Байрамча: втрачена козацька столиця Буджацького степу, про яку мовчать імперські підручники

Коли ми говоримо про історичну Бессарабію, у багатьох перед очима постає звична картина краю татарських орд, турецьких фортець, а згодом — колоній болгарських, німецьких та гагаузьких переселенців. Радянська та російська історіографія роками насаджували міф про те, що до приходу російської імперії тут була пустеля, яку заселили виключно вдячні цареві іноземці. Проте в цій строкатій мозаїці є потужна, але незаслужено забута українська сторінка. Це історія козацької столиці у селищі Байрамча, яке нині є селом Миколаївка-Новоросійська Білгород-Дністровського району. Це не просто локальний нарис, а розповідь про те, як українське козацтво намагалося відродити свою державу на наших південних кордонах навіть після жорстокого знищення Запорозької Січі. Про це, із посиланням на Український інститут національної пам’яті, повідомляє «Бессарабія INFORM».

На початку XIX століття, після чергової серії воєн з Османською імперією, Петербург остаточно закріпився в Буджаку. Ногайські татари, які кочували тут століттями, були витіснені, і перед імперською владою постало критичне завдання заселити та захистити цей величезний і вкрай неспокійний кордон вздовж Дунаю та Пруту. Тоді в Петербурзі згадали про козаків. Але не про тих, кого Катерина II розігнала та закріпостила у 1775 році, а про їхніх нащадків — задунайських козаків. Це були запорожці, які свого часу не змирилися з ліквідацією Січі, пішли за Дунай на турецькі землі й заснували там Задунайську Січ. У 1807 році, а потім масово під час російсько-турецької війни 1828–1829 років, частина цих козаків на чолі з останнім кошовим отаманом Осипом Гладким повернулася з-за Дунаю на заклик російського уряду, який пообіцяв їм амністію, землю та відновлення козацьких вольностей в обмін на прикордонну службу.

Імперія частково дотримала слова, створивши на землях Буджаку нове військове формування — Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Адміністративним центром і фактичною столицею цього війська було обрано саме Байрамчу. На практиці це означало, що тут розміщувалася військова канцелярія, де ухвалювалися всі ключові рішення щодо життєдіяльності та оборони всього південного краю. У селищі постійно перебував наказний отаман, військова старшина та велося офіційне діловодство. Навколо Байрамчі виросли десятки козацьких станиць, куди масово заселялися козаки-задунайці зі своїми родинами. Саме так на мапі Бессарабії з’явилися відомі сьогодні великі українські села, серед яких Старокозаче та колишній Акмангит. На короткий час Байрамча стала живим доказом того, що українське козацтво як організована військова та суспільно-політична сила жива й здатна до державотворення. Козаки Байрамчі не просто відбудовували побут, вони тримали під замком кордон, несли важку митну службу, ловили контрабандистів і першими ставали на шлях стримування епідемій чуми, які тоді часто приходили з Балкан.

Золотий вік Байрамчі як козацького центру тривав недовго. Щойно імперія витиснула з українських воїнів максимум користі, автономію почали ліквідовувати за вже перевіреним колоніальним сценарієм. Після перемоги у війні 1828–1829 років кордони Російської імперії просунулися далі на південь, тому стратегічна потреба тримати велике козацьке військо саме в Буджаку зменшилася. Водночас царський уряд панічно боявся вільнодумства та мазепинства. Мати під боком у Балкан, де в цей час вирували національно-визвольні рухи, озброєне, організоване та пам’ятаюче про свою свободу українське військо було для Петербурга нічним жахіттям. Вже у 1832 році значну частину козаків Усть-Дунайського війська було примусово реорганізовано в Азовське козацьке військо та переселено на узбережжя Азовського моря для війни проти народів Кавказу, а згодом їхні нащадки опинилися на Кубані.

Так імперія вдруге розтоптала козацьку вольницю. Землі, які урочисто обіцяли козакам, почали масово передавати іноземним колоністам та російським поміщикам. Саму ж Байрамчу згодом позбавили статусу військового центру, перевели козаків, що залишилися, у стан звичайних селян, а селище перейменували на Миколаївку-Новоросійську, намагаючись стерти саму пам’ять про козацьку столицю.

Історія Байрамчі — це не просто сухі факти з архівів, а потужний аргумент у сучасній інформаційній війні та боротьбі з російськими міфами. Вна беззаперечно доводить, що Буджак є невід’ємною частиною українського історичного простору, де українці були не прийшлими елементами, а державотворчою та оборонною силою. Вона наочно викриває колоніальну суть Росії, яка століттями використовувала українську кров для завоювання територій, а потім безжально знищувала українську ідентичність. Ця історія повертає нам імена наших героїв, таких як Осип Гладкий, та демонструє безперервність нашої визвольної боротьби. Сьогодні, коли Україна знову виборює свою незалежність, ми маємо знати, пам’ятати та транслювати правду про козацьке коріння Бессарабії.

Раніше ми повідомляли: Альтернативи портам Великої Одеси наразі немає: Держава та бізнес шукають рішення для захисту експортного потенціалу