Гірка історія Героя України з Болграду Віктора Оцерклевича, на честь якого назвали вулиці на малій батьківщині та у Кривому Розі

Ми стоїмо з Вірою Оцерклевич біля п’ятиповерхового будинку №56 у Болграді, що на вулиці, яка з весни цього року офіційно носить ім’я її загиблого сина – Героя України Віктора Оцерклевича. Жінка, ледве стримуючи хвилювання, вдивляється в балкон другого поверху, притискає до грудей букет жовто-блакитних квітів. За кілька хвилин тут відбудеться знакова та сумна подія, заради якої вона з чоловіком Ярославом приїхали до Болграда на День міста. У присутності друзів, колишніх сусідів, представників міської та районної влади, вони знімуть синє полотно, яким завішено гранітну меморіальну дошку з обличчям їхнього  Вітюші. “Як живий”, – пронесеться в голові тих, хто знав Віктора, коли спаде тканина. І це «як» пекучим болем кольне в саме серце. Материнське серце.

Квартира, де ніщо не віщувало біди

До двокімнатної квартири будинку №56, що на вулиці тоді ще 25-ї Чапаєвської дивізії у другому військовому містечку Болграда, родина Оцерклевич переїхала, коли Віктору було лише два роки, а його старшому братові Олексію шість.

“До цього ми жили у першому містечку – в будинку без зручностей, потім його розвалили, щоб збудувати будинок №37, а нам дали квартиру в цьому будинку”, – спогади того періоду осяють обличчя Віри Оцерклевич. Адже в той час її Вітюші було всього нічого, а значить, їм ще довго сталося бути разом.

Жили Оцерклевичі, як і всі тоді сім’ї радянських військовослужбовців, яким і був голова родини Ярослав, учасник війни в Афганістані, а потім і ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС.

“Хтось любить із тугою згадувати епоху радянського союзу, мовляв, краще жилося. Я не згодна. Хоч час і був мирним, у мого чоловіка завжди стояла напоготові тривожна валізка. З цими його постійними вченнями, тривогами, раптовими від’їздами він практично не бачив хлопчиків”, – журячись про втрачений час, згадує Віра Петрівна.

Адже вже понад рік як вона знає справжню ціну кожній годині, кожній хвилині, секунді, проведеній із близькими людьми.

“Вікна дитячої виходили на протилежний бік, прямо на військову частину, – продовжуючи дивитися на балкон другого поверху, каже Віра Петрівна. – Як тільки Вітя прокидався, підбігав до нього і вдивлявся … Саме тоді ще він вирішив, що обов’язково зв’яже себе зі службою в армії. Як і батько”.

Ця мрія зміцнилася, коли військовим став старший брат Віктора. Тому, закінчуючи вже останній клас Болградської школи №3, хлопець знав, що подаватиме документи до Одеського військового училища. Але розпочалося реформування навчального закладу. І Віктор пішов працювати в охоронну фірму, жадібно чекаючи свого призову на термінову службу, яку проходив у прикордонних військах на території рідного Болграда.

“Тепер я розумію – Вітя поспішав жити, поспішав багато встигнути”, – каже невтішна мати.

Через півтора року, отримавши звання старшини, продовжив службу там же – за контрактом. Зустрів Ольгу, з якою вирішив пов’язати своє життя. Вити своє гніздечко молодята розпочали у цій самій квартирі, в будинку №56, де у 2010-му у них народилася перша донька – Вікторія Вікторівна.

Батьки на той час уже з’їхали, бо збудували будинок у новому місці у Болграді, поїхав до столиці й брат Віктора.

“В армії стали відбуватися реформи, які, очевидно, були малоперспективними, і Вітюша прийняв рішення переїхати на батьківщину Ольги – до промислового Кривого Рогу. Адже їх було вже троє, і треба було забезпечити сім’ю”, – продовжує ділитися спогадами мама Героя України.

Квартиру в Болграді Оцерклевичі продали, але Віктор сюди ще повернеться, щоправда, пізніше…

Назад у майбутнє

Здавалося, молодий чоловік змирився з тим, що не стане офіцером. Але це лише здавалося. У Кривому Розі він влаштувався прохідником на шахту «Батьківщина» Криворізького залізорудного комбінату, вступив до Криворізького національного університету. І міг би зробити чудову кар’єру, бо за півтора роки від підземного учня прохідник виріс до прохідника, встигнувши здобути авторитет серед співробітників. Але… на підприємство прийшла повістка на його ім’я – захисту рубежів потребували східні регіони України, де вже розпочалася восьмирічна «прелюдія» до повномасштабної війни.

Віктор не став шукати відходів назад, «купувати» інвалідність або ховатися за кордоном, як це зараз робить багато хто. Він був вірний військовій присязі, яку дав ще вісімнадцятирічним хлопчиськом.

«Щоб вони не прийшли сюди, я маю бути там», – сказав він дружині та вирушив у найгарячіші точки Донеччини у складі 93-ї бригади. Разом із побратимами брав участь у боях за Піски, про що потім нагадували шрами на плечах, отримані від фосфорних снарядів.

Але навіть цей факт анітрохи не налякав чоловіка, він не грав у героя, він ним був. Так збулася його мрія стати військовим, вести за собою людей, щоб разом з ними захистити рідну Україну.

Повернувшись із тієї першої своєї війни, Віктор остаточно вирішив присвятити себе військовій справі – звільнився з шахти, закінчив університет та за контрактом продовжив служити у 54-й механізованій бригаді. Саме ця бригада 2016-го утримувала найгарячішу точку на той момент – Світлодарську дугу. Віктор розумів, що без спеціальних знань не обійтися, тому вступив до Львівської військової академії.

