Біль України на весь світ: уродженка Кілії Каміла Бойченко – про шлях на одну сцену з голлівудськими акулами режисури

Сила, з якою українська жінка йде до поставленої мети, іноді не те, що дивує, вона приємно шокує. Саме таке відчуття виникає при спілкуванні з українською кінорежисеркою Камілою Бойченко. Дівчина з маленької Кілії, завдяки бунтарському характеру, творчим здібностям та наполегливості, долає перепони та труднощі і вже відома не менш як у восьми країнах світу. І найголовніше – завдяки реалізації власних проєктів і таланту – 27-річна Каміла почувається абсолютно щасливою. Про формування особистості, становлення творчого шляху, переживання, успіхи, перемоги та невдачі Каміла поділилася з “Бессарабією INFORM”.

З раннього дитинства майбутня режисерка найбільше захоплювалася малюванням. Саме дідусь, який усе життя мріяв стати художником, першим помітив у неї творчі здібності.

“Побачивши малюнок, який я намалювала, коли мені було трохи більше року, — із зображенням людини з головою, руками та ногами, — він був щиро вражений. Дідусь переконав моїх батьків, що цей талант потрібно розвивати, тому мене віддали до художньої школи. 

Моєю викладачкою була Лєвєнцова Валерія Юріївна. Зараз мені здається, що часу в художній школі я проводила навіть більше, ніж у звичайній. Це були не лише творчість і натхнення, а й постійна праця, дисципліна, концентрація та безсонні ночі за роботою. На сьомому році навчання я настільки втомилася, що вирішила покинути школу. Проте Валерія Юріївна не дозволила мені цього зробити — вона переконала не здаватися і завершити навчання.

У звичайній школі я була справжньою бунтаркою. Мені було складно довго всидіти на одному місці: через надлишок творчої енергії я постійно розмовляла на уроках, відволікала однокласників. Попри це, навчання давалося легко, я завжди добре вчилася і мала високі оцінки. Єдиною проблемою залишалася поведінка, з якою ніхто не знав, як упоратися.

І хоча всі навколо говорили про мій талант до малювання, всередині я відчувала, що професія художника — це не зовсім моє. Мені бракувало можливості бути постійно у русі, сидіти годинами за мольбертом було для мене надзвичайно складно“, – розповіла Каміла.

Вже у підлітковому віці дівчина зрозуміла, ким хоче стати у майбутньому. А сталося це завдяки знайомому, який поділився з Камілою добіркою улюблених фільмів для перегляду.

“Кінотеатру в місті не було. Та і взагалі я дивилася лише те, що показували по телевізору. Завдяки знайомому та списку його рекомендацій, я вперше відкрила для себе світ справжнього кіно. Серед них: «Бійцівський клуб», «Матриця», «Хмарний атлас», документальний фільм «Самсара». Я дивилася їх із таким захопленням, що приділяла цьому весь вільний час, а іноді навіть не спала вночі“, – зізнається Каміла.

Майбутня режисерка для себе зрозуміла, що кіно може створити та передати історію незнайомих людей, вигаданих персонажів та змусити переживати глядача, ототожнювати видумане зі справжнім.

“Це такий обман, у який ми всі домовляємося вірити, і він виходить. Тоді я вирішила, що мрію бути режисеркою. Пізніше я почала відкривати для себе нові течії, країни. Це була моя можливість, живучи у маленькому містечку в Україні, на кордоні з Румунією, побачити світ і те, як живуть інші люди. Так я створила список фільмів, які подивилася, ставила оцінки на сайті IMDB. На сьогоднішній день я маю там більше 2000 переглянутих фільмів — це більше 200 000 переглянутих хвилин, якщо брати середній хронометраж одного фільму“, – розповідає Каміла.

Тоді ж дівчина разом з братом Артемом зробила свої перші проби у кіномистецтві. На звичайній недобудові, яка стала місцем натхнення. За допомогою телефона Каміла фільмувала молодь, яка часто допомагала тримати реквізит.

“Недобудова стала моїм місцем натхнення. Я там почувалася вільною та іноді могла побути наодинці. Там я зустрічала дітей, які бігали, палили цигарки, ховалися від своїх проблемних батьків. Бачивши наші зйомки, їм ставало цікаво, вони доєднувалися та допомагали. Звичайний ліхтарик замінював світлову лампу, підлітки відповідально тримали потрібний ракурс – так народжувалися перші мої відео. На тій недобудові і досі не стерся напис з назвою фільму, який я фарбою малювала для сет-дизайну. Зйомки забирали у мене весь вільний час, енергію, сили, але я захоплювалася цим процесом й тим, як сильно він об’єднує людей: це допомогло ще раз підтвердити, що це і є моя справа на все життя“, – згадує Каміла.

