“Росіяни нас ненавидять, бо ми – українці. Саме за це б’ють і всіляко знущаються”, – велике інтерв’ю Захисника Зміїного Олександра Куртєва

Фельдшер прикордонної застави острова Зміїний Олександр Куртєв, який майже два роки провів у російському полоні, розповів в інтерв’ю УНІАН про захоплення острова ворогом, ставлення росіян до бранців та постійні тортури.

На початку 2024 року відбувся найбільший обмін полоненими – додому повернулися 230 українців. Серед них – захисники острова Зміїний, яких російські окупанти захопили в перший день повномасштабного вторгнення.

Серед звільнених – один із наймолодших бранців зі Зміїного, фельдшер прикордонної застави, житель міста Рені Олександр Куртєв.  На момент окупації острова йому був 21 рік.

Нагадаємо, “БІ” пощастило першою серед ЗМІ поспілкуватися з Олександром та його нареченою Ярославою після повернення Героя в Україну. Якими були нестерпні роки розлуки, що допомагало триматися – закохані розповіли нам в ексклюзивному інтерв’ю.

Наші колеги з УНІАН поспілкувалися з Олександром, який провів у російських в’язницях 679 днів, та розповів про пережиті жахіття.

– Олександре, як давно ви служите в Держприкордонслужбі? Коли прибули на Зміїний?

– Стати військовим медиком вирішив ще під час навчання у медучилищі, бо служба – мій обов’язок. Одразу після закінчення навчання почав оформляти відповідні документи й 4 грудня 2020 року підписав контракт з Державною прикордонною службою. Спочатку працював у невеликому селі, за 40 кілометрів від дому, а за два-три місяці, у 2021 році, був переведений на посаду фельдшера прикордонної застави острова Зміїний. Коли почалося повномасштабне вторгнення, саме був на службі.

– Як розгорталися події на острові 24 лютого 2022 року?

– Нас підняли о четвертій ранку по тривозі. Хлопці розбіглися по позиціях, я був у групі резерву разом із нашим кухарем. Ми були озброєні, тримали в готовності ноші, аптечки. Пам’ятаю, що встиг написати коханій дівчині Ярославі – попросив, щоб вона була з мамою, щоби не кидала її. Сказав, що дуже її люблю…

Приблизно о шостій стали на зв’язок виходити пі***и [загарбники], вимагали, щоб ми здалися. Попередили, мовляв, підходять до нас, оточують та інше. Стало зрозуміло – наступатимуть… Ми почули команду: “Повітря!”, що означало – летять якісь надводні об’єкти. І заставу почали “крити” російські винищувачі – бомбардували півтонними КАБами (авіабомбами вагою 500 кілограмів, – УНІАН). Потім підійшов крейсер “Москва”, став до нас “у лоб” і також почав обстріл… Ще за 15-20 миль від Зміїного перебував російський корабель “Василь Биков”, який патрулював територію, але близько не підходив. Ближче до вечора у напрямку острова вийшов ворожий десант на трьох швидкохідних військових катерах. Нас захопили.

– Відомо, що у захопленні Зміїного також брав участь фрегат “Адмірал Ессен”, і через це доводилося чути різні версії щодо того, який саме російський корабель українці відправили “на три літери”…

– Думаю, послання адресували “Москві”. Цей крейсер був командним пунктом супротивника.

– Уточніть, будь ласка, чи в момент висадки російського десанту на острові були поранені?

– Коли почалося бомбардування, ми встигли переміститися в укриття. Тож поранених не було.

Що потім? Потім нас усіх – 82 особи – доставили на буксир “Шахтар”. Те, що там відбувалося, було епічним – нами просто забили кают-компанію та прилеглі коридорчики. Сказати, що були у тісноті – нічого не сказати. Ми лежали на підлозі, впритул один до одного, а російські спецназівці ходили по наших ногах, спинах… Над головою перезаряджали зброю, погрожували…

– Знущання на “Шахтарі” тривало довго?

–Як виявилося, те, що відбувалося на “Шахтарі”, ще не було знущанням. Ми все-таки мали там справу з професійними військовими, спецназом. Вони ставилися до нас більш-менш лояльно – як до військовополонених. Так, випендрювалися, ходили п’яні, розмахували зброєю, але кожен дотримувався певної субординації. Що таке знущання ми зрозуміли, коли потрапили на “етап”. Ось тоді почався жах…

– Де ви були майже два роки? Чи зробили якісь висновки про росіян, з якими довелося “контактувати”?

