Кохання, яке пережило пекло: ексклюзивне інтерв’ю з захисником Зміїного Олександром Куртєвим та його Ярославою

Відчути за життя справжнє кохання – неймовірна вдача та велике щастя. Інколи воно дістається легко, деколи для цього потрібно пройти через випробування, а в особливих випадках доводиться витримати справжнє пекло. Саме третій варіант випробував на міцність почуття закоханих ренійців Олександра Куртєва та Ярослави Хаджи. В перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну Саша віч-на-віч зустрівся з ворогом на острові Змііний та був захоплений у полон. Ярослава, зрозумівши, що не може просто чекати, стала до боротьби за його визволення. “Бессарабії INFORM” пощастило першою серед ЗМІ поспілкуватися з закоханими після повернення Героя в Україну. Вони були не готові розповідати про біль, проте охоче погодилися розповісти про своє кохання. А воно таке сильне, що запалює і дарує віру.

Нагадаємо, напередодні Нового 2023 року ми вже мали інтерв’ю з Ярославою, яка розповіла нам про своє життя без коханого поруч, а також згадала їхню чудову історію. Важко уявити, але після нього минуло більше року… і тільки зараз закохані нарешті возз’єдналися. Якими були ці нестерпні роки розлуки, що допомагало триматися, що відчуває пара зараз – усе це ви прочитаєте в нашому інтерв’ю. Що цікаво, ми спілкувалися окремо з Ярославою та Олександром, тож для них сьогодні відповіді один одного стануть справжнім сюрпизом до Дня закоханих.

– З минулого інтерв’ю ми вже знаємо про вашу чудову історію, яка почалася, коли ви ще обоє були підлітками. З того часу на вас чекало багато випробувань, найстрашніше з яких – полон. Майже на два роки він розділив вас. Як він вплинув на ваші почуття?

Ярослава: Кохання на відстані для будь-якої людини – це складне випробування. А у нас з Сашком це були не просто розлука і спілкування на відстані, це взагалі відсутність будь-якого зв’язку, невідомість та страх за життя один одного. Я вважаю, що таке важке випробування у наших відносинах як полон тільки більше дало зрозуміти, наскільки сильно я його кохаю, та на які вчинки я готова йти заради нього.

Олександр: Я можу сказати, що почуття тільки зміцнішали. Перейшли на новий рівень. Це вже не сліпа закоханість, а впевненість у своєму партнері. У тому, кого ти обрав. Не якась там дитяча любов. А те, що у людей, які прожили уже років 15-20. Ось таке в мене відчуття.

– У будь-якому разі таке складне випробування змінило вас. Як змінилася ваша половинка, та що можете сказати за зміни в собі?

Ярослава: Я вже казала у своєму минулому інтерв’ю, що Сашко завжди розмірковував старше своїх років, а зараз після полону я помітила ще більшу мудрість у його думках. Він став набагато мужнішим, сильнішим духом, в нього стало більшим почуття патріотизму. Стосовно змін у собі, напевно, є дві найбільші зміни, які я помітила: це те, що я стала дуже сильною, та в мене проявилася так названа «жіноча мужність».

Олександр:  Вона дуже сильно змінилася. Я побачив її з зовсім іншої сторони. Ми дуже давно знайомі, але саме зараз я зрозумів, що вона дууууууже сильна людина. Так, мені там було дуже несолодко, я важко переносив це випробування, але і вона тут боролася та показала, що дуже стійка, в неї дух залізний. Мене це здивувало. Я побачив в ній сильну жінку, яка стоїть на своєму, з власною думкою, зі своїм характером.

За зміни в собі хочу сказати, що я став дуже сильним патріотом своєї країни, свого народу. Я став сильніше духом разів так у 50… в 100! Дуже стійким. Напевне, незламним. Безумовно, подорослішав. Багато чого усвідомив. Був час подумати, перекрутити своє життя вздовж і поперек, зрозуміти багато речей.

– Що мотивувало вас не зламатися? Чи були моменти повного відчаю?

