«В бізнесі головне — характер, а не гроші. Є характер — будуть і гроші», — історія постійного пошуку та ціна успіху підприємця з Болграда Анатолія Хрістєва
Він не їздить на дорогому авто останньої моделі, віддаючи перевагу своїм стареньким «Жигулям», а коли потрібно для справи — й трактору. Не перевіряє, скільки вподобайок набрала чергова публікація на сторінці його «Поляни Болград» у соцмережах, не має айфона та звик вести живу розмову, а не переписуватися у месенджерах. Понад 12 років тому Анатолій Хрістєв, маючи великий підприємницький досвід, волею долі у мальовничому місці з видом на Ялпуг, посеред доглянутих виноградників, одним із перших у Болграді відкрив локацію. Сьогодні, попри конкуренцію, сюди приїжджають відпочити не тільки містяни, а й гості з сусідніх громад та навіть областей, в тому числі і блогери. До дня підприємця, який відзначають у першу неділю вересня, “Бессарабія INFORM” розкаже про одного з найвідоміших бізнесменів Болграда, який будував свою справу на твердих родинних принципах, любові до землі, коханні до дружини й важких життєвих уроках.
Ви дізнаєтеся, як людині, народженій ще в антикапіталістичному радянському союзі, вдалося знайти своє місце у підприємницькому середовищі провінційного Болграда вже зовсім іншої епохи; як формувався характер майбутнього бізнесмена; що допомагало йому переживати невдачі; звідки взялася здатність знову й знову починати нове; та як народжувався бренд «У Хрістєва».
Влітку постійна робоча форма пана Анатолія — зручні шорти та бейсболка. У такому вигляді господар може однаково легко займатися власними виноградниками, чистити басейни та готувати до приїзду відвідувачів чани. Ідея камерної локації для відпочинку у чоловіка виникла ще до того, як це стало трендом. Під задум, вдалість якого було важко прогнозувати, він виділив частину своєї ділянки у дачному масиві “Шпиль” садового товариства “Янтар” серед виноградної плантації.
Коли бізнес почав працювати, влучну ідею Хрістєва швидко підхопили деякі сусіди, також перетворивши свої дачні ділянки на сучасні локації з басейнами, мангалами та чанами. Та конкуренція його не налякала. Він, як колись навчав його батько Валентин Хрістєв, давно зробив собі добре ім’я, щоб тепер воно працювало на нього – попри час, конкуренцію та життєві обставини.
Вуличні екзамени та перші уроки самостійності
Дитиною Анатолій, як і більшість його ровесників, ріс на вулиці. Згадує він ті часи сьогодні з великим задоволенням. Гаджетів не було, зате були футбол, баскетбол, бокс, друзі та нескінченні вуличні пригоди.
«Серед однолітків нашої махали я відрізнявся активністю. Не те, щоб лідер, але й задніх ніколи не пас», – з посмішкою згадує той час 73-річний пан Анатолій.
Він особливо захоплювався футболом. Грав правого нападника, подавав кутові. Вулиця – на вулицю, двір – на двір. Для нього це були не просто дитячі забави – тут формувався характер.
Пам’ятає він добре один випадок у дитинстві, який став повчальним на все подальше життя. Хлопці вирішили пограти у справжнє «полювання». Вони зробили з палиць списи та стріли й вирушили на «здобич». Трофеєм стали кілька сусідських індиків, качок і курей, яких вирішили приготувати у найближчому яру.
«Ми були переконані, що є справжніми героями— самостійними, мужніми, без дорослих. А наступного дня до наших батьків прийшла міліція», – продовжує Анатолій.
Коли почали з’ясовувати, хто саме різав птиці голови кришкою від консерви, всі вказали на Толю Хрістєва. Тож, він й винен. Батько заплатив за завдану шкоду немалі кошти потерпілим, а потім покарав сина.
«Я стільки витерпів і навіть не заплакав. Тому що мені було не стільки боляче від того шлангу, якій батько використав в першій й останній раз, скільки від усвідомлення, що вся моя група мене здала», — згадує він.
Після покарання друзі зустріли його сміхом. Та коли побачили наслідки, замовкли. І саме тоді Анатолій усвідомив: колектив — це добре, дружба — це дуже добре, але відповідальність кожен має нести за себе.