– З острова Зміїний нас доставили до Севастополя, звідти потрапили до Бєлгородської області РФ. Спочатку нас відправили до СІЗО Старого Оскола, потім – до колонії у Валуйках, пізніше перевезли до Олексіївки.

Які висновки зробив? Скажу коротко про те, що я зрозумів: 80% росіян зомбовані пропагандою. Їхні серця просякнуті ненавистю давним-давно. Їм байдуже до твого статусу, віку та іншого. Неважливо, ти – полонений, старий чи каліч. Вони бачать одне: ти – українець. Саме за це б’ють і всіляко знущаються, проявляючи максимально креативно-садистські нахили.

– Чи правильно я зрозуміла, що били всіх підряд?

– Під роздачу потрапляли всі – військові та цивільні, молоді та старі.

За свої слова ручаюся: нас ненавидять, бо ми – “хохли”. Вони називають нас фашистами, бандерівцями, а себе – визволителями. І при цьому дуже нам заздрять. Уявіть, стоїть спецпризначенець із шокером у руках і обурюється, мовляв, чому він має ходити в китайських кросівках, а ти – в оригінальних? Або, чому у нас у селах – асфальт, а у них – ґрунт? Ба більше, вони вважають, що українці невдячні: мовляв, “Росія вас годувала, а ви…”.

Ми з хлопцями порівнювали росіян із нацистами часів Другої світової війни, з гестапо. Тоді так само знущалися з полонених у концтаборах: морили голодом, катували, принижували психологічно і фізично. Хочете знати, що роблять з українцями рашисти? Забивають шокерами настільки, що тіло перетворюється на суцільні шрами, тримають у закритих приміщеннях, постійно принижують, прагнуть “роздавити” психологічно… Щоб посіяти розбрат між нами, роз’єднати між собою, змушують доносити один на одного. Жорстоко б’ють за будь-який “косяк”. Хоча це й “косяком” не назвеш: б’ють просто за те, що ти заплющив очі, або у тебе знайшли якусь крихту, або ти зранку не встиг заправити ліжко, чи сперся на бильце. Тобто причини для покарання немає, але її завжди знаходять. Для розуміння – якось нас колективно побили просто через те, що в одній табуретці не було болтика…

– Окупанти знали про те, що ви – медик?

– Звісно, сказав, що я – фельдшер. На допитах мене питали з пристрастю: “Де воював?”, “Надав би допомогу “нашим”?”, а потім знову били…

– Вам доводилося надавати допомогу іншим полоненим?

– Так, хлопцям ставало погано. Бували панічні атаки, в одного спостерігали напади епілепсії. Однак жодних медикаментів у моєму розпорядженні, звісно, не було. Допомагав виключно особистою участю, виходячи зі своїх знань, навичок. До полонених приходив медик від окупантів, але звертатися до нього ми побоювалися – після таких прохань про допомогу нас, як правило, били.

– У яких приміщеннях вас утримували?

– Було два типи утримання. У Старому Осколі, у СІЗО – у камерах місткістю від двох до восьми осіб. Через місяць нас звідти перевели до колонії, до Валуйків. Там три півбараки по 50-60 осіб та штрафний ізолятор, у якому приблизно 15 камер. Їх площа – десь два на три метри, у кожній камері – від 3 до 6 осіб.

До ізолятора окупанти поміщали тих, хто їм не подобався, хто не виконав їхні забаганки… Знову таки, привід, щоб відправити полоненого українця до штрафного ізолятора, вони знаходять завжди. Там, в ізоляторі, немає нічого – ні спілкування, ні книг, ні повітря… Немає куточка, в якому можна “сховатися”: крихітні камери під цілодобовим відеоспостереженням. За кожним твоїм кроком, рухом постійно стежать. Будь-якої миті в камері можуть відчинитися двері, туди влітають кати й тебе знову б’ють.

– Від українських військових, які пройшли полон у РФ, доводилося чути, що їх змушували співати гімн Росії…

– Це одна з витончених тортур – російський гімн змушують співати по 20-30 разів на день. Спеціально для цієї мети по всій території того ж таки штрафного ізолятора встановлені потужні колонки, через які “врубають” максимально гучний звук. Він такої сили, що барабанні перетинки буквально на межі – ось-ось луснуть… Як тільки лунають перші звуки гімну, всі полонені мають підвестися і співати. Якщо бачили, що хтось не співає, у камеру вривалися наглядачі з шокерами та палицями… Уявіть ситуацію: ми читаємо книги, раптом різко вмикається гімн, хтось зачитався, не встиг підскочити, не заспівав моментально, а всередину вже вдерлися садисти…

– У вас був доступ до тюремної бібліотеки? Які книжки читали?

