиро. Я лежу, а поряд зі мною два ящики гранат, чотири ящики цинку з патронами і РПГ, зброя. І я собі думаю: гранату кинь – навіть пальця не знайдуть. Я ледве заснув, а вночі почався обстріл… Зранку, коли я встав, мене тіпало. Я вийшов до хлопців, а сам наляканий страшно. Мене вистачило тільки на те, щоб прочитати “Отче наш” перед бійцями. Після закінчення молитви я відійшов у сторону і думаю: оце я приїхав допомагати. Мені самому допомога потрібна. До мене тоді підійшов один з хлопців і запитав: “Що, батюшка, страшно?”. І я відповів: “Дуже”. Він засміявся і сказав, що всім спочатку страшно, а згодом все буде добре”.

І справді, боятися було ніколи, капелан занурився у своє призначення: вислуховував сповіді, підтримував дух військовослужбовців, не давав опустити їм руки й зневіритися. Але одного дня чоловік вирішив змінити слово Боже на зброю у руках. Так, у 2017 році він опинився під Мар’їнкою вже як захисник. Зараз наш співрозмовник жалкує про той вчинок.

“Тоді я зробив помилку. Мені потрібно було залишатися капеланом, адже духовна робота набагато вища, ніж стріляти з автомата”.

У 2018 році Георгію виповнилося 60, і його звільнили з лав ЗСУ. Пережите та побачене на війні залишило незабутній слід на душевному стані чоловіка. Почалися непорозуміння з дружиною. На жаль, фахові знання з психології, які б мали допомогти налагодити відносини, не допомогли. Подружжя розлучилося.

“Я прийшов з війни зовсім інший. Дружина мене не розуміла, вона була налякана. На жаль, у 2020 році ми розвелися. Мені не допомогла тоді моя освіта. Треба сказати,  що сімдесят відсотків військових, які повертаються додому з війни, розлучаються зі своїми другими половинами. Це дуже велика проблема”.

Після переїзду до Одеси наш співрозмовник влаштувався працювати до Муніципальної Варти. Протягом року парубкував, а згодом зустрів свою нинішню дружину Аллу. У вільний від роботи час чоловік практикував гештальт-терапію.

*Довідково. Гештальт-терапія – це один із найефективніших напрямків психотерапії, який завоював популярність в усьому світі. Її головна мета – працювати з незавершеними ситуаціями для досягнення цілісності.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Георгій вступив до тероборони Одеси. Дружина також намагалася долучитися до захисту країни, але після того, як їй відмовили, попросилася волонтером на військову кухню – усе заради того, аби бути поруч із чоловіком. Згодом Георгія за віком звільнили з лав захисників, але він продовжив роботу на “психологічному фронті”.

“Мені почали телефонувати з “нуля”. І я телефоном під час обстрілів допомагав хлопцям подолати панічну атаку. Мій номер почали передавати та поширювати серед бійців. Мені дзвонили і ділилися найстрашнішим”.

Терапевт поділився з нами одним з випадків, який йому колись розказав боєць, у котрого діагностували шизофренію. Перший бій молодого воїна був у Херсоні, після двох тижнів навчання. Психіка захисника не витримала навантаження.

“Він розповів мені, як під Херсоном наших десятьох хлопців атакували три танки та близько тридцяти вагнерівців. А зі зброї у наших були лише гранати, дві РПГ “Муха” і автомати. Хлопці просили артилерію прийти їм на допомогу, але вона була на іншому завданні у той час. А орки наступали все ближче. І цей хлопець взяв гранату, відірвав чеку і з переляку почав кричати, що живим не здасться. Артилерія таки прийшла на допомогу і відбила наших, але той хлопець, що погрожував підірватися, почав страждати на шизофренію. З того часу воїн почав чути голоси. Нервова система не витримала”.

Військовий капелан та психолог з бойовим досвідом розповів, якими з "нуля" повертаються бійці, та як допомогти їм впоратися - ексклюзивно

Повертаючись додому з війни, військові іноді можуть переносити у цивільне життя звички з фронту. І така поведінка лякатиме рідних. За словами нашого співрозмовника, членам сім’ї не варто акцентувати увагу на якихось своєрідних проявах воїна.

“На війні страх – це нормальне відчуття. Саме страх не дає воїну розслабитися. Військові постійно знаходяться у напрузі. І коли воїн повертається додому, він залишається напруженим, уважним до деталей. На власному прикладі поясню. У мене протягом двох років після фронту була звичка, куди б я не заходив, завжди дивитися шляхи для відступу: через які двері чи вікно можна швидко покинути приміщення. Такі розлади – це не найстрашніше. Найгірші наслідки – це суїциди. Адже воїн повертається з війни і розуміє, що він зовсім інший, він не може знайти свою ідентичність. Він у тупику. Там він був герой, там він був потрібен. У нього були гроші, статус. А після повернення що – контузія, поранення, дружина перестала розуміти, родичі теж, влада залишається осторонь. Усюди бюрократія, по кабінетах ходи – доводь щось. І все – військові приходять до одного висновку: навіщо таке життя? І ось тут йому потрібен фахівець, який також є військовим та має певний досвід. Цивільний психолог не зможе допомогти”.