Багатим на події – особисті та професійні – став 2017 рік для «Крепиша». Саме такий позивний отримав Віктор після підвищення по службі у зв’язку із призначенням на посаду командира 2-ї роти першого механізованого батальйону. А ще 2017-го року він вдруге став батьком – у молодій сім’ї з’явилася на світ молодша Ірина.

Зустрічі із сім’єю стали рідкісними. Як колись батько Віктора їхав на військові навчання, так і він сам більшу частину часу став проводити на полігонах, удосконалюючи отримані знання та досвід, які встиг опанувати не тільки в академії, а й в справжнісіньких гарячих боях.

“Він швидко знаходив спільну мову з військовими, як і колись на шахті зі співробітниками, люди поважали його за позитив, відповідальність, гумор”, – розповідає Віра Петрівна. Пам’ять знову переносить її у квартиру будинку №56 у Болграді.

“Пам’ятаю, прийшла з роботи втомлена, образилася на всіх своїх трьох чоловіків – за що й не пам’ятаю, але попередила, щоби навіть до кімнати до мене ніхто з них не заходив … Минув якийсь час, тиша, і тут у двері просовується головка маленького Вітюші. «Ну що ти, Біляшику? Досить ображатись», – каже він мені”, – очі жінки наповнюються сльозами.

Прокляте передчуття

Війна на сході не закінчувалася, тому Віктор продовжував із підлеглими відвойовувати рубежі України. Справа була восени 2017 року, коли бригада, у складі якої служив “Крепиш”, вирушила до “зони АТО”, щоб обороняти позиції під селищем Троїцьке Луганської області. Йому неодноразово доводилося втрачати бойових побратимів і навіть особисто доставляти їхні тіла додому.

“У 2018-му, після двох ротацій, Вітя отримав пропозицію піти на підвищення заступником командира батальйону 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка. І він, ніби передчуваючи щось, погодився. Адже бригада якраз базувалася у Кривому Розі, де жила родина, за якою Вітя дуже сумував”, – розказує Віра Петрівна.

Він і справді став частіше приділяти увагу своїм дівчаткам, із задоволенням облаштовував куплений будинок і… вступив до Харківського військового інституту, закінчити який йому, на жаль, не вдалося.

“Ви знаєте, я теж щось передчувала недобре … мені дуже захотілося частіше бачити синів, які, якщо і приїжджали до Болграда, то всього раз на рік, та й то – на пару днів. Серце моє рвалося на частини, і ми прийняли з чоловіком рішення продати квартиру та новий будинок, щоб переїхати до Чернігова. Туди простіше і швидше було приїжджати старшому синові, та й Вітя частенько навідувався у відрядження до Гончарівська Чернігівської області, зі своїми бійцями зупинявся у нас”.

Сини Оцерклевичів восени 2021 року обидва приїхали до Болграда, щоб допомогти батькам з переїздом. Це був останній візит Віктора до міста свого дитинства та юності. А потім почалася друга у його житті війна. Війна за всю Україну. І, звичайно, він знову був там, де палко.

Страшна звістка та життя після смерті

Востаннє вона чула голос сина 5 квітня 2022-го. Вранці Віктор лише писав, намагався підбадьорювати маму, переживав, бо вже тоді Чернігів, де мешкали батьки, сильно обстрілювали. А вже надвечір його телефон замовк. Назавжди. До своїх 36-ті чоловік не дожив трохи більше, ніж місяць.

“У них там йшли страшні бої, окупанти оточили їх, врятуватися вдалося лише одиницям”, – притискаючи до очей хустку, щоб зупинити сльози, що підступають, каже Віра Петрівна.

Якийсь час вона з чоловіком ще сподівалися, що Віктор живий, адже тіло його залишилось десь на Луганщини, біля 29-го блокпоста.

На сьогодні не відомо, загинув він від кулі снайпера або від уламка снаряда. Тіло Віктора так і не забрали, оскільки росіяни постійно обстрілювали ділянку фронту з важкої артилерії, а потім зайняли всю територію. Під час бою Віктор керував підрозділом. Разом із ним загинули ще кілька офіцерів та бійців. Не витягли нікого.

За особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі 12 квітня 2022 року Президент України присвоїв Віктору Оцерклевичу звання «Герой України» (посмертно).

На початку вересня 2022 року на будівлі Болградського ліцею №3 на пам’ять про випускника Віктора Оцерклевича було встановлено першу меморіальну дошку. На  його честь перейменована у жовтні 2022 року вулиця Курчатова у Кривому Розі та у квітні 2023 року – вулиця 25-ї Чапаєвської дивізії у Болграді.

З червня 2023 року він – Почесний громадянин Кривого Рогу (посмертно). З 23 серпня 2023 року – Почесний громадянин міста Болград (посмертно). 25 серпня 2023 року на будинку №56 по вулиці Оцерклевича було відкрито меморіальну дошку на честь Героя. Так Вітюша «повернувся» до міста своїх дитячих мрій.

«Я не бажаю жодній матері пережити те, що переживаю я … Але впевнена, мій син не міг вчинити інакше. Він хотів і робив усе, щоб його дівчатка жили під мирним небом», – сказала Віра Оцерклевич, для якої сьогодні невеликим заспокоєнням служить створення відеороликів з фото улюбленого сина…

Навіть приходячи до неї уві сні після загибелі, Вітюша наполегливо не розповідає матері, як загинув. Таким він був і за життя. “У нас все добре!”, – запевняв він маму, щоб зайвий раз не хвилювати свого Беляшика.

Вічна пам’ять Герою!

Фото: «Бессарабія INFORM» та з особистого архіву Віри Оцерклевич