– Ми сиділи у закритому приміщенні, навколо – ґрати. І читання книжок стало віддушиною. За ці два роки я прочитав їх дуже багато. Кількість не назву – збився з рахунку. Але для розуміння: книга на 600 сторінок “ковталася” за 2-3 дні. Щоправда, дозволяли читати лише радянську літературу, зокрема, про Другу світову війну – тупа пропаганда. Щиро кажучи, авторів навіть не пам’ятаю, але читав від безнадії. Вже потім, в Олексіївці, ми випросили іноземну літературу. Одна з моїх улюблених книг – “Граф Монте-Крісто” Олександра Дюма.

– Чим вас годували в полоні?

– Тюремною баландою. В основному, якоюсь рідкою юшкою без овочів, уранці – пісні каші. При цьому порції були настільки малими, що могли вміститися в одній столовій ложці. Але не факт, що ти це міг з’їсти – садисти створювали умови, за яких навіть цю ложку не встигав проковтнути. Що сказати – голодували ми дуже жорстко… Усі сильно схудли. Наприклад, я лише за два місяці, з квітня по червень 2022 року, втратив кілограмів 20. Крім недоїдання, позначився стрес через систематичні знущання. Це було жахливо.

– Чи була можливість дотримуватися хоча б елементарної гігієни? Чи можна було, наприклад, прийняти душ?

– Так, якщо так можна сказати. У душову запускали на півтори хвилини одночасно по 15-20 осіб – ми фактично не милися. Вмивалися холодною водою в камері, прямо в раковині. Якось підмивалися з кухлів, хто як міг… Нам видавали дуже погані, іноді використані зубні щітки, якусь незрозумілу зубну пасту, які щітками та пастою не назвеш.

– Як часто полонених виводили на свіже повітря?

– Були прогулянки літерою “Г”, один за одним. З опущеною вниз головою, погляд має бути – у землю, руки – за спиною. Виводили хвилин на 5-10 на день, та й то не завжди. Наприклад, у штрафному ізоляторі взагалі без прогулянок. Протягом місяця-двох сиділи у закритому приміщенні, вікно – приблизно півметра на метр. Ловили кожен промінчик сонця, що падав через ґрати, раділи кожному горобцю, який сідав на це віконце. Можливо, подумаєте, що це – патетика, але так і було – ми раділи кожному промінчику, який потрапляв у маленьку камеру, сповнену мороку та страждань.

– Можете описати, яким був найстрашніший день вашого полону?

– Я перебував у полоні 679 днів. Всі вони – жахливі, якийсь один виділити не можу. Повторюся, ми пройшли крізь страшні речі. Мені багато хто ставить питання про те, що я пережив… Цікавляться родичі, знайомі, але говорити про це, зізнатися, не хочеться. Навіть дуже близькі люди не знають усього.

–Пам’ятаєте, як дізналися, що повертаєтеся додому за обміном?

– Заздалегідь нічого не говорили. Пам’ятаю, як в Олексіївці, здається, 2 січня, спитали розмір мого одягу. Наступного дня, приблизно о четвертій ранку, чергові по колонії мене розбудили й перемістили до “стакану” – приміщення два на три метри без вікон. Кинули туди в якомусь мішку “піксель” (одяг камуфляжного типу, – УНІАН), сказали, щоб переодягнувся… Потім прибув конвой, мене зняли на відео – сказали промовити прізвище, ім’я, по батькові, дату народження. Потім посадили до автомобіля, на обличчя натягнули шапку… І почався довгий шлях – їхали 13 годин. Шлях додому, де на мене чекала велика родина – мама та тато, Ярослава…

– Як почуваєтеся зараз?

– Фізичне здоров’я – більш-менш, а от психологічний стан – не дуже. Турбують панічні атаки, складно засинати, ночами бачу кошмари. Зі мною працюють профільні фахівці, призначають препарати – сильнодіючі транквілізатори, антидепресанти, які то підходять, то не зовсім…

– Сашко, чи думали ви колись про те, що потрібно було обрати іншу професію?

– Ні, ніколи. Трохи відпочину та повернуся знову на службу.