На жаль, наші хлопці повертаються з фронту з цілим “багажем” речей, які можуть нашкодити не тільки їм та їхнім близьким, а й широкому загалу людей. Пан Георгій перерахував основні прояви військових.

“У понад половини воїнів проявляється страх. Крім того – демонстративність поведінки, тобто бажання поводити себе зухвало, щоб провокувати на себе увагу. У більшості з’являються агресивність та підозрілість. Як правило, виникає конфліктність з рідними, на роботі. Ніхто не хоче брати ветерана на роботу, адже вони здебільшого конфліктні. Також у бійців виникають невмотивовані спалахи гніву, вони можуть почати зловживати забороненими речовинами або алкоголем. Деякі з бійців відчувають провину через те, що залишилися живими. Ідентифікують себе з убитими, тобто воїн ніби повернувся до цивільного життя, але він вважає, що загинув на війні. І таким хлопцям байдуже, що з ними відбувається вдома, він думає, що вже мертвий. Такі бійці шукатимуть смерті, провокуватимуть когось на конфлікти. Також ті, хто пережив війну, вдома втрачають сенс життя. Вони відчувають тривожність та потребу постійно тримати при собі зброю. Проблема, з якою стикнеться українське суспільство, це бажання військових зігнати гнів на тих, хто не воював”.

Як зазначає психотерапевт, суспільство наразі має об’єднатися заради однієї мети – допомогти військовим повернутися до життя. Але зробити це зможуть лише ті, хто пройшов крізь те ж пекло.

“Немає структури поки що, яка б допомагала психічно хворим бійцям, які повертаються з фронту. Вона тільки формується і має під собою напрацювання “совка”, а не сучасні технології. Потрібно створювати реабілітаційні центри з єдиною системою управління. У маленьких містах створювати групи самодопомоги по принципу зустрічей “анонімних алкоголіків”. У такі групи приходили б ветерани та ділилися своїми переживаннями. Вони б бачили, що вони не самі. Ветерани довіряють лише тим, хто воював. Якщо ти не воював – з тобою розмовляти не будуть”.

За словами психотерапевта, наразі лікарі чи то через брак часу, чи то брак бажання здебільшого діагностують у військових  посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Але насправді психологічні травми, отримані на війні, набагато глибші.

“Чоловік їхав на автомобілі, потрапив в аварію, перекинувся  – ось у нього ПТСР. А як можна діагностувати його у військового, який два роки був на війні, жив під обстрілами? Як можна порівнювати таке. У американців є таке поняття як “синдром солдатського серця”. Це дуже цікава назва. Солдат приходить з війни, а душа його залишається там. Фізично він вдома, а духовно – на фронті. І повернути його неможливо. Я сам це переживаю. Думками я там. Ось, наприклад, коли повертається воїн додому, і всі у колі сім’ї починають його розпитувати: “Ну, як там, розкажи?”. Скажу по собі. Я знаю, “що там”, як все відбувається на війні, але у мене немає слів, щоб це висловити. Як можна передати вибух міни, цей вакуумний удар, який пронизує тебе. Як це пояснити?”.

Саме це питання, за порадою психотерапевта, у жодному випадку не потрібно задавати тому, хто був на передовій. Захоче – розповість сам. Навпаки – потрібно питати про майбутнє.

“Не заводьте розмов з військовим про війну. Не питайте: а як там було, розкажи. Якщо він не хоче про це розповідати – не чіпайте його. Є дуже багато тем для розмов. Наприклад: які у тебе плани на майбутнє? Це дуже терапевтично впливає, якщо ви питаєте у чоловіка, що далі, як ти бачиш майбутнє? Щоб він потроху “оживав”. Боєць починає уявляти якусь картинку, мріяти, з’являється сенс життя, і він починає тягнутися до втілення ідеї”.

Як підкреслив пан Георгій, саме тому важливо організовувати зустрічі, на які приходять виключно військові, адже розмови захисників суттєво відрізняються від звичайних цивільних бесід про життя. Спілкуючись з побратимами, воїну не треба багато пояснювати. Іноді достатньо погляду. Теми для розмов серед бійців – найрізноманітніші.

“Здебільшого – це солдатський гумор. Приколи якісь, смішні випадки, обговорюємо керівництво. Це дуже допомагає. Якщо ми, наприклад, два ветерани, то ми сідаємо, скажімо, і нам навіть і розмовляти не треба – ми в очі один одному подивилися і все зрозуміли. Хто через що пройшов, хто що бачив”.

