В Україні щорічно у другу суботу вересня відзначається День українського кіно. З цієї нагоди “Бессарабія INFORM” вирішила зробити підбірку з шести відомих фільмів, які були відзняті у Бессарабії та визнані на державному й навіть світовому рівні. Приємного перегляду! 

Зазначимо, український кінематограф розпочав першу сторінку своєї історії ще у 1896 році в місті Харків. Саме там фотограф Альфред Федецький зняв декілька короткометражних документальних сюжетів, які уже в грудні продемонстрував глядачам у Харківському оперному театрі. Це був перший публічний кіносеанс у на той час Російській імперії. Далі, у 1930 році, відбувся показ першого звукового фільму «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» режисера Дзиги Вертова (при народженні ─ Давид Абелевич Кауфман). Свій же офіційний статус День українського кіно отримав у 1996 році, коли Президент України підписав Указ, яким і визначено цю дату ─ другу суботу вересня. Відтоді з’явилось чимало якісних і цікавих художніх та документальних фільмів.

Бессарабія є одним із найбільш унікальних регіонів України, а тому й не дивно, що вітчизняні та зарубіжні режисери обирають це місце для втілення своїх задумів. Тут відзнято немало документальних і художніх фільмів, як за радянських часів, так і в часи незалежності. Про найбільш цікаві піде мова далі.

«МІСЦЕ СИЛИ»: історія села Криничне ─ поєднання сучасності й традицій

«Місце сили» ─ надзвичайний документальний фільм режисерки та сценаристки Тетяни Станєвої, прем’єру якого побачили столиця України, а також Болгарія та Чехія. У фільмі розповідається про самобутність болгарського села Криничне Болградського району. Авторка й сама народилась у Криничному, а тому знає про нього не лише з розповідей старожилів. Фільм є своєрідною присвятою бабусі Тетяни Станєвої ─ Ользі Іванівні, якої не стало ще в 1998 році, коли дівчині було всього тринадцять. Режисерка жалкує, що була ще мала і не розуміла, яким духовним скарбом володіє бабця, а тому не зберегла, не записала самобутній фольклор старшого покоління.

У сюжеті фільму майстерно передана унікальність жителів села Криничне, де переплітається минуле з майбутнім, традиції із сучасністю, що ніби наштовхує глядача на пошуки відповіді на одвічне питання: хто я?

У документальному творі йде розповідь про історичні факти, коли на початку ХІХ століття поблизу озера Ялпуг, що є найбільшим в Україні, болгари-біженці заснували село Чешме-Варуїт (болгарська назва – Чушмелій). З болгарської мови “чешма” перекладають як “криниця”, від чого згодом виникла сучасна назва. Уже більш як 200 років місцеві мешканці зберігають свої колоритні традиції, фольклор та діалект, а також, як і їх предки, займаються виноробством та вирощуванням арпаджику (цибулі для посіву).

«Місце сили» ─ це не просто фільм про село, а про неймовірних людей, які понад усе вболівають за свою Батьківщину, не цураються свого коріння, шанують традиції. Це люди, які колись прийшли на порожні землі та перетворили їх на квітуче село, з гордістю називаючи себе чушмелійцями. 

Головні герої ─ це звичайні жителі Криничного, дорослі та діти. Протягом фільму лунають народні болгарські пісні «Тръгнала Рада Радо льо» у виконанні Марії Бальчевої, «Иван на Донка демаше» у виконанні Варвари Бурлакової, «Лиляно, моме, Лиляно» у виконанні криничанок на винограднику, «Чи кой тропа, Донче плине, у нас на вратата?» у виконанні родини Янчевих-Дукових.

Всі зйомки фільму проходили у селі Криничне, зокрема у серпні-вересні 2018 року під час збирання винограду, а останні кадри відзняли на урочистому святкуванні 205–річчя заснування села. Загалом робота тривала чотири з половиною місяці. Партнером і спонсором виробництва унікального кіно стала громадська організація «Центр розвитку Бессарабії».