Вже у дорослому житті йому довелося переконатися в цьому ще раз та остаточно винести для себе головне бізнесове правило: краще мати власну невелику справу, ніж ділити бізнес із людиною, яка згодом почне диктувати тобі свої умови або… підставляти.
«Якщо ти йдеш на полювання, щоб потім зробити шашлик із вбитого звіра, — йди на це сам», — проводить аналогію пан Анатолій сьогодні.
Вдруге самостійним та незалежним він відчув себе у юнацтві, коли після восьмого класу Болградської школи №2 Хрістєв старший вирішив відправити сина до Молдови — навчатися в ПТУ №3 на електромонтажника. Заперечувати Анатолій не став: слово батька в родині було головним. Та й сьогодні він розуміє — батько, скоріше, хотів уберегти активного хлопця від негативного впливу тієї самої вулиці, яка давала свободу, але могла дати й інші уроки.
Навчання, щоправда, залишалося для Анатолія на другому плані. На першому був спорт. У Кишиневі він три роки паралельно з навчанням займався боксом на професійному рівні й мріяв одного дня виступити за Бессарабію. Там же, в Молдові, він зрозумів, що в нього непогано виходить продавати, хоча ніколи про це не мріяв. У віці 16 років хлопець лежав під великою вишнею у дворі своєї тітки Ольги. Треба було готуватися до вступу, але замість цього він раптом вирішив зібрати кілька відер вишні та черешні й спробувати продати їх на місцевому ринку.
«Вишня пішла одразу. Потім — черешня. За день я заробив приблизно стільки, скільки мати мала дати мені на цілий місяць проживання. Це настільки мене захопило, що наступного дня я з успіхом повторив експеримент. І одразу відчув себе самостійним й незалежним – міг піти на танці та пригостити дівчат у кафе», – посміхається Анатолій.
Ще один висновок він зробив завдяки своїй першій роботі у Болградському РЕСі.
«Працюючи електромонтажником і підключаючи будинки та під’їзди до електрики, я відчував справжнє задоволення від результату: люди заходили до своїх домівок — і там з’являлося світло», – зазначає наш співрозмовник. Відтоді й надалі йому завжди було важливо не просто щось робити, а бачити результат власної роботи.
Батько — людина, яка заклала фундамент
Якщо в історії Анатолія Христєва є людина, без якої його подальший шлях навряд чи можна уявити, — це його батько Валентин. Бухгалтер колгоспу, людина свого часу сувора до цифр і водночас дуже далекоглядна у життєвих питаннях. Він передав синові набагато більше, ніж професійні навички чи перші гроші на землю.
«Він був для мене більше, ніж батько. Він був другом, перш за все», — каже Анатолій.
Саме родина, підкреслює чоловік, дала йому перші правила життя. Мати Юлія, відома в місці швачка, відповідала за порядок і затишок у домі. Батько — за ті принципи, які мали стати внутрішнім орієнтиром дітей. Окрім Анатолія, в родині росли старша сестра Лариса та молодший брат Артур.
«Перше правило було таким: де б ти не був і з ким би не спілкувався, завжди постав себе на місце іншої людини. Друге — поводься з людьми так, як хотів би, щоб вони поводилися з тобою, будь чесним та відповідальним. А третє батькове правило стосувалося ставлення до землі», – згадує він.
У сім’ї Хрістєвих виноградарство та виноробство було не просто способом щось виростити й продати. Це була культура, спосіб життя і навіть своєрідна філософія, яку він передав середньому синові.
«Батько часто повторював мені: якщо вкладати в землю душу, час, увагу, якщо любити її та працювати на ній, вона обов’язково віддячить. Ти повинен у неї вкладати всю душу, щоб не сталося навколо», – саме це, за словами Анатолія, було головним у батьковому кредо.
Валентин Хрістєв любив вирощувати виноград, робити з нього власне вино, а потім пригощати ним гостей — разом із бринзою, кавармою та іншими домашніми смаколиками, як це й прийнято з давнини у болгар. Для Анатолія же, який спостерігав за батьковою завзятістю з дитинства, це теж було частиною тієї самої науки — культури винопиття, де вино не відділялося від землі, праці та задоволення від результату.
Він пам’ятає маленький глечик, який зберігся у родині досі. Колись батько доручав йому, ще зовсім малому, піти до підвалу, наточити у нього свіжого вина й принести його дядькові, який завітав у гості з Молдови. Для хлопчика це було майже почесною місією, а батько радів, що син бере участь у цій церемонії й навіть дозволяв трохи пригубити вина власного приготування.