Разом з тим у маленькому місті дівчині не вистачало місця для втілення творчих задумів, їй бракувало натхнення й простору. Тож у 10 класі вона взяла участь в американській програмі обміну студентами. Пройшовши довгий відбір та величезний конкурс, Каміла виграла можливість безкоштовно навчатися протягом року в Америці, знімати справжнє кіно, але в останню мить була дискваліфікована.

“Коли нарешті я отримала своє «так», буквально мала на руках візу, квиток і все потрібне для моєї мрії, на жаль, через деякі обставини… не поїхала. Я дуже емоційна людина, а у підлітковому віці все сприймалося ще гостріше, тому ця ситуація буквально мене розбила. Майже пів року я провела, дивлячись у стелю. У той же момент всі, кому довірилася та показала свої відео, не зрозуміли їхньої ідеї. Здавалося, це був кінець життя. Опустилися руки. І я, як справжня максималістка, вирішила зав’язати з режисурою та робити те, що виходило краще за все — малювати. Закінчуючи школу, разом з батьками вирішили, що маю поїхати на навчання у європейську країну, оскільки мріяла про це з дитинства. Найдоступнішою на той момент була Польща – життя у Варшаві було дешевшим, ніж у Києві. У своїй депресії, думаючи, що це найгірше, що буде зі мною у житті, я поїхала вчитися в Польсько-Японську Академію Комп’ютерних Технологій, яку успішно закінчила“, – розповіла Каміла.

Здобувши професію дизайнера, Каміла зрозуміла, що вона низькооплачувана та і взагалі – нудна, тому вирішила робити татуювання.

“У Європі дуже цінують українських майстрів, та і робота приносила мені не лише гроші, а і задоволення від нових знайомств. Я зустрічала дуже різних і класних людей, слухала історії їхнього життя, які мене дуже надихали. Кожен клієнт був різною людиною з різним статусом — приходили директори величезних корпорацій, які за допомогою татуювань на тілі показували свій творчий потенціал, що ховався під костюмами, та продавці, які декілька років могли збирати гроші на омріяне тату. Це надихало так сильно, що я знову замислилася над тим, що, може, у мене все ж таки вийде бути режисеркою?”, – розповіла Каміла.

На той момент якраз по всьому світу панувала пандемія через ковід-19. На декілька місяців роботу, де працювала дівчина, закрили на карантин, і разом з другом-співаком вона домовилася зняти кліпи для його пісень.

“Так усе й закрутилося. А потім, як грім серед ясного неба, повномасштабне вторгнення росії в Україну. Саме війна змусила мене остаточно усвідомити: більше немає часу відкладати мрію на потім. Коли навколо руйнується світ, а люди щодня втрачають життя, розумієш, що не можеш прожити власне, так і не спробувавши займатися тим, що по-справжньому любиш.

Я звільнилася з роботи й вирішила знову сісти за студентську лаву. Мій вибір припав на Варшавську кіношколу. Потрапити туди надзвичайно складно: із сотень кандидатів відбирають лише 15. Але навіть після вступу боротьба не закінчується — щороку після захисту фільмів та іспитів частину студентів відраховують, і до отримання диплома інколи доходить лише вісім людей. Це дуже вимоглива система.

Я вступала туди як аматорка. За плечима мала лише кілька любительських кліпів, знятих разом із другом. Водночас більшість моїх конкурентів, які були молодші за мене, вже могли похвалитися власними короткометражними фільмами. Я майже не вірила, що пройду.

Коли я дійшла до фінального етапу відбору — співбесіди — опинилася перед комісією приблизно з дванадцяти професорів. Усі вони були відомими польськими режисерами, сценаристами та продюсерами, які працюють у кіноіндустрії.

Я дуже хвилювалася. Коли мене запитали, який фільм хотіла б зняти – розповіла історію свого двоюрідного брата Гліба, який на той момент уже близько пів року перебував у російському полоні. Я сказала, що хочу створювати кіно, яке розповідатиме світу про українських військовополонених. Розповідаючи про це – вже не стримала сліз. Це були сльози від страху перед поважною комісією, невпевненості у власних силах і водночас від болю за всіх, хто переживає жахи російського полону. Я була майже переконана, що після цього мене не приймуть. Але сталося навпаки.