Спочатку фільм мав робочу назву «Криничне» — Чушмелій, а вже потім став іменуватися ─ «Місце сили».

В Україні прем’єра фільму відбулась 9 грудня 2018 року в Будинку кіно у Києві. Потім, 14 грудня 2018 року, був прем’єрний показ в Одесі на Гагарінському Плато, а 15-го фільм показали в селі Криничне.

«Ми втратили велику частину того, що нам у спадок залишили наші предки, свято оберігаючи історію цілих 200 років. Наш відеолітопис – для нащадків! Впевнена, ці документальні кадри будуть мати більше значення через 10-20-30-40 і більшу кількість років»,  ─ зазначила під час прем’єри  авторка, продюсерка та режисерка фільму Тетяна Станєва.

Сумна подія була пов’язана із прем’єрним показом «Місця сили» на Болградщині. У ніч перед прем’єрою, 14 грудня 2018 року, в 96-річному віці у своєму рідному селі Криничне помер один з оповідачів історії ─ дід Георгій Деміров. За своє життя він пережив багато лихоліть радянського періоду ─ голодомор, сталінські репресії, був висланий до Сибіру на довгих десять років та до проголошення незалежності України залишався “ворогом народу”. Саме для фільму «Місце сили» дід Георгій вперше поділився своєю історією публічно, проте побачити відзнятий матеріал, на жаль, не встиг.

Міжнародна прем’єра відбулася 29 березня 2019 року у кінотеатрі «Люм’єр» у місті Софія в Болгарії. Покази проходили на кінофестивалі «Sofia Biting Docs 2019» та  Silver market у рамках кінофестивалю «Ji.hlava film festival» в Чехії.

Фільм дійсно захоплює, особливо своєю дотичністю до історії, етнографії та культури українських болгар. Кожен для себе робить висновки, хто він, і де його місце сили. А для авторки фільму місце сили ─ «це рідна земля, куди глибоко проникають твої корені, де Батьківщина, де зберігається пам’ять про те, хто ти є!».

«ВОНА/SHE»: незавершена розповідь про долю дружин військових під час війни

Фільм «Вона/She» ─ ще один фільм уродженки села Криничне Тетяни Станєвої. Він є своєрідним щоденником дружин військових, адже розповідає про долю жінок під час війни, що й досі триває в Україні. Не закінчена і сама робота режисерки.

У простому слові «вона» закарбовано все: і жінка, і війна, і Україна. У стрічці розповідається про долю трьох жінок, які чекають на своїх чоловіків з війни.

Три різні історії кохання, три мрії про одне ─ про тихе сімейне життя під мирним небом. Всі троє  ─ різного віку, мають різні професії, з різних регіонів. Проте 24 лютого 2022 року докорінно змінює їх життя, і всі вони опиняються в одному місті ─ у Болграді.

Через історію героїнь авторка намагається показати життя всієї України, кожна історія окремої родини ─ це історія цілої країни. Через що доведеться пройти цим жінкам? Чи вдасться їм до кінця зберегти своє кохання? Чи здійсняться їх мрії?

Кульмінацією сюжету має стати перемога України над російським агресором та повернення коханих чоловіків додому, та ніхто не знає, коли це станеться…

Зйомки фільму «Вона/She» почалися понад рік тому в День Незалежності України. У цей перший знімальний день своєрідним майданчиком для фільмування став ярмарок, що цього дня проходив у Болграді.

Режисерка називає майбутню картину фільмом-спостереженням та присвячує її малій Батьківщині ─ Бессарабії. Тетяна Станєва сподівається, що глядачі зможуть побачити фільм якомога скоріше.

«Ми чекаємо перемогу, аби кохані наших героїнь повернулись додому, і реалізувались мрії героїнь після перемоги. І ми змогли б таким чином завершити історію», ─ розповіла вона одному із видань.

На своїй сторінці Тетяна Станєва майже рік тому поділилась сумною історією, тісно пов’язаною із самим фільмом.