Але, мабуть, найважливішим батьківським подарунком стала віра в сина, в його можливості.
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х Валентин допоміг Анатолію придбати перші шість соток землі. Для молодого чоловіка це була величезна подія. Частину грошей він мав сам, решту додав батько. Заради купівлі ділянки Анатолій навіть продав телевізор та антену.
На землі заклали виноградник. Оскільки чекати першого врожаю потрібно було два-три роки, вирощували кавуни та дині. І на цьому теж змогли заробити.
Пізніше вони придбали й землю на «Шпилі», де зараз знаходяться ті самі виноградники, а серед них – три локації «Поляна Болград» Анатолія Хрістєва. Саме земля стала для Анатолія тією ниткою, яка проходила через усі його життєві зміни. А батько тим, хто вперше побачив в ньому підприємницький потенціал. Але передував всьому цьому аеропорт.
17 років від злітної смуги до вільного польоту
Першим місцем роботи Анатолія після строкової служби в армії, як вже згадувалося, став Болградський РЕС. Але попрацював він там недовго. У 1974-му молодого чоловіка запросили до Болградського аеропорту, який тільки відкрився. Прийшов він туди не сам, а з дівчиною Тамарою, яка тільки закінчила школу та згодом стала його дружиною.
Для молодого подружжя аеропорт був не просто місцем роботи. Він став цілим періодом життя, який розтягнувся більш ніж на 17 років. Тамара працювала до народження першої доньки радіооператором — передавала на борт літаків інформацію про погоду та інші радіограми, а Анатолій відповідав за систему дальнього та ближнього приводу — обладнання, завдяки якому літак, заходячи на посадку, мав чітко орієнтуватися щодо злітно-посадкової смуги. Робота була дуже відповідальною.
«Авіакатастрофи мені досі іноді сняться. Щоправда, значно рідше, ніж колись. Бо завжди знали, що від кожного, хто працює в аеропорту залежить безпека та життя людей. Слава Богу, за 17 років на аеродромі не сталося жодної надзвичайної ситуації з вини працівників», – розповідає Анатолій.
Та поки він відповідав за безпеку польотів, його власне життя поступово готувало його до іншої відповідальності. Наприкінці 80-х аеропорт поступово згасав разом із радянською економікою.
Коли почалися скорочення, Анатолій не зміг просто спостерігати. Він поїхав до Одеси, до керівництва авіатресту, з пропозицією зберегти аеропорт на умовах господарського розрахунку. Та презентував бізнес-проєкт для АН-2 Л-410 на основі маршрутів і пасажиропотоку, який розробив його батько. Їздив навіть у столицю радянського союзу, зустрічався з кореспондентами газети «Повітряний транспорт», на сторінках яких з’явилася стаття про Болградський аеропорт, точніше про те, що врятувати від закриття його може лише самофінансування. Хрістєвим навіть запропонували взяти Болградський аеропорт в оренду. Але не склалося. Колеги не розділили ініціативність та підприємливість Анатолія та дали зрозуміти, що не збираються працювати під його керівництіом. Насамкінець чоловіка звільнили…. за запізнення. Але, як не дивно, саме це звільнення він сьогодні згадує майже з гордістю. Бо після нього остаточно зрозумів: він більше не хоче чекати, коли хтось дасть йому роботу. Він буде створювати її сам.
«Я відчув дух свіжого повітря, тієї свободи, про яку мені говорив батько. Я досі її відчуваю і не знаю, що з нею робити», – посміхається Анатолій.
Все було дуже непросто, адже голова сім’ї мав утримувати молоду родину, в який підростала маленька донька.
«Добре, що поки я працював ще в аеропорті, позичив у брата батька грошей та купив перші декілька овець. А згодом не тільки повернув борг, а й вже мав 100 голів, чим дуже пишався. Адже саме завдяки вівчарству, шерсті, шкурам, виготовленій бринзі, які я продавав, зміг добудувати наш двоповерховий будинок. Ну а утримувати родину, на той час поки знайду роботу, знов допоміг батько. Ми поїхали з ним у Молдову та придбали там чорно-рябу корову, яка нас годувала, надаючи щодня до 20 літрів молока. Казка, а не корова!», – згадує Анатолій.