Окремо висловився наш співрозмовник і про непростий час для сімей, які проходять через наслідки служби голови сім’ї.

“Дружинам та дітям не треба намагатися зрозуміти реальність військового. Необхідно прийняти його з його реальністю. Ви ніколи не зрозумієте тих, хто воював. Це неможливо. Близьким треба проявляти повагу, приймати, підтримувати. Вчитися жити по-новому, заново будувати своє життя. Подружжям треба починати будувати нові стосунки. Якщо ви любите людину, а любов – це не почуття, це – відповідальність: “я” за “ти”. Тобто якщо ви дійсно любите, то будете приймати людину такою, як є. Особистість не змінюється, у військового змінюються звички та сприйняття цього світу, але його душа залишилась тою самою. А любов тягнеться до душі, а не до зовнішності. По-перше, потрібно поважати тих, хто повернувся додому. Вдома такого чоловіка необхідно шанувати і кожного разу потрібно говорити: “Я тобою пишаюся. Ти – мій герой”. Жінкам треба своїм половинкам казати наступне: “Я  ніколи не зрозумію, що ти пережив, але я хочу бути поруч з тобою”.

Але, як наголошує фахівець, зміни можуть відбуватися лише за умови, якщо дві людини готові до них. Якщо хтось один з пари не йде назустріч – нічого не вийде.

Військовий капелан та психолог з бойовим досвідом розповів, якими з "нуля" повертаються бійці, та як допомогти їм впоратися - ексклюзивно

Пан Георгій радить рідним завжди звертати увагу на моральний стан бійця, що повернувся з фронту. В окремих випадках на допомогу зневіреній дружині воїна можуть прийти побратими.

“Якщо військовий не йде на контакт та замкнувся у собі, не треба залишати його наодинці з самим собою. Треба звертатися до фахівців. Зараз відкриваються ветеранські хаби, можна звернутися на гарячу лінію. Також добре звертатися до його побратимів. Подзвонити їм та розповісти про проблему і попросити приїхати або подзвонити. І вони завжди прийдуть на допомогу і виведуть зі стану кокона”.

Як наголосив фахівець – наша психіка не гумова. Вона не розтягується. Як ми закінчуємося у межах свого тіла, так і психіка має свої рамки. Після декількох пережитих стресів людина може зірватися від ненароком сказаної образи. На жаль, серед українців є звичка “відкладати на потім” та не звертати уваги на те, що турбує.

З психологічної точки зору, необхідно три місяці, аби воїн потроху почав розуміти, що він більше не на війні. Протягом цього часу рідні повинні сприймати спокійно всі негативні прояви захисника.

“Матерям треба пояснювати дітям, які стають свідками нетипової поведінки батька, що тато отримав на війні психологічну травму. Казати правду. Діти все зрозуміють, по-своєму, але зрозуміють. І коли кажуть: не звертайте уваги, це не вірно. Треба розуміти, що чоловікові потрібна підтримка. І рідні повинні приймати його таким, який він є. З усіма його випадами. Адже, наприклад, посеред ночі шукати автомат у ліжку – це норма для військового. Він таким чином завершує ті ситуації, які його на війні турбували. Тому потрібен і психолог, який допоможе йому “закрити” всі незавершені питання”.

На жаль, в Україні наразі існує проблема відсутності достатньої кількості військових психологів. І як зазначив наш співрозмовник, постає питання і супервізії — коли психолог потребує допомоги колеги, адже ця робота виснажує, і потрібно звідкись черпати сили. Поки що ситуація невтішна – більше питань, аніж відповідей. Але одне усвідомлюється чітко: фахові спеціалісти у сфері психотерапії вкрай потрібні українським воїнам.

“Суспільству треба розуміти, наскільки важка війна, і якими серйозними будуть її наслідки. Адаптувати та відновити військових буде дуже складно, але можливо. Нам треба зараз вже починати готуватися до цього”.

Наостанок варто зазначити, що кожен випадок – індивідуальний, адже кожна людина – індивідуальна. Для когось перенесене – глибока травма, для когось – просто важкий досвід. Хтось сам був на межі смерті або втратив тих, хто був поруч, тому кардинально змінився внутрішньо, хтось – потрапив у такі обставини, що може згадувати час, проведений на війні, як особисте досягнення. Але для кожного з цих людей дійсно важливо, аби те, задля чого вони ризикували життям, було немарним. Тож кожен з нас задля майбутнього та в шану тих, хто за це стоїть або стояв до останнього, має сконцентрувати усі зусилля задля нашої священної Перемоги.

 

Фото: офіційний сайт Центру психологічного консультування “Джерело”

guest

0 коментарів
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x