«Бува таке, за один день, за півдня людина стає другом. Ми знімали Костіне весілля з його нареченою Крістіною для фільму Вона/She. Це друзі наших героїв, Костя – побратим чоловіка нашої головної героїні. Я завжди на весіллях чогось плачу. А на весіллі військового, та ще і в час війни – вперше. І тому плакала від усього, що чула і бачила. Стільки епічного було в промові ведучої. Стільки щастя було в очах молодят. Весілля було дуже маленьким, але душевним. Костя запрошував залишитись із ними в готелі і продовжити святкування. Та ми були в щільному графіку зйомок і залишили молодят наодинці, домовившись, що наступного періоду зйомок обов’язково влаштуємо вечірку… Не встигли. Костя Карагєз загинув у бою на Херсонщині. Кажуть, до всього людина звикає. Це неправда. До смертей близьких людей неможливо звикнути… Вже декілька днів не можу звикнути навіть до думки… Сьогодні відбувся похорон… Болград зустрічав чергового героя на колінах. Костя – український болгарин, герой. Був щедрою і доброю людиною, хотів діток, був щиро захоплений зйомками, як дитина, і казав у фільмоісторії своєму побратиму, що путін здохне, росія згине, а ми переможемо! Тепер ми щонайменше із-за Кості маємо перемогти! І щонайменше – зберегти і передати пам’ять про нього. Слава Героям! Слава Україні!», ─ поділилась авторка.

Наразі фільм ще у процесі, а тому залишається лише вірити у нашу перемогу і щасливий фінал для трьох героїнь, на чию долю випало стільки випробувань.

«КРАЙ РІКИ»: художній фільм про життя болгарина, який волею долі опинився у місті Вилкове

«Край ріки» ─ унікальний проєкт Одеської кіностудії та болгарської компанії «Маджик маунт». Це цікавий повнометражний фільм про життя болгарина Форі, якого низка подій разом з його другом Теодором приводить в дельту ріки Дунай до міста Вилкове. За випадкових трагічних обставин герой опиняється під вартою, а тому йому доводиться залишитися в Українській Венеції. Та саме в цьому місці, населеному липованами, чоловік зустрічає своє справжнє кохання, а краса і духовна атмосфера, яка панує у цьому мальовничому краї, приносять розуміння, що він там, де і має бути.

Від ідеї до її втілення у повнометражний фільм пройшло чотири роки. Зйомки стрічки почалися ще за часів коронавірусного карантину, а завершились уже під час повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну. Тож завершувати процес довелося у складних умовах війни.

Директор Одеської кіностудії Андрій Осіпов ділився, що бойові дії суттєво вплинули на завершення фільму. Команда «розпалась», а тому на деякий час довелося взяти паузу. Та потім робота над стрічкою була продовжена.

У фільмі «Край ріки» ролі виконували українські та болгарські актори. Головну роль зіграв Пєнко Господінов ─ доволі популярний у Болгарії актор театру і кіно. Головну жіночу роль втілила талановита акторка з Одеси ─ Катерина Молчанова. Крім того, у стрічці можна побачити українських акторів Сергія Деньгу та Георгія Делієва. Також в епізодичних ролях у фільмі з’являлись режисерка Тетяна Станєва та ведуча болгарського телебачення «БТВ» Марія Плачкова.

16 липня поточного року на фестивалі української культури «Виделка fest», який проходив у місті Вилковому, відбувся допрем’єрний показ українсько-болгарського художнього фільму «Край ріки», який знімався саме в цьому місті. Прем’єра стрічки відбулась у серпні в рамках програми «Зроблено в Одесі» 14-го міжнародного кінофестивалю.

«Фільм «Край ріки» не є розважальною кінострічкою, яка дасть можливість відпочити під час перегляду. Ця історія, напевне, змусить вас замислитися про життєві ситуації, про саме життя, в якому одна випадковість може повністю змінити людину. Це картина з відкритим фіналом. Глядачу залишили можливість самостійно завершити сюжетну лінію й подумати про переживання людини, яка за трагічних обставин, можливо, відняла найцінніше в іншої людини і змушена жити з муками совісті. Але при цьому знаходить сенс життя, зустрівши справжнє кохання і отримавши можливість відчути раніше не відомі почуття прийдешнього батьківства», ─ розповідає про своє творіння у ЗМІ режисер Васил Барков, який, до речі, народився у селі Суворове Ізмаїльського району.

«АНТРОПОФАГ»: моторошні спогади про голодомор у Бессарабії

«Антропофаг» ─ документальний фільм, який презентувала болгарська мисткиня Йона Тукусер. У сюжеті ─ жахливі історії про канібалізм під час голоду 1946-1947 років на території Одещини.

Зйомки фільму уродженка села Главані Арцизької громади Йона Тукусер розпочала ще у травні 2018 року в кількох селах Бессарабії. Стрічка являє собою свідоцтва 86 людей із дванадцяти населених пунктів регіону – с. Главані, с. Суворове, с.Кам’янка, с.Багате, с. Холмське, с. Василівка, с. Каракурт, с. Криничне, с. Оріхівка, м.Ізмаїл, с. Виноградне і с. Голиця. В історіях про їх виживання під час голоду 1946-1947 років є багато жахливих спогадів про випадки антропофагії (канібалізму).

Багатьох людей, про яких ідеться у фільмі, уже навіть немає в живих, проте у стрічці перед глядачами постають реальні історії тих, хто пройшов крізь ту чорну сторінку історії Одещини та України в цілому.

Коли авторка фільму шукала підтвердження та докази антропофагії, у місті Болград вона випадково зустріла дівчину Анну. Та розповіла Йоні, що колись її бабуся на власні очі бачила документи із прізвищами людей, яких засудили за канібалізм у Бессарабії. Тоді Йона Тукусер почала опитувати місцевих мешканців, які могли знати про подібні факти, а також зосередила свої пошуки на вивчення архівів.

Пошуки мисткині виявилися не марними: Йона знайшла вибірку з архівних документів, яку зробила дослідниця Олександра Веселова.

 «З початку 1947 року відділом боротьби зі злочинністю МВС УРСР було розслідувано 130 випадків канібалізму, зареєстровано 189 поїдених людських трупів, а перед судом постало 132 особи. Більшість з них – з Ізмаїльської області», – йдеться у роботі вченої.

Саме про нелюдські, моторошні історії розповідають герої фільму «Антропофаг» ─ жителі Бессарабії. Від почутого до горла підступає ком, і навіть не хочеться вірити, що такі події відбувалися насправді. Але то було…

У стрічці можна почути голоси людей, які пережили Голодомор 1946-1947 років у Бессарабії. Їх розповіді є беззаперечним свідченням про наслідки жорстокого голоду, якого зазнали невинні люди.

Презентація фільму «Антропофаг» відбулася 27 січня в Болгарії, а наразі він доступний до перегляду болгарською мовою з англійськими субтитрами на YouTube та на болгарському сайті “No Blink”.

«ФОРТЕЦЯ ХАДЖИБЕЙ»: історичний пригодницький фільм, де переплітаються сміливість і кохання на тлі російсько-турецької війни

«Фортеця Хаджибей» ─ повнометражний художній фільм українсько-грузинсько-турецького співробітництва, знятий на Одеській кіностудії. Режисер – Костянтин Коновалов, який також є одним зі сценаристів. У період зйомок з грудня 2018 року по травень 2020-го мав робочу назву «Пам’ять сонця». У турецький прокат стрічка вийшла під назвою «Остання фортеця, Хаджибей» ─ “Son Kale Hacıbey”.

Сюжет фільму розгортається у XVIII столітті у той час, коли росія веде війну проти Османської імперії. У протистоянні на боці османів виступали Задунайські козаки. Тож, коли до рук козаків потрапляє надважлива ситуація, її необхідно терміново передати султану. За це береться молодий козак Андрій, якого отаман вважає найсильнішим воїном. На своєму шляху він зустрічає турецьку дівчину Фатіму, яка виявилася дочкою коменданта фортеці Ахмета-паші, та закохується в неї. Її батька полонили російські війська, тож Андрію доведеться спочатку визволити його, аби виконати наказ отамана. Тому молоді наважуються на небезпечний та ризикований план, аби врятувати полоненого та доставити послання султану.

У цей час до порту Хаджибей прибуває грузинський винороб та мандрівник Йорам. Із Франції він привозить унікальну виноградну лозу, аби здійснити свою давню мрію – зростити но новій землі виноградник, а також келих, переданий йому дядьком Тимошем. Ця стародавня річ, як і передрікав старий Тиміш, зіграє визначну роль для Йорама. Долі Андрія, Фатіми, Йорама та української дівчини Катрі, доньки місцевого власника корчми, тісно переплітаються. Як саме, краще подивитися у фільмі.

У 2019 році стрічку знімали в Аккерманській фортеці, на виноградниках Шабо, берегах Чорного моря та річки Дунай, а також у павільйонах Одеської кіностудії. До роботи над фільмом залучили групу каскадерів з козацького кінного театру із Запоріжжя, яка навчала акторів сценічному бою, їзди верхи, фехтуванню тощо. Реквізит для зйомок – вбрання яничарського війська, посуд, килими, рушниці, шаблі, ятагани та пістолети – надали турецькі партнери та кіностудія імені О.Довженка. Незвичайні костюми Фатіми та Ахмета-паші були створені у Туреччині.

При створенні картини режисер Костянтин Коновалов та сценарист Євген Тимошенко намагалися дотримуватися історичних фактів, тому залучали консультанта з історії.

Головні ролі зіграли Олександр Соколов, Дерен Талу, Іраклій Маруашвілі, Катерина Шевченко, Юрдаер Окур, Олег Симоненко та інші актори. У масовці були задіяні близько 150 людей. Також у фільмі є трюкові коні й навіть реконструйована козацька Чайка з Білгорода-Дністровського.

Саундтрек спеціально для «Фортеці Хаджибей» написав турецький композитор Мустафа Язичиоглу.

Допрем’єрний показ фільму відбувся 12 жовтня 2020 року в Тернополі. На той час, за словами голови правління Одеської кіностудії Андрія Осіпова, Тернопіль був лідером у кіновиробництві.

У 2021 році стрічку відзначили у номінації «Найкращий повнометражний фільм» у програмі кінофестивалю Best Istanbul Film Festival.

У вітчизняний прокат фільм вийшов 15 жовтня 2020 року. Того ж місяця його побачили й жителі Стамбула та інших міст Туреччини.

Хоча стрічка «Фортеця Хаджибей» й має історичну основу, сприймається вона доволі легко – просто на одному подиху, а деякі сцени навіть викликають усмішку. І хоч у фільмі є декілька слабких місць, ця авантюрна історія не залишить байдужим свого глядача.

«ТАРАС.ПОВЕРНЕННЯ»: маловідома сторінка з життя Кобзаря

«Тарас. Повернення» ─ фільм режисера Олександра Денисенка, заснований на реальних подіях ─ останніх трьох місяцях заслання Тараса Шевченка у Новопетровському укріпленні на Мангистау. Під час знімального процесу стрічка мала робочі назви: «Прощання з пустелею», «Таразі. Прощання з пустелею».

Сюжет, який розповідає про життя Т.Шевченка на засланні, побудований на історії переслідування героя агентами царської «охранки» у найтяжчі для нього дні перебування в Новопетрівській фортеці.

У кіноісторії розповідається, що до казарми, де живе Тарас з іншими солдатами, прибуває поручник Стефан Йоганович. Його направили сюди, аби командувати військовим походом. У цей час отаман Іса і казахські повстанці підпалюють поштовий корабель – шхуну “Ластівка”. З волі у Шевченка опиняється лист про його звільнення, проте поручнику це не до вподоби, адже він вважає поета небезпечним. Наказу царя про звільнення Шевченка немає, його доведеться чекати з іншою поштовою шхуною. Під час перебування у карцері, куди його відправили за доносом, у поета починаються проблеми зі здоров’ям. Так Шевченко опиняється в будинку Агати Ускової — дружини коменданта Новопетровської фортеці Іраклія Ускова, який сам родом з України. Жінка у захваті як від проникливих віршів, так і від самого Тараса. Згодом, після побаченого знущання з одного з солдатів, поет планує втечу, але не все так просто…

Режисер фільму Олександр Денисенко розповів, що мав задум написати роман про Тараса Шевченка, та коли детально вивчав тему, знайшов цікаву подробицю: наказ про амністію поета російський цар підписав 17 квітня 1857 року, а відпущений він був із заслання з Новопетрівського укріплення в Манґистау набагато пізніше ─ 2 серпня. Оскільки цей період життя Шевченка був мало зафіксований у документах, режисер шукав матеріали, пов’язані з цими подіями, навіть у російських архівах, і знайшов підтвердження, що наказ потрапив до Оренбургу на початку травня, але чомусь був виконаний не одразу. Ця розбіжність у датах і лягла в основу історії, яку розповіли у фільмі «Тарас. Повернення».

В оригіналі художнього фільму звучать українська, російська, казахська, шведська і польська мови, та для кінопрокату в Україні створили одноголосий овервойс, тож всі герої стрічки озвучені українською.

У 2012 році проєкт фільму «Тарас. Повернення» став переможцем четвертого конкурсного відбору Держкіно. Крім того, сценарій фільму «Прощання з пустелею» виграв Міжнародний конкурс кіносценаріїв до 200-літнього ювілею Т. Шевченка у березні того ж 2012-го. У 2018 році стрічка також брала участь у патріотичному пітчингу Міністерства культури, але не перемогла.

Навіть після перемоги проєкту у 2012 році зйомки почалися не одразу, а уже в 2016-му.

“Очікувалося, що картину запустять у виробництво у 2012 році, але Янукович спинив фільм, тому що там були епізоди проти російської армії й взагалі – модель картини така, що Шевченко перебуває в російському полоні. Новопетровський форт – це образ Росії, там відбуваються постійні покарання, страти, вбивства, а довкола форту йде війна російської армії з казахами. Шевченко там – рядовий засланець, який не має жодних прав, він не людина, його можна, згідно зі статутом, знищити: російські офіцери мають право вбити – одразу, як тільки їм щось не подобається. Вбивство солдата, тим більше засланця, ніяк не каралося”, – розповідав режисер агентству “Укрінформ”.

Зйомки стрічки відбувалися на різних локаціях України й Казахстану. Саме на околицях Білгорода-Дністровського та у Середньовічній фортеці робота проходила у травні 2017 року. У червні того ж року зняли останній епізод фільму.

Передпрем’єрний показ фільму пройшов 9 березня 2019 року в Національному музеї Тараса Шевченка. Фестивальна прем’єра фільму відбулась 13 вересня 2019 року на Міжнародному кінофестивалі «Бруківка» у Кам’янці-Подільському.

Наприкінці жовтня 2019 року на Міжнародному кінофестивалі «Місто мрії» у Рівному фільм виборов перше місце у номінації художніх фільмів.

В український широкий прокат стрічка вийшла 24 вересня 2020 році й лише за перший тиждень прокату фільм “Тарас. Повернення” увійшов у ТОП-десять найкращих.

Звичайно, це не всі твори кінематографа, що були відзняті на просторах української Бессарабії. Крім того, колектив «БІ» впевнений, що ще багато цікавого кіно буде знято на її теренах у майбутньому, адже цьому унікальному краю є про що розповісти і є що показати.

Попри усі труднощі, український кінематограф розвивається. Звичайно, зважаючи на усім зрозумілі причини, після 24 лютого 2022 року багато проєктів сучасного кіно були заморожені. Та наразі події в Україні змусили знімати фільми, які є відгуком та рефлексією на агресію росії. Сьогодні більшість працівників кіноіндустрії запевняють, що після перемоги України над ворогом розвиток галузі розпочнеться з новою силою, проте поки що ніхто не може з упевненістю сказати, коли саме це станеться.