Паралельно з цим він, як й наказував батько, став інтенсивніше працювати на землі, розширювати володіння та вкладатися в неї й фізично, й морально. Адже земельна площа була занедбаною – в бур’яні та потребувала упорядкування, яким самотужки зайнявся Анатолій. Й вона дійсно відплатила. Одного дня, коли чоловік копнув лопатою, там з’явилася вода. Анатолій натрапив на те саме джерело, завдяки якому сьогодні наповнюються його басейни.
«Батько був вкотре правий. На тому місці я сам виклав колодязь, що є й досі», – з вдячністю за такий подарунок долі каже підприємець.
Реанімація – Центральний – Автостанція – Поляна
А потім з’явилася справа, яка принесла Хрістєву популярність у Болграді ще задовго до «Поляни». І це було бочкове пиво. На початку 1990-х у Болграді випити келих свіжого розливного було майже розкішшю. Анатолій, який разом із батьком та родиною вже працював на землі, одного спекотного дня подумав про холодний напій. І ця думка несподівано перетворилася на бізнес-ідею.
Так у місті з’явилася перша точка з розливним бочковим. Кіоск, що відкрився на території болградської автостанції, працював із шостої ранку до одинадцятої вечора. Пива наливали стільки, що його продавали у півлітрових банках — бокали тоді були у дефіциті.
Дуже швидко маленький кіоск став відомим у місті, отримавши у народі назву «Реанімація», яка породила ще один бізнес-задум. Так Анатолій Хрістєв відкрив поряд ще іншу точку для комфортного пивоспоживання – платний туалет, який, на відміну від «Реанімації», й досі функціонує.
«В якийсь момент я зрозумів, що мені потрібно розширятися. Я захотів щось схоже на справжній пивний паб у підвальному приміщенні, де у прохолоді свіжий пінний напій у красивих бокалах розносять офіціанти, грає музика, а люди можуть сидіти та отримувати задоволення», – розповідає Анатолій. І так з нуля він почав рити котлован під майбутній заклад «Центральний», який надовго став улюбленим місцем відпочинку мешканців та гостей Болграда.
«Здається саме тоді батько розглядів в мене підприємницький потенціал та благословив на нове підприємство. Щоправда, за умови – ніколи не покидати землю та виноградники! Ми з Тамарою пообіцяли йому, та цю обіцянку виконуємо досі. Так вже багато років наш ранок улітку починається саме на виноградниках, там ми й закінчуємо свій день. А наприкінці сезону веземо урожай у столицю, де виноград з Бессарабії чекають вже постійні та не тільки клієнти», – каже Анатолій.
Ще за ці роки він встиг викупити поряд з автостанцією занедбанні сараї та перетворити їх на торгово-лоточний комплекс, а також відкрити власну автостанцію на прохання одного з місцевих перевізників та… зіткнутися з серйозним протистоянням з боку власників вже існуючої автостанції, відповідних служб та представників влади. Боротьба затягнулася на роки, але Хрістєв, який у душі залишався завжди правим нападником, не збирався відступати. Врешті решт він забив своє «пенальті»: виграв усі бюрократичні проволоки, суди різних інстанцій та передав свою автостанцію у довготривалу оренду. Вона функціонує й досі.
«Ну а перший басейн ми вирили для себе на дачі, й для себе якраз очікували на замовлення той самий чан, який із Тамарою вперше спробували на відпочинку у Західній Україні. Це їй належала ця ідея. Дружина хотіла, щоб у перерві між роботою на виноградниках можна було б поринути у прохолодну воду та зарядитися, а увечері відпочити – розпарити тіло у гарячому чані з травами. Але все переграв один випадок, коли ми погодилися цей перший басейн на поляні віддати на час для відпочинку знайомій підприємниці та її подругам. Їй так сподобалося, що вона навіть залишила гроші. За тишу, як вона сказала. Я намагався повернути їх, але власниця «Піцца Ріо» в Болграді Христина Димитрієва була непохитною. Так у нас із Тамарою й виникла ідея створення «Поляни Болград», яка розрослася до ще одного більшого басейна з чаном, а потім й громадського басейну, який ми відкрили уперше торік», – розповідає Анатолій.
І так щоразу. За маленькою справою ця людина уже бачить наступну. Сам він говорить про це простіше: «Помилок у житті може бути багато. Але треба йти завжди вперед, як би тяжко не було. Помилки треба вміти передбачати і запобігати їм, а можливості – використовувати».