– Ярослава: Як би це банально не звучало, але мене мотивувало моє кохання до Сашка, думки про наше спільне щасливе майбутнє. Я собі постійно прокручувала цитату «Кохання переможе все!», і це мене надихало на боротьбу за повернення Сашка.
Моменти відчаю були, і не одноразові, були моменти, коли хотілось опустити руки, могла плакати усю ніч від відчаю, але на ранок я вставала з чистою головою і зі словами Сашка з листа «Все буде добре, за чорним завжди біле», і ці слова також мене надихали далі боротися за його скоріше визволення.

Олександр: Те, що вдома чекають рідні. Мама, тато, Яся. Я дуже сильно в це вірив, я цим жив. Я розумів, що я живий, що я їм потрібен. Це навіть до листів, до всього, я відчував, я мав це все стерпіти. Плюс – не одному мені було так погано. Страждали всі, хто був поруч зі мною у полоні. Ми це горе ділили на всіх.

Моменти повного відчаю були доволі часто. До того сильний відчай, що я ні в що не вірив. Я не буду брехати, було дуже складно.

– Чи були думки, що через відстань та невідомість ваша історія може закінчитися? Або відчували ви, що кохана людина попри все чекає ваших обіймів?

Ярослава: Так, звісно, такі думки були, і не один раз, я думала, що по поверненню Саша просто буде морально не готовий повернутися до відносин, також були думки, що він буде думати, що я його не сприйму таким, як він змінився внутрішньо та зовнішньо. Я жила іноді з такими думками, що після його повернення ми можемо не бути разом, але який би не був кінець нашої історії, я все одно бажала одного – це повернути його з полону. (Стосовно обіймів) Звісно, що відчувала! Я писала йому листи у полон і вірила, що хоч один, але дійде, і він буде знати, що я на нього дуже чекаю вдома.

Олександр: Думки були, звичайно. Я ж кажу – відчай був таким сильним, що я розумів, що можу не повернутися додому. Я просто думав, що я помру там. Або зійду з розуму, як мінімум. А потім в мене там з’явилися близькі люди, ми стали немов рідні. Розповідав їм історію з Ярославкою, як ми з 5-6 класу разом, і постійно сходилися-розходилися, і от незадовго до війни я в неї дуже сильно закохався. І вона мене прийняла та простила зі всіма моїми демонами. І хлопці підтримували, казали, що, якщо вона тебе тричі приймала, пробачала тобі всі твої косяки, то вона дійсно тебе кохає і буде чекати.

– Що ви відчули у момент довгоочікуваної зустрічі? Опишіть ваші емоції.

Ярослава: Мене переповнювали емоції радості, страху, хвилювань перед такою довгоочікуваною зустріччю за два роки, після дзвінка Сашка, що він повернуся, він в Україні, ми одразу зібрали речі, і в той же вечір «летіли» на машині до нього у госпіталь. Ми приїхали раніше їхнього автобусу, і чекали вже під шпиталем на нього. І бачимо цей автобус, який заїжджає у головні ворота, і нас туди не пускають, і тут ми бачимо, як вибігає Сашко з того бусу і біжить до нас. Мене переповнювали усі емоції одночасно, на відео зустрічі видно, як я тривожно не можу розгорнути прапор Захисників Зміїного, бо просто не могла повірити своїм очам, що я його бачу живим, в Україні (плаче, – ред.). Першими обійняти Сашка я надала можливість батькам, хоча в самої було велике бажання кинутися у обійми. Потім я підійшла до нього, він обійняв і вхопився сильно руками у мою куртку і не міг відпустити, ми просто плакали від щастя, що ми разом, що ми його вибороли! Єдине, що він сказав у той момент: «Дякую Вам за те, що ви мене повернули!», а я йому відповіла «Це ми тобі дякуємо за те, що витримав».

Олександр: Я навіть не можу описати тих почуттів. Це точно не передати словами, мені було дуже погано, я був з температурою 39, але я вибіг до них. Я не говорив. Ярослава не дасть збрехати, я просто обіймав і плакав. Обіймав і плакав. Такі відчуття. Їх неможливо передати.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Yaroslava (@ppqvol)

– Що ви вважали коханням до полону, та як трактуєте це почуття зараз?