Згодом директор Варшавської кіношколи, відомий польський продюсер Мацей Шлєсіцький, пояснив, чому вирішив дати мені шанс. За його словами, для режисера найважливіше не велике портфоліо чи бездоганна технічна майстерність. Насамперед потрібно мати велике серце, любити людей і вміти щиро розповідати їхні історії. Саме це, за його словами, він побачив у мені”, – розповіла Каміла.

Дівчина додала, що з часом Мацей Шлєсіцький став її наставником і найбільшою підтримкою під час навчання. І хоча багато студентів його побоювалися через вимогливість, він повірив у Камілу, підтримував, а коли було потрібно — дуже жорстко критикував.

“Він постійно запитував про мого брата, цікавився, чи вдалося його звільнити з полону, і щиро співпереживав нашій родині. Він добре розуміє, що переживає Україна, адже колись росія та Радянський Союз поневолили його. Мацей Шлєсіцький також став режисером художнього фільму «Люди» («Ludzie») — однієї з перших польських стрічок про повномасштабну війну в Україні, яку демонстрували в багатьох країнах світу. Саме на зйомках цього фільму він уперше запросив мене працювати асистенткою режисера на професійному майданчику.

Ну а згодом я почала створювати вже власні – за підтримки Варшавської кіношколи, Мацея Шлєсіцького та Польського інституту кіно. Безмежно вдячна польській стороні за те, що вона фінансувала мої роботи. У кожній із них я розповідала про Україну, її людей і її біль. Усі фільми були українською мовою і присвячені темам, які сьогодні є надзвичайно важливими для нашої країни“, – наголосила дівчина.

Разом із успіхами молодій режисерці доводиться часто зустрічатися з перепонами та труднощами. Основна з них – нестача коштів. Адже організація та зйомки навіть короткометражного фільму – величезна робота, яка потребує фінансів. Разом з тим, вміння домовлятися з людьми допомагає майже на кожній зйомці.

“Поки що я не отримала жодного гонорару за свою роботу, а всі кошти, що заробляю, витрачаю на утримання команди, оплату їхньої роботи, їжу та транспорт для них. Для короткого метру треба організувати до 10 знімальних днів (а це в середньому 16 годин роботи щодня), і водночас на знімальному майданчику може бути до 40-50 людей, і кожен із них має знати, що треба робити, і дуже часто – безкоштовно. У цьому мені дуже допомагає досвід роботи тату-майстром. Я навчилася домовлятися з людьми будь-якої національності, статусу та характеру. Разом з тим, я вкотре переконуюся, що люди навколо можуть бути настільки класними і  добрими. Так і вийшло під час зйомок фільму “Чорна хустка”. Мій колишній клієнт – шеф-кухар ресторану – протягом восьми знімальних днів безкоштовно готував їжу для 25 членів команди. Це 50 тарілок їжі на день, тобто 400 тарілок за всі 8 днів. І він зробив це просто тому, що повірив в ідею мого фільму. Звісно, що ми віддячили йому рекламою ресторану, але це мінімум, який могли зробити. Так само хтось дозволяє провести зйомку у себе вдома, бути водієм, взяти участь у масовці. Це все — величезна робота величезної кількості людей. Часто невдячна і фізично складна.

Разом з тим, завжди є ті, хто, розуміючи владу в своїх руках, шкодять. Часто це ті, хто не дає дозвіл на зйомку, або змінює рішення в останню хвилину. Наприклад, зараз роблю документальний фільм про свою родину і батька. Там потрібно використати архівні матеріали з мого дитинства. Так от, людина, яка випадково тоді потрапила у кадр, не дозволила використати ці матеріали. Більше того, мене навіть не вислухали і не дали пояснити, просто з принципу заборонили і все… Багато хто відчуває владу, коли розуміє, що має силу зруйнувати щось таке крихке. Зйомки – завжди складний процес, а люди різні — складні й легкі, добрі й злі. І з усіма треба вміти домовлятися. Головне в цьому процесі— бути чесною і дотримуватись своїх обіцянок. Поки що я завжди цього дотримуюся“, – наголошує Каміла.

Першою стрічкою Каміли Бойченко, яку побачила велика кількість глядачів та яка стала символом боротьби українського народу за повернення військовополонених додому, став фільм “Світло”. Через нього дівчина змогла передати власний біль за двоюрідного брата, який потрапив у полон, захищаючи Маріуполь, а разом з тим – біль усього українського народу, який без дозволу та криваво прийшли “визволяти” російські нелюди.

