Міф, зшитий білими нитками: як «герой» Татарбунарського повстання пропонував віддати Бессарабію Молдові

Щороку 16 вересня в Татарбунарах розгортається звична картина: офіційні покладання квітів, урочисті промови та чергові згадки про «героїчне Татарбунарське повстання» 1924 року. Проте, поки місто за звичкою вшановує радянську «візитівку», історики б’ють на сполох: ми досі дивимося на цю трагічну подію очима кремлівської пропаганди. Нещодавні знахідки в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України змушують абсолютно інакше поглянути на тих, кого радянська влада десятиліттями малювала «героями» та «визволителями». Кандидат історичних наук, доцент Ізмаїльського державного гуманітарного університету Віктор Дроздов дослідив унікальний документ який розбиває вщент радянський глянець навколо керівників повстання, передає «Бессарабія INFORM».

Йдеться про постать Іустина Батищева — людини, чиє ім’я донедавна носили вулиці регіону, а меморіальна дошка на його честь прикрашала самі Татарбунари.

Історична правда про Батищева суттєво відрізняється від радянських підручників. Насправді під час подій 1924 року цей «вождь» разом із іншим керівником повстання, Нєніним, банально грабував майно татарбунарців. Коли ситуація стала критичною, Батищев кинув свого «товариша», ховався в кукурудзяному полі, а згодом утік. Наступного дня його заарештувала румунська влада. Що показово: як «керівника» його чомусь не розстріляли, а лише ув’язнили. Після приходу радянської влади у 1940 році Батищева не просто випустили, а перетворили на зручний ідеологічний символ. Уже в 1946 році він став депутатом Верховної Ради СРСР. Щоправда, статус «захисника народу» не заважав йому ігнорувати масові смерті від голоду своїх же земляків у голодні 1946–1947 роки.

Найгучніша сенсація з архівних справ датується 1951 роком. Будучи системним компартійним діячем, громадянин Батищев офіційно запропонував передати тогочасну Ізмаїльську область до складу Молдавської РСР. У його тексті та обґрунтуваннях немає жодної згадки про Україну чи українців. Це повністю спростовує намагання деяких сучасних діячів подати Татарбунарське повстання як частину «української визвольної традиції». Більшовицькі агенти, які керували процесом з-за Дністра, ніколи не дбали про інтереси України — це була суто геополітична диверсія Москви проти Румунії, де місцевих селян використали як гарматне м’ясо.

Реакція тогочасного керівництва регіону на ініціативу Батищева була миттєвою та жорсткою. Ізмаїльський облвиконком засудив ідею, таврувавши її найстрашнішим на той час ярликом — «націоналістична». Це виглядає як вища міра радянського цинізму: людину, яка хотіла віддати українські землі іншій республіці, звинуватили в націоналізмі лише тому, що вона порушила затверджені особисто Сталіним адміністративні кордони.

Водночас чиновники в Ізмаїлі вдалися до власних маніпуляцій. Намагаючись виправдати приналежність регіону, вони в офіційних звітах суттєво завищили чисельність російського населення області. Проте сухі статистичні довідки, які підняли історики в тій же архівній справі, демонструють реальну етнічну карту Буджака: у 80 із 194 сільрад Ізмаїльської області абсолютну більшість населення становили українці. Радянська система однаково боялася як румунського впливу, так і проявів української самосвідомості на цих теренах, тому реальні цифри воліли ховати під сукно.

Кейс, оприлюднений істориком Віктором Дроздовим, доводить: деколонізація Бессарабії — це не емоційні гасла, а вимога історичної правди. Пам’ять про Татарбунарські події 1924 року має бути очищена від більшовицьких маркерів. Місто з давньою та багатою історією не може мати за «візитівку» пам’ятник, створений виключно з радянською пропагандистською метою. Фокус уваги має зміститися з вигаданих «героїв-мародерів» на реальних жертв цієї трагедії — звичайних місцевих жителів, які загинули від куль румунських військ, ставши заручниками цинічних провокацій кремля.

Раніше ми повідомляли: Феномен острова Зміїний та селища Біле: від античного храму Ахілла до козацького хреста деокупації