Ярослава: Для мене кохання – це любити людину просто за те, що вона є. Довіряти, підтримувати, дбати та поважати один одного. Бути вірним. Так я вважала до полону, так і вважаю зараз. Але після полону це почуття набрало ще більшого сенсу. Кохання – це коли нас двоє, а серце одне, одна історія, одна доля, одне життя… Це коли ми одне з одним, одне за одного, одне одного.

Олександр: Коханням я вважав повну впевненість, довіру, вірність, прив’язаність, дику пристрасть. Зараз вважаю так само. Але у попередніх питаннях я уже казав, що в нас зараз з Ярославкою щось набагато сильніше цього. Ми прийшли в такий етап кохання, який більший, ніж просто відносини. Я її вважаю своєю людиною на все життя.

– Ви нарешті разом. Чи є якийсь бар’єр у стосунках, пов’язаний з тим, що довго не були поруч?

Ярослава: Перші пару днів після дня обміну барʼєр між мною і Сашком був. Ну, тому що два роки без спілкування один з одним, без обіймів, я відчувала трохи такий захисний щит між нами. Я розуміла, що Сашкові зараз важко адаптуватися, перші пару днів для всіх повернутих хлопців з полону – це взагалі тільки почуття ейфорії і не розуміння реальності, яка з ними відбувається. Я була готова до цього барʼєру між нами перший час, тому не засмучувалась. Але Сашко швидко отамував себе, і вже на третій-четвертий день я побачила і відчула того самого свого Сашка, який був до полону.

Олександр: Абсолютно жодних бар’єрів немає, не існує. Ми, коли один з одним наодинці, – ми справжні. Є розуміння того, що ми з нею пережили пекло. І розуміння, що воно у минулому. І ми поруч. І досі разом. І те, що ми пройшли, я впевнений, що не усі б подужали.

– Якою була перша важлива справа, яку ви зробили разом після возз’єднання?

Ярослава: Перше, що прийшло мені на думку, це разом відвідати найвідоміший монумент у Києві – Батьківщину-Мати. Це була мрія і моя, і Сашка. Під час кожної поїздки з родинами полонених з острова Зміїний на безліч зустрічей у Київ, проїжджаючи цю статую, мені хотілося побачити її зблизька та зробити пам’ятне фото. Ось вже з Сашком при першій можливості разом втілили цю мрію у реальність.

Олександр: Поїздка до Батьківщини-Матері. Дуже сильно хотів туди потрапити. І коли тільки з’явилася можливість виходити за межі госпіталя, одразу туди з’їздили разом.

– Аби ви повернули назад час, але розуміли, що це випробування все ж доведеться пережити, що б ви не стали відкладати на потім?

Ярослава: Напевно, я б не відклала на потім дзвінки до Саші, бо саме через дворічну відсутність зв’язку у полоні, чути голос Саші зараз стало ціннішим за все.

Олександр: Якщо б я знав, що буду в такій ситуації, то я б, напевно, більше уваги приділяв батькам. Більше уваги подорожам. Посиденькам в теплій затишній кімнаті. Розмовам. Довгим, цікавим. В якихось верандах, кафешках. Дуже хотів би подорожувати з ними – з батьками, Ясею. Була можливість багато разів, але якось відкладали на потім, на потім. У полоні часто задумувався, що дуже мало часу приділяв родині. І дуже жалкував, що під час відпустки не взяв ось так за руку батьків, Ярославу, в поїзд, і кудись у Карпати без телефонів, без нічого. Але ми наздоженемо втрачене.

– Питання окремо до Олександра. Чи кардинально змінилося життя навколо, доки вас не було? Як ви справляєтеся з прийняттям цих змін? Чи не розчарувалися ви у реальності, яка на вас чекала?

Олександр: Дуже сильно відчув зміни, побачив, що люди у нашій країні дуже міцні, стійкі. І під час такої ситуації, під час війни, всі об’єдналися, всі допомагали військовим. Завдяки людям ми витримали перший натиск. З перших вуст це знаю. Завдяки нашому народу, який хоче бути незалежним. І ці зміни я сприйняв… та легко! Я пишаюсь, не уявляєте, як я пишаюся нашими людьми, воїнами, які зараз там в окопах виборюють нашу свободу.

– Питання окремо для Ярослави. Як ви допомагаєте коханому повернутися до звичайного життя?

Ярослава: Зараз все, що я можу, – це віддавати Саші свою любов, готую йому домашню їжу, про яку він мріяв два роки, стараюся відволікати від поганих думок, а коли стає важко контролювати їх (думки), то в такі моменти тільки підтримую його і намагаюся зрозуміти. Все, що стосується фізичного здоров’я, то з цього боку я також постійно йому нагадую про важливість відвідування лікарів у санаторії, про процедури, масажі і таке інше. Бо перші тижні з дня обміну на емоціях він вже хотів якомога швидше приїхати додому до родичів і не ставив питання свого здоров’я на перше місце. Але мені вдалося його переконати залишитися і обстежитися повністю. Зараз він цим і займається (на момент спілкування, – ред. 13 лютого Олександр повернувся у рідне Рені).

– Що порадите закоханим, які через війну наразі не мають можливості бути поруч?

Ярослава: Любити, чекати, вірити та не втрачати надії ніколи! Яка б ситуація не була, будь то чоловік на війні, будь то в полоні чи безвісти зниклий, моліться за їхнє здоров’я, за їхнє життя і безпеку, якщо в полоні, то ще й за добре поводження з ними. Я так робила майже кожного дня: молилася за Сашка, просила все до дрібниць – кращу їжу з тої можливої, яка в них була, за теплі речі та взуття по сезону, за його душевний спокій та рівновагу, за припинення побоїв, за надання йому сил витримати це все. І ви знаєте, я думаю, Саша відчував це там, і молився так само. І нас почули.

«Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая!». Так писав Шевченко, і ці слова викарбувалися у моїй душі надовго. Я боролася і виборола коханому свободу. У мене вийшло! І у вас все вийде!

Олександр: Якщо це справді кохання – не сидіти, склавши руки, вірити у свою половинку, молитися, обов’язково молитися, намагатися дотягнутися один до одного. Вірити. Просто вірити. Ситуації бувають різні, але, якщо говорити конкретно про полон, якщо це дійсно любов, навіть нічого радити не потрібно. Можу показати приклад Ярослави, яка робила все для мене, все, щоб я був з нею.

– Який відбиток на вас особисто наклав полон? Чи виховав він у вас якісь корисні якості?

Ярослава: Полон дав зрозуміти мені, наскільки цінне людське життя. Тому потрібно радіти кожному прожитому дню, жити зараз, любити, створювати сім’ю, народжувати дітей, розвиватись, подорожувати, не відкладати нічого «на потім».
Щодо корисних якостей, які полон в мені виховав, – це сила духу, жіноча мужність, людяність та в деяких моментах навіть мудрість.

Олександр: Полон залишив дуже сильний відбиток на моєму житті. І це не пояснити словами. Якісь корисні якості – так, напевно. По-перше, сила. І я не знаю, що для мене зараз проблема чи труднощі. Взагалі їх немає. Біль? -ні. Став доросліше. Мені 23, але розумом я набагато старше. Відповідно і вчинки мої будуть набагато старше моїх років.

– Які у вас плани на майбутнє?

Ярослава: Не хочу забігати наперед, бо зараз перше питання у нас стоїть – це скоріше відновлення ментального та фізичного здоров’я Сашка. А вже після цього ми зможемо вже планувати та створювати наше спільне з Сашком щасливе майбутнє, заміжжя, народжувати дітей і просто жити це щасливе життя, сподіваюсь, що вже скоро під мирним небом України.

Олександр: Плани – служити своїй Батьківщині, своїм людям. Намагатися наблизити Перемогу, допомогти хлопцям, які завойовують її. Виховувати у майбутньому поколінні національний дух. І любов до нашої великої, вільної країни. І дуже сильно-дуже сильно-дуже сильно любити Ярославу. Все життя. Взагалі планів багато в голові. Але поки що не буду про них говорити. Нехай це буде маленьким секретом.

– Нехай у вас все здійсниться! Ви на це неймовірно заслужили. Нехай на вашому прикладі будуються інші історії, нехай усі повернуться в обійми своїх коханих. Зі святом! Дякую за щирі відповіді!