“Коли я дізналася, що мій двоюрідний брат Гліб, який у дитинстві завжди захищав мене, потрапив у полон, я вирішила, що маю використати свій революційний та бунтарський характер та йти захищати його й повертати додому. Посунувши розпач і страх, я взяла себе у руки і, перебуваючи на той момент за кордоном, почала використовувати особисту зброю у цій війні. У той час, поки батьки діяли в Україні, висилали численні листи, брали участь у різних конференціях, я організовувала мітинги і маніфестації в Варшаві, співпрацювала з ГО по захисту прав військовополонених. Давала численні інтерв’ю міжнародним медія в Чехії, Швейцарії, Німеччині, Америці, Польщі, Україні. Пізніше мене помітила Ольга Решетилова Кобилянська (українська правозахисниця та журналістка, Уповноважена Президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їх сімей (12.2024-09.2025), військовий омбудсман (з 15.10.2025). Вона запросила мене на розмову в трансляцію з міжнародними політиками, потім ми разом їздили на конференцію ОБСЄ у Варшаві, де я виступала перед міжнародними правозахисниками, розповідаючи величезну промову про свого брата та інших військовополонених. На той момент я відчувала себе такою сильною, бо мене слухали міжнародні правозахисники, політики, мене запрошували всюди. Я думала, хтось із них допоможе звільнити Гліба. Люди тиснули мені руку, бажали терпіння та сил. А далі – не відбувалося нічого. Нічого не допомогло пришвидшити процес повернення мого брата, нічого не могло вплинути на рішення ворога тримати його у полоні стільки років. Я розуміла, що була такою наївною, думаючи, що світ щось може зробити. Той досвід допоміг мені подорослішати та стати сильнішою, навчив  величезному терпінню. А разом з тим – не здаватися і шукати іншу зброю.

Колись читала, що великі режисери вчать робити фільми про те, що більше всього болить – так і народився мій перший фільм “Світло”, присвячений захисникам, які потрапили у полон. У ньому військовополонений, який постійно піддається тортурам зі сторони росіян, сидячі в камері, намагається намалювати портрет своєї коханої людини, щоб не забути, як вона виглядає. Коли на короткий проміжок дня у камеру через вікно входить маленький промінь світла. В просуненні цього фільму мені допомогли Ольга Решетилова і Медійна ініціатива за права людини. Вони мотивували знімати більше фільмів та кричати на весь світ, бо сила творчості – це також міжнародна мова. Це те, що зворушує людей в кожній країні. Мій фільм “Світло” побачили інші матері військовополонених, звільнені військовополонені та інші. Люди плакали і казали мені продовжувати знімати, щоб весь світ дізнався про Україну. І я продовжила. Саме на прем’єру фільму “Світло” у Варшаві відбувся перший обмін військовополонених, які захищали острів Зміїний, серед них – мій однокласник Андрій Владиченко. У той момент я вирішила, що цей знак має стати моєю мотивацією на продовження творчої кар’єри“, – розповіла Каміла.

Нагадаємо, двоюрідний брат режисерки Гліб Ємельянов повернувся з російського полону лише у травні 2026 року. 26-річний морпіх витримав понад чотири роки ворожої неволі та нарешті ступив на рідну землю, яку з честю захищав у Маріуполі.

Варто наголосити, у 2022-му, окрім двоюрідного брата – Гліба, на фронт пішли усі чоловіки з її родини. Дівчина, спостерігаючи сум, невідомість і страх в очах жінок – дружин, матерів – її сім’ї, зняла фільм “Чорна хустка”. Стрічка про біль та силу української жінки знайшла відгук у міжнародної спільноти, та його показали вже у восьми країнах світу.

“Для жінок, які залишилися вдома без чоловіків, час перетворився на справжнє пекло. Я щодня спостерігала за своєю мамою, а також за її найкращою подругою, яка багато років тому втратила чоловіка, але й досі живе з болем втрати. Я усвідомила, що самотність стала однією з найстрашніших реалій життя багатьох українських жінок, та створила короткометражний фільм «Чорна хустка» (Czarna Chusta). Це історія Лесі — українки, яка мешкає в таборі для біженців у Польщі й не знає, чи живий її чоловік, чи у полоні. Вона живе в постійній невизначеності, доки не знайомиться з Марією — вдовою, яка вже пережила власну втрату. Разом вони допомагають одна одній подолати самотність. Головна думка фільму проста: жінка для жінки може стати родиною. Саме цьому мене навчили українські жінки, сила яких оточувала.

Після прем’єри у 2025 році «Чорна хустка» отримала широкий міжнародний відгук. Фільм показали в Києві, Празі, Румунії, Мумбаї, Франції, