У Білгороді-Дністровському відкрили Алею Надії: як дружини зниклих безвісти домоглися її створення

У Білгороді-Дністровському відкрили Алею Надії, присвячену військовослужбовцям, які зникли безвісти під час війни. Ініціаторками її створення стали дружини захисників. Жінки кілька місяців наполегливо добивалися появи такого простору, щоб нагадати всім: зниклий безвісти — не означає забутий. Кореспондентка “Бессарабії INFORM” відвідала захід та поспілкувалася з жінками, які щосекунди продовжують чекати на своїх коханих і не втрачають віри у їхнє повернення. 

На відкриття меморіального простору прийшли десятки людей, щоб підтримати родини військовослужбовців, які вже місяцями, а подекуди й роками, живуть між болем невідомості та вірою у повернення своїх рідних.

Відтепер у парку перемоги є стенди зі світлинами військовослужбовців, на яких чекають рідні. Поруч встановили символічну лавку очікування та синьо-чорний прапор — громадський символ підтримки людей, зниклих безвісти за особливих обставин.

“Ми відкриваємо Алею Надії – місце, яке стало символом віри, пам’яті та незламного очікування наших Захисників та Захисниць, які зникли безвісти, але не зникли з наших сердець”, – зазначив у своєму зверненні секретар міської ради Олександр Скалозуб.

Після промови секретаря міськради присутні долучилися до спільної молитви за захисників, доля яких досі залишається невідомою. Її провів військовий капелан 23-го загону Морської охорони Олег Стандрійчук.

“Господи, допоможи знайти розраду для стривожених невідомістю сердець родичів зниклих безвісти”, –  у молитві звернувся до неба військовий капелан.

Упродовж заходу неодноразово звучали слова, які для родин захисників мають особливий сенс: “повертайся живим”.

“Ці два важливих слова — «Повертайся живим» — стали найголовнішою молитвою нашого сьогодення. Їх пошепки промовляють біля вікна, їх пишуть у коротих повідомленнях, їх закарбовують у серці щоразу, коли дивляться на рідне фото. Повертайся живим – це не просто прохання, це крик душі цілої нації, яка чекає на своїх захисників і закликає їх до рідного порогу. Повертайтеся живими! Ми дуже на вас чекаємо!”, – зазначила ведуча заходу.

Особливим цей день став насамперед для родин військових, які щодня живуть між надією та невідомістю. Ініціаторками створення Алеї Надії виступили дружини Героїв, які вважаються зниклими безвісти: Анастасія Бабинська –  дружина Євгена Бабинського, Євгенія Філімоненко –  дружина Олександра Філімоненка та Ельвіра Посадовська –  дружина Сергія Мандрика.

“БІ” поспілкувалася з двома з жінок, які розповіли історії своїх чоловіків та пояснили, чому поява Алеї Надії стала для них принципово важливою.

Однією з тих, хто добивався появи Алеї, стала Ельвіра Посадовська. Її чоловік Сергій Мандрик проходив службу у 808-й Дністровській окремій бригаді підтримки, а згодом був переведений до 21 окремої механізованої бригади. Після виходу на бойове завдання чоловік зник безвісти 2 січня 2025 року.

“З того дня моє життя зупинилося, я втратила сенс життя. Я не припиняю вірити та сподіватися, чекати чоловіка. Я знаю, що він сильний, він все витримає і зможе повернутися. Ми з сином його дуже любимо і чекаємо”, – розповіла Ельвіра.

Ельвіра разом з іншими дружинами військовослужбовців, які зникли безвісти, регулярно бере участь в акціях підтримки та зверталась до Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артура Добросердова й Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця.

Жінки кажуть, що їхня головна мета — не дозволити суспільству забути про тих, чия доля досі залишається невідомою. Вони наголошують: зниклий безвісти не означає забутий, адже за кожного борються, кожного люблять і чекають удома. Об’єднані спільним болем, родини підтримують одна одну.

За словами Ельвіри, дружини військових протягом чотирьох місяців домагалися створення Алеї Надії у Білгороді-Дністровському.

“Ми знаємо, що у різних містах є облаштовані Алеї Надії. І у нас також виникла така ідея, щоб у нашому місті бачили та знали, що є такі захисники, за яких борються і чекають додому. Ми звернулися до міськради з пропозицією встановити Алею Надії. Це було все важко – нас не чули спершу. Але ми не відступали – ходили на засідання та особисто до Олександра Скалозуба. Нам пропонували встановити пам’ятний знак у вигляді серця, але ми не погодилися на це. Ми хотіли, щоб були фотографії, які люди змогли б побачити та знати в обличчя того, хто боровся за це місто. Хтось вважає, що це непотрібно робити, але я вважаю, що як би боляче це не було, таке місце має бути. Це наш біль, з яким ми живемо 24/7”, – поділилася з нами Ельвіра.

Разом з Ельвірою, появи Алеї Надії у Білгороді-Дністровському добивалася і Євгенія – дружина Олександра Філімоненка. Жінка втратила зв’язок з чоловіком у березні 2025 і відтоді нічого не знає про його долю.

“17 березня ми з ним говорили востаннє телефоном, він сказав,що виходить на завдання і його не буде 7-10 днів. Після того, як минуло понад десять днів, я почала дзвонити, але мені казали, що все добре. Немає зв’язку з ними. Те ж саме мені казали протягом 25-27 березня. А потім я сама поїхала за його речами у Суми, а потім за сповіщенням… Він зник з ще одним побратимом – двоє вийшли, двоє – зникли. В сповіщенні йдеться, що Олександр зник 25 березня 2025 року”, – розповіла нам Євгенія.

За словами жінки, за цей час вона почула чимало різних версій щодо долі чоловіка, однак жодна з них не отримала офіційного підтвердження.

Як розповіла Євгенія, вона знайшла відео, де Олександра брали у полон. Жінка зверталася до різних інстанцій, зокрема, і Червоного Хреста, який подає списки на обмін, але поки що все безрезультатно.

“На відео чітко видно чоловіка, він називає свій позивний. На цьому все. Підтверджень, що він у полоні, немає. За цей час ніяких новин про нього. Я молюся і сподіваюся… Син росте та чекає на батька”, – поділилася жінка.

На відкритті Алеї Надії були присутні й родини, які вже пережили щасливу мить повернення своїх рідних. Серед них — аккерманка Ксенія Орлова, історію якої “БІ” розповідала торік. Попри повідомлення побратимів про ймовірну загибель чоловіка, жінка дочекалася його повернення з російського полону. Для родин, які й досі живуть у невідомості, такі історії залишаються джерелом надії.

Євгенія згадує, що з Ксенією Орловою її звела спільна біда. Після зникнення безвісти чоловіка Олександра вона шукала будь-яку інформацію про його долю, тож почала спілкуватися з іншими родинами, які чекали своїх близьких.

“Ми розмовляли з Ксенією, переписувалися, і я навіть фотографію свого чоловіка відправляла її чоловікові, можливо він щось чув або бачив. Але, на превеликий жаль, ніякої інформації не отримала. Я їжджу постійно на обміни, беру альбоми з фотографіями інших хлопців з міста та роздаю їх тим, хто повертається з полону”, – розповіла Євгенія.

Такий самий біль невідомості щодня переживає і пані Наталя — мати військовослужбовця Володимира Чудака. Торік “БІ” розповідала про батька воїна – Євгена Чудака, який разом з напарником робить ноші для військових на фронт.

Володимир проходив службу у 35-й окремій бригаді морської піхоти. За словами матері, 26 листопада 2025 року він разом із трьома побратимами зник поблизу Мирнограда Покровського району.

“Мені сказали, що мій син разом з ще трьома побратимами пропали. Хоча спочатку говорили, що був арт-обстріл. Хлопці-побратими казали, що їхній бліндаж накрили КАБами. А потім в частині сказали, що ніякого штурму і арт-обстрілу не було, а вони просто пропали. Як це пропали?! Просто одразу пропали чотири людини”, – розказала жінка.

Відтоді родина не отримала жодної звістки про Володимира. За цей час сім’я зіткнулася і з іншими труднощами. За словами пані Наталі, поки син вважається зниклим безвісти, вони так і не отримали передбачених державою виплат.

“Це дуже важко. Не можеш знайти правди і її не говорять. Дякую нашим дівчатам, які добилися відкриття Алеї Надії. Ми дуже чекаємо і сподіваємося, що всі хлопці повернуться додому здоровими. Важливо нагадувати, скільки хлопців залишаються безвісти зниклими….”, – ледь стримуючи сльози, сказала пані Наталя.

На завершення церемонії родини військових, які зникли безвісти, випустили у небо повітряні кульки у формі червоних сердець. Для кожного це був особливий символ молитв і надії, які не знають ні кордонів, ні відстаней.

Раніше ми повідомляли: Депутатку Білгород-Дністровської міськради затримали на хабарі. Оновлено