Від добрих намірів може бути тільки гірше: “Бессарабія INFORM” дізнавалася, як правильно поводити себе поруч з експолоненими

У російському полоні людина роками живе без права обирати елементарні речі: коли їсти, спати, куди дивитися, що робити з власним тілом, з ким говорити. Але після повернення додому його часто знову забирають — уже несвідомо, навіть діючи у найкращих намірах. Рідні, друзі, журналісти чи громада, які хочуть підтримати, нерідко вирішують, як буде краще. Що насправді відбувається з людиною, яка нарешті ступила на рідну землю після жахіть російських катівень, та як не перетворити турботу на нове випробування, “Бессарабії INFORM” розповіли військова психологиня Олена Сек та звільнений із російського полону морський піхотинець Руслан Чорний.

Ейфорія, яку ми звикли бачити на відео у перші хвилини після обміну, насправді криє у собі надважкий психологічний стан значної більшості тих, хто повернувся. У коментарі “БІ” військова психологиня Олена Сек наголосила: насамперед людям важливо зрозуміти, через що пройшли наші Герої від моменту захоплення у полон – до перших секунд волі.

“Стан, у якому знаходяться люди у полоні, дуже специфічний, пов’язаний з відсутністю права і можливості контролювати все навколо себе. Навіть тіла свого людина не має можливості контролювати, тому що з нею у будь-який момент можуть зробити що завгодно”, – зазначає Олена Сек.

Жінка саме працює зі звільненими військовослужбовцями та їхніми родинами й допомагає пройти цей шлях відновлення після примусової ізоляції.

Що полон робить із людиною

Як пояснює пані Олена, під час перебування в полоні психіка людини переходить у дуже специфічний стан, який психологи називають компресією. Це означає, що людина тривалий час живе під постійним фізичним і психологічним тиском, не знаючи, коли це закінчиться. У такому стані змінюється навіть відчуття часу. Виникає так званий біографічний розрив — усе життя, яке було до полону, втрачає звичне значення. Людина починає ставити собі глибокі екзистенційні запитання: “Чому це сталося саме зі мною?”, “За що мені це?”. Якщо позбавлення волі ускладнюється фізичним насильством і постійним тиском, психіка переходить у режим виживання. Більшість її ресурсів спрямовується на те, щоб допомогти людині витримати ці умови.

А “руський” полон – це саме повна аморальність, пов’язана з повною відсутністю норм міжнародного гуманітарного права.

“В руському полоні спеціально людей морять голодом, позбавляють елементарної можливості піклуватися про себе, наприклад коли холодно, спеціально відкривають вікна і не дають можливості зігріти себе, не дають можливості спілкуватися; це відсутність гігієни”, – каже пані Олена.

Усі побутові складнощі після пережитого у полоні втрачають масштабу катастрофи

Колишній військовополонений морпіх Руслан Чорний, який потрапив до рук окупантів у Маріуполі та провів там 38 місяців, повністю переосмислив своє ставлення до банальних життєвих проблем. Познайомитися з чоловіком “БІ” пощастило під час написання матерілу про Героя України з Аккермана Володимира Торшина, який, на жаль, загинув під час оборони міста.

Повернувся до України наш співрозмовник під час обміну 14 червня 2025 року. Сьогодні він живе з родиною у Миколаєві та продовжує службу. Власним досвідом повернення до життя він залюбки ділиться з нашими читачами.

“Коли ти вже пережив абсолютний мінімум у своєму житті — морально, психологічно й фізично, коли був у повній інформаційній ізоляції, то починаєш розуміти: зараз уже краще, ніж було тоді. Бо ти знаєш, що таке не мати нічого. Тепер ситуації, коли щось не вдається зробити, не вистачає грошей чи не можеш купити одяг або їжу, здаються дріб’язковими. Адже принаймні все це в тебе є у вільному доступі. У тебе є телефон, поруч рідні. Елементарно — ти можеш підняти голову й подивитися на небо, хмари, сонце, дерева, яких не бачив роками, бо сидів у камері. На прогулянку нас виводили раз на кілька місяців. І навіть тоді не можна було піднімати голову — постійно дивишся в підлогу, руки за спиною. Тому зараз мені нема на що жалітися. Завжди буває гірше. І це гірше я вже пережив”, – демонструє різницю Руслан.

Що відбувається з людиною після полону

Під час першої фази реінтеграції людині, яка повернулася з полону, забезпечують базові потреби, медичну допомогу та безпечне середовище. Але психіка інерційна — їй потрібен час, щоб перейти з режиму виживання до відчуття безпеки. Саме тому хтось переживає ейфорію, а хтось — завмирає.