Тому, коли його запитують, що важливіше для підприємця — освіта, гроші чи характер, він відповідає без довгих роздумів: «Якщо є характер — гроші прийдуть. Освіта теж не завжди гарантія успіху».
Якщо ж йдеться про стартовий капітал, його відповідь ще категоричніша: «Не думаю, що він потрібний. Можна й штиковою лопатою почати такий бізнес, що мама не горюй».
А ось головним своїм ресурсом він називає незалежність, азарт створення нового та результат .
Не просто дружина
Безперечно, Тамара, яка вже пів століття є більше ніж дружиною Анатолія Хрістєва, заслуговує в цій історії на окрему увагу. Адже разом вони не лише виховали доньку та сина, мають сім онуків та трьох правнуків, а і пройшли шлях, на якому вистачало і ризиків, і важкої праці, і моментів, коли треба було починати практично з нуля.
Спочатку Анатолій, як це й прийнято в болгарських родинах, звик бути головним двигуном. Він вирішував, якою буде оселя, де стоятимуть меблі, як розвиватиметься справа, куди рухатися далі. Але з роками зрозумів: справжнє партнерство — це не коли один постійно керує, а інший лише підтримує.
«Зізнаюсь, знадобився час, щоб я зрозумів, що деякі повноваження варто передати дружині. Я повинен бути не лідером, а виконавцем її повноважень. Вона повинна бути керівником всієї нашої структури. І ні разу не пожалкував про це. Тамара – це не тільки шия, а повноцінна голова», – з помітною гордістю та теплом каже Анатолій, який за роки спільного життя навчився довіряти рішенням дружини так само, як власній інтуїції.
«Головне — її заздалегідь підготувати до великої справи», — додає з посмішкою він. Але за цією посмішкою — їхній звичний сімейний механізм: він бачить можливість, прораховує її, переконує, а далі вони разом доводять задум до результату. Сьогодні Анатолій уже не приховує, що довіра до дружини стала однією з його найбільших життєвих опор.
Можливо, саме тому історію Анатолія Хрістєва складно назвати історією підприємця, який усього досяг сам. Адже понад півстоліття поруч із ним Тамара — його дружина і партнерка, з якою вони разом приймали рішення, сперечалися, підтримували одне одного і в різні періоди по-різному розподіляли обов’язки. Багато чого за ці роки змінилося, але головне залишилося незмінним — вони продовжують працювати разом. І«Поляна» – один з багатьох результатів цієї спільної історії.
Про мрію
Наостанок запитуємо у пана Анатолія про його мрію. Виявляється, така є, й вона значно більша за межі його власної справи. Він хоче побачити берег Ялпуга іншим.
«Я хочу, щоб увесь берег озера по обидва боки Болграда, в межах району, поступово перетворився на великий простір для відпочинку. Щоб сюди приїздили не лише з Ізмаїла чи Рені, а й з Одеси та інших міст. Щоб уздовж Ялпуга з’являлися басейни, локації, готелі, відпочинкові комплекси — ціла туристична зона. Я уявляю її як своєрідний бессарабський Лас-Вегас — із вогниками, життям і рухом уздовж берега, слава про який сягне Туреччини та Єгипту», – каже підприємець.
Але є одна умова, без якої вся ця мрія для нього втрачає ніби сенс…
«Хотілося б, щоб стан озера Ялпуг повернувся хоча б до того, яким водойма була у моєму дитинстві. Щоб і глибина була як тоді, а площа повернулася в історичні берега 60-х років минулого століття», – підкреслює він.
І навіть думка про те, що тоді, можливо, людям більше не знадобляться басейни, його не засмутила.
«Та я із задоволенням його тоді закопаю», – тут же відповідає пан Анатолій. І, здається, це не сарказм або перебільшення. Тому що Анатолій Хрістєв здатний придумати та реалізувати для себе щось нове, не менш успішне. Тільки б не пасти задніх.
Він не вчився менеджменту чи економіки. Не складав десятки бізнес-планів. Каже, що його головний бізнес-план досі «в голові»: «Якщо я щось задумав, прорахував, я знаю, що на 99,9% я це реалізую. Думаю, в мене і інтуїція, і розрахунок. Головне — цю інтуїцію прорахувати».
Фото “БІ” та з особистого архіву родини Хрістєвих
Раніше ми повідомляли: У селі Саф’яни домашній алабай напав на свою господарку
Залишити коментар