“Я знаю хлопців, які розповідали, що вони ще кілька днів не могли повірити, що вони вже не в полоні”, – каже психологиня. – “Військові кажуть, що розумом розуміють, що вони вже вдома, а тіло ніби ще залишається там. Тому на першому етапі дуже важливий соціальний або інформаційний карантин. Людині треба дати можливість прийняти та усвідомити, що вона вже перебуває у безпечному середовищі”.

Відбувається медичний та психологічний тріаж (сортування), після чого людей доставляють у центри реінтеграції. На даний момент інтереси військовослужбовців, які мають досвід перебування у полоні, захищені державою. Є постанова Кабінету міністрів, яка передбачає етапність заходів реінтеграції. Разом з цим для цивільних все зовсім інакше.

“Полон – це професійний ризик військовослужбовця, тому є ось ця соціальна складова. Цивільним, які повернулися з полону, складніше. З одного боку, законом передбачено, що вони можуть проходити заходи реінтеграції, але немає деталізованого шляху. У них немає виплат, як у військовослужбовців, які по поверненню отримують своє грошове забезпечення – зарплатню, яка зберігалася на депозиті військової частини. У цивільних значно складніше відбуваються процеси соціалізації після досвіду полону, тому що у них є ще додаткові виклики”, – пояснює Олена Сек.

Другий етап – це заходи реінтеграції, які проходять у спеціалізованих центрах. Саме там починається постізоляційна декомпресія — психіка й організм поступово звикають до життя на волі та безпечного середовища. Часто здається, що після повернення з полону все найгірше вже позаду, і залишається лише насолоджуватися свободою, але…

“Це не так. Починається черговий досить складний етап, коли людина має перезібрати себе наново, перепрошити і перебудувати себе. Адже з одного боку, ігнорувати досвід полону людина не зможе, з іншого боку – полон не має стати основною подією її життя”, – каже наша співрозмовниця.

Крім того, він включає формування особистісного наративу, тобто людині необхідно зв’язати себе “до полону”, себе у процесі, та “після” з плануванням майбутнього. І це доволі складний процес.

Другий етап також включає психоемоційне та інформаційне розвантаження. Під час інформаційного розвантаження фахівці вивчають досвід перебування людини у полоні. Зокрема, звільнених запитують, кого вони бачили в місцях утримання, що допомогло їм вижити, які умови вони пережили. Ці розмови не лише сприяють постізоляційній декомпресії, а й допомагають формувати навчальні програми для Збройних сил, передавати цей досвід іншим військовим і поповнювати базу даних про українців, які досі залишаються у полоні.

Заходи реінтеграції, згідно з постановою Кабінету Міністрів, тривають у середньому 21 день, але, за рішенням керівника реінтеграційної команди або Центру реінтеграції, цей термін може бути довшим чи коротшим. У цей період відбуваються не стільки психологічні заходи, скільки вирішення соціальних та правових питань, а також робота з фахівцями спецслужб, які фіксують злочини, скоєні проти наших військовослужбовців і цивільних у полоні. Водночас декомпресія може тривати довше, якщо людині потрібен додатковий час.

Третій етап – після закінчення заходів з реінтеграції починається постізоляційний супровід.

“На цьому етапі людина вже має контроль над своїм життям, має відчуття цього контролю. Також у цей час може проходити робота з вузькими фахівцями, наприклад, у випадку важкого стану, лікування у психіатрів чи психотерапевтів. В інших випадках відбувається створення оновленого простору”,- пояснює психологиня.

Після перебування у закладах з реінтеграції людина може або продовжити лікування, або повертатися до своєї служби, або, у випадку звільнення зі служби – організовувати своє життя.

Руслан переконаний, що після повернення з полону найважливіше — знову відчути, що ти сам керуєш власним життям.

“Дайте людині можливість самостійно приймати рішення. Навіть елементарні: піти до магазину й купити продукти, приготувати вечерю, спланувати поїздку чи прогулянку. Купити телефон, телевізор або навіть машину. Треба дати зрозуміти, що тепер не за нього/неї приймають рішення, як було там, де вказували, що робити, як стояти, як сидіти, коли мовчати, а коли говорити. Має прийти розуміння, що тепер ти сам — володар свого всесвіту. І тоді адаптація відбуватиметься швидше”,- радить військовий. 

Від чого залежить процес відновлення

Як зазначає пані Олена, трапляються випадки, коли не стільки сам полон стає для людини найбільшою травмою, скільки обставини, за яких вона туди потрапила. Звісно, тривалість перебування у неволі має значення, але кожен випадок індивідуальний. Багато залежить від того, наскільки сформованою була особистість до полону, які цінності мала людина, та чи вдалося їй зберегти ядро стійкості й власну суб’єктність.

“Тілесні ушкодження — це дуже важко. Але ще складніше, коли руйнується особистість людини. Водночас для декого пережитий полон стає поштовхом переосмислити, заради кого або чого він живе”. 

Одні запитують себе: “Чому це сталося зі мною?”, інші — “Для чого мені цей досвід?”. Щоб знайти відповідь на це запитання, людині потрібна внутрішня, духовна сила. Але росіяни навмисно створюють умови, щоб позбавити її можливості мислити, аналізувати й осмислювати пережите.

Як розповів Руслан, у полоні він налаштовував себе таким чином, що всьому є початок та кінець, і те, чого чекаєш, настане одного дня.

“Все залежить від того, як ти себе налаштував. Головне – загартуватися морально. Є такі, що не можуть чекати, не можуть терпіти, вони завжди скиглять, ниють, підбивають інших на таку саму поведінку. У них все погано, “все пропало”, “ми ніколи додому не повернемося”, “про нас забули”, “листи не приходять”, “мене там ніхто не чекає”. І потім на фоні цього трапляються нервові зриви, розлади. І коли така людина повертається додому, нібито все нормально, його дочекалися, розуміння цього не приходить.  Якщо він три роки жив думкою, що забутий, то після повернення не може одразу перелаштуватися. І тут людину “перемикає”, і не всі з цим справляються”, – пояснює військовий.

За словами пані Олени, Руслан зміг зберегти свою суб’єктність, тому його відновлення після полону не було таким драматичним. Разом із побратимами вони підтримували одне одного, зберігали здатність керувати своїми емоціями й поведінкою. Саме це допомогло їм зберегти внутрішнє ядро стійкості й ефективніше адаптуватися після повернення. Водночас важливу роль у відновленні відіграє соціальна підтримка.

За результатами опитування військових, які пройшли російський полон, найбільше допомагають вистояти чотири речі. На першому місці — віра в родину, сімейні та духовні цінності. На другому — віра в державу, яка не залишить, шукатиме й робитиме все можливе для повернення. Третє місце посідає віра в Бога. Четверте — усвідомлення себе військовослужбовцем, який потрапив у полон, виконуючи свій обов’язок захисника України.

До яких змін варто бути готовими

Полон — випробування не лише для самого військового, а й для його родини. За словами психологині, підтримки потребують обидві сторони ще задовго до зустрічі.

“Це очікування для рідних – невизначена втрата. Це специфічний стан, коли у голові малюються різні ситуації. Бажано підтримувати сім’ї також. Недарма ж такі родини гуртуються у групи, підтримують одне одного. Акції у підтримку полонених не впливають на самих полонених, але дають відчуття єдності, коли родина відчуває, що може на когось покластися”, – каже пані Олена.

За словами Руслана, під час його перебування у полоні його дружині надавали допомогу різні благодійні та громадські організації, дітям дарували до свят подарунки, канцелярію, продукти та одяг.

Втім, навіть після довгоочікуваного повернення сім’ю можуть чекати непрості випробування. Одне з них — різниця між очікуваннями та реальністю. І вона, за словами психологині, може бути підступною.

“За час перебування у полоні чоловік ідеалізовував свою родину. У той самий час його родина робила те саме – створювала його світлий образ. При цьому забувається, що за цей час були свої нюанси. І після повернення зустрічаються дві травмовані людини або групи травмованих людей. Тому я і закликаю родини піклуватися про себе, адже коли повернеться ваш рідний, у вас має бути достатньо психічної сили для того, аби піклуватися і про нього, і продовжувати своє життя”, – радить Олена Сек. 

На практиці ідеалізування нерідко призводить до розчарувань з обох боків. Наприклад, чоловік чекав, що дружина вдома, а виявилося, що вона за кордоном. Чи вона очікувала, що чоловік після повернення з полону звільниться зі Збройних сил, а він каже, що буде продовжувати службу і має відплатити за своє перебування у неволі.

Не менш поширена ситуація, каже пані Олена, – це зміна звичних сімейних ролей. Наприклад, дружина була домогосподаркою – “за чоловіком”, який забезпечував сім’ю, і тут сталася ситуація, коли вона змушена змінювати свою соціальну роль – брати на себе вирішення багатьох питань. І тут  приходить розуміння, що у неї це добре виходить.

“І коли чоловік повертається з полону, то в своїй уяві він мусить продовжувати виконувати маскулінну функцію, а дружина каже, що і сама може все вирішити. І виникає ситуація: “А для чого тепер я потрібен”, яка нашаровується на ті екзистенційні питання, які вже людина сама собі ставила,” – додає психологиня.

За словами Руслана, у полоні він усвідомлював, що дружині доводиться все тягнути на собі, тож після приїзду додому військовий поступово повертався до звичного сімейного побуту і за декілька місяців все “встало на свої місця”.

“З перших днів я розумів, що все звалиться на її плечі. Після повернення ми одразу обговорили все з дружиною. Я сказав: “Ти тягнула все сама, а тепер я потихеньку буду частину забирати”. За декілька місяців все стало на свої місця. Деяку її роботу я взяв на себе: приготувати їсти, поприбирати, дітей в школу відвезти. Зараз це все йде паралельно”, – розповів чоловік. 

Створення “полону любові”

Може виникнути ситуація, коли рідні, які дуже чекали на повернення військового, “залюблюють” його і вирішують за нього все: “Ми знаємо, як для тебе краще”.

За словами психологині, нерідко родичі зарано забирають людину додому, не дослухавшись до рекомендацій фахівців.

“І розповсюджена ситуація, коли рідні “бігом-бігом” забрали людину, а потім за тиждень телефонують і кажуть: “Ой, а ви можете його назад забрати, бо він зачинився у кімнаті і не виходить, і просить дати йому спокій”, – наголошує пані Олена.

Ще одна крайність, з якою стикаються звільнені, — бажання якомога швидше надолужити втрачений час. Після років ізоляції виникає спокуса жити максимально активно, однак це не означає, що людина вже пережила свій досвід.

“Буває так, що людина намагається надолужити час, якого її позбавили. Тобто, чоловік повернувся і починає відвідувати всілякі заходи, концерти, але при цьому не відбувається інтеграції досвіду”, – каже пані Олена.

“Є хлопці, які після повернення хапаються буквально за все. Їм хочеться всюди побувати, все побачити, зустрітися з усіма, ніби наздогнати час, який у них забрали”, – підтверджує Руслан.

Чого не варто робити після звільнення людини з полону

Пані Олена радить не намагатися одразу заповнити час людини зустрічами, дзвінками та емоціями, адже їй потрібно дати час відновитися. Соціальний або інформаційний карантин створений не просто так. Людині треба розпакуватися та зрозуміти, на якому вона світі, відчути, що вона вже на волі.

За словами психологині, більшість помилок рідні роблять не через байдужість, а навпаки — через любов і бажання якнайшвидше повернути все “як було”.

Одне з головних правил — не поспішати робити фото чи відео одразу після обміну.

“Родичі, які приїжджають у перший же день, бачать важку картину, з якою їм потім жити. Це не про те, що рідні мають бачити тільки хороше. Ви маєте розуміти, що для нього важливо бути поголеним, не смердючим, не приниженим, адже хлопці повертаються у доволі складному стані і дуже часто взаємодія з ними – це взаємодія з їхньою гідністю. Не факт, що людина захоче себе бачити за п’ять або десять років таким, яким його сфотографували і виставили на весь світ це фото. Можливо, це буде ударом по його гідності”, – наголошує фахівчиня.

За твердженням психологині, під час обмінів українці спостерігають картину ейфорії, яка не повністю розкриває реальний стан людини.

“В ідеалі це мало б відбуватися у дуже екологічній, комфортній для людини обстановці з мінімальною присутністю медіа. У нас воно трохи не так: під час обміну на зустріч їдуть родичі зниклих безвісти і полонених, дуже багато журналістів, які знімають, по суті продовжуючи експлуатацію людини і її емоційного стану”, – наголошує пані Олена.

Окремо психологиня звертає увагу на першу зустріч із дітьми під час обміну. Бажання одразу обійняти рідну людину є цілком природним, однак і тут важливо не забувати про медичні рекомендації.

“Звичайно, всім хочеться одразу обійнятися. Але тато ще не пройшов медичного обстеження. Після полону можуть бути виявлені інфекційні захворювання. Чи замислювалися рідні, що може статися після таких обіймів? Тут мають переважати раціональні рішення”, – каже психологиня.

За словами пані Олени, рідним не варто їхати на обмін, якщо не прийшла смс-ка з Координаційного штабу. Як правило, рідним дозволяють побачитися з близькими лише через п’ять-сім днів.

“Значить для цього є підстави. Не варто кричати, що ніхто не розуміє того, що ви довго чекали на повернення. Можливо, до цієї зустрічі треба підготуватися, причому обом сторонам”, – підкреслює пані Олена.

За словами психологині, після повернення важливо домовлятися зі звільненою людиною навіть про час дзвінків і зустрічей. У перші тижні багатьом складно відмовити рідним і друзям, тому вони погоджуються навіть тоді, коли вже не мають на це сил.

“У результаті виникає сенсорне перевантаження. Там, де вона була, не було такої кількості звуків, людей, їжі та емоцій, а після повернення все це навалюється одночасно. Треба дати людині можливість із цим впоратися”, –  пояснює психологиня.

Через сильне емоційне збудження після повернення у багатьох і без того порушується сон, а нескінченне спілкування не дає організму відновитися.

Руслан згадує, що організм ще довго не міг повірити, що небезпека минула.

“Я не міг заснути протягом перших чотирьох діб після повернення до України. Живеш у режимі адреналіну ще два місяці. У постійній готовності до небезпеки”, – поділився чоловік.

Окремо психологиня просить рідних без результатів обстеження не намагатися скоріше нагодувати людину домашніми стравами, адже це може нести небезпеку ускладнень через порушення шлунково-кишкового тракту, пов’язаних з тривалою відсутністю нормального раціону.

Запитання, яких краще уникати

Насамперед перед будь-яким запитанням про полон психологиня радить чесно відповісти собі: для чого вам потрібна ця інформація і чи готові ви почути відповідь. Не менш важливо формулювати запитання так, щоб людина могла не відповідати або сама вирішити, скільки готова розповісти.

“Дуже не рекомендовано публічно запитувати щодо тортур, які були застосовані. Такі відео дивиться противник, і коли наші хлопці розповідають, що найбільше завдавало болю, вони розуміють, що діяли “ефективно” і можна далі продовжувати такі катування”,- підкреслює пані Олена.

За словами психологині, не варто: розпитувати, як людина та інші поводили себе у полоні (те, що відбувається там, відбувається за межами моралі), а також питати, чи були наглядачі, які ставилися там добре.

Натомість вона радить запитувати про інше: що допомогло людині вистояти, зберегти гідність, віру в себе та не втратити внутрішню опору.

“Ми, у цивільному середовищі, звикли бути більш толерантними, враховувати все, щоб не зачепити та не образити, бути більш делікатними, а для людей з досвідом полону ключовими є правдивість, прозорість та безпека”, – каже пані Олена.

Ці самі принципи, наголошує психологиня, мають враховувати і журналісти. Адже інтерв’ю зі звільненими з полону може як допомогти людині осмислити пережите, так і стати для неї повторною травмою.

“Сутність всього полягає в тому, щоб працювати не з самим болем людини, а працювати з людиною, яка є носієм цього болю або переживань. Тобто коли ми не проживаємо замість людини її історію чи біль, але перебуваємо поряд з нею, оберігаючи її, піклуючись про неї у той момент, коли вона опрацьовує свій досвід”, — додає наша співрозмовниця.

Розуміння особливостей відновлення після полону допомагає зробити розмову безпечною як для звільненого, так і для самого інтерв’юера.

“Якщо інтерв’ю проводиться фахово, з урахуванням особливостей відновлення людини після примусової ізоляції, воно може сприяти психоемоційному розвантаженню. Але це треба робити з урахуванням певних особливостей”, — зазначає пані Олена.

Зустріч у громаді

У багатьох громадах захисників із полону зустрічають із прапорами, музикою та десятками людей. Втім, такі заходи доречні далеко не для всіх. Шану і повагу можна проявити іншим способом. Софіти і купа людей – це, в першу чергу, навантаження. Можна прийти окремо і приділити увагу.

“Найгірше, коли такі зустрічі роблять сюрпризом. Але бувають випадки, коли для людей це важливо. Це ніби компенсація. Наприклад, якщо були хвилювання, як його приймуть у громаді. Але якби ж після зустрічі зберігалися ця увага, піклування та підтримка. А коли це – зустріли, а виявляється, за час полону його мамі чи сім’ї громада не надала ніякої допомоги, і у них там хата завалена, паркан зруйнований, а його з фанфарами зустрічають. Тоді гріш ціна такій зустрічі”, – наголошує пані Олена.

За словами психологині, після полону для людини особливо важливими стають щирість і справедливість. Саме тому показова увага без реальної підтримки може сприйматися болісно.

“Вони візьмуть, правду в очі вискажуть, а потім односельці будуть казати, що він ненормальний повернувся. Звичайно, бо за таких умов він повівся, як єдина нормальна людина, та сказав правду”.

Якщо робити такі зустрічі, то їх необхідно узгоджувати з самим звільненим. І це стосується як військової частини, так і громади.

“Треба пам’ятати, що наша спільна задача – повернути людині суб’єктність та контроль над своїм життям. Про який контроль може іти мова, якщо вирішили за нього”, – констатує пані Олена.

Руслан не бажав помпезної зустрічі. Коли їхав до батьків на Хмельниччину, попросив нікого не повідомляти про свій приїзд.

“Я не вважаю, що я якийсь герой, щоб мене зустрічали всім селом. Я по-тихому приїхав, побачився з ким хотів. Я не розумію того всього.  Деякі люди можуть вважати, що не заслуговують того, аби їх зустрічали з короваєм та почестями”.

І пані Олена, і Руслан сходяться в цьому питанні: рішення про те, якою буде зустріч після повернення з полону, має ухвалювати сам військовий. Саме він повинен визначати, чи хоче публічного привітання, хто має бути поруч і в якому форматі це відбудеться.

Психолог не за наказом

Від того, як поводяться рідні, громада чи журналісти, залежить, чи почуватиметься людина в безпеці після повернення. Але адаптація до мирного життя не закінчується лише підтримкою оточення. Важливою частиною цього процесу є професійна психологічна допомога.

За словами Олени Сек, нині у психологів та психотерапевтів побільшало роботи. Ставлення до цих фахівців змінилося. Дедалі більше захисників звертаються по допомогу, поступово руйнуючи стереотип, що це є проявом слабкості.

“Важливо уточнити, що не кожен психолог може підійти конкретній людині. І якщо хтось з психологів не підійшов, не склався контакт з ним, не означає, що всі психологи погані. Швидше за все, треба знайти іншого”, – вважає пані Олена.

Водночас рідним та близьким варто розуміти, що їхні намагання допомогти можуть перетворитися на продовження полону, де людину під тиском змушують робити щось.

“Ризик в тому, щоб ми робили вибір за людину. Ми не можемо привести її силою на прийом до фахівця. Якщо ми ведемо силою людину до психолога, то це означає, що психолог потрібен у першу чергу нам”, – підкреслює психологиня. 

У кожної людини свій шлях відновлення, і психолог – не панацея від усього. Він може прийти на допомогу, коли людина сама прагне чи відчуває необхідність змінитися.

“У моєму досвіді є такі хлопці, які спершу відмовляються від комунікації, а потім, за три-чотири місяці, звертаються із запитаннями чи проханням про допомогу”, – додає психологиня.

Руслан переконаний, що для багатьох звільнених важливим може бути спілкування з людьми, які мають схожий досвід. Як поділився з нами військовий, нині він здобуває психологічну освіту і у майбутньому не виключає можливості працювати зі звільненими з полону.

“Якщо до людини, яка повернеться з полону, прийду я, який там також був і  знає, що вона відчуває, як думає, то їй буде набагато простіше спілкуватися зі мною, ніж з кимось іншим, хто може не розуміти цього. Я думаю, що спілкування між людьми, які мають досвід полону, буде більш відвертим”.

Що має знати кожен

За словами Олени Сек, війна змінила мільйони українців. Саме тому травмочутлива комунікація — це вже не лише про людей, які повернулися з полону, а про всіх нас.

“Ми всі маємо досвід війни – у кожного він буде свій. І ми не можемо мірятися глибиною свого болю. Ми маємо з повагою ставитися до будь-якого досвіду. Ми ніколи не знаємо, що може бути останньою краплею для нашої виснаженої психіки. Необхідно вчитися піклуватися один про одного. З повагою ставитися до тих людських якостей, які нас об’єднують. Якщо ми тут, якщо ми спілкуємося, у нас вже є багато спільного. Не нехтуйте всіма правилами безпеки, зокрема, і емоційної, психологічної та інформаційної”, – радить пані Олена. 

Раніше ми повідомляли: Одещина стала полігоном для випробування російських ракет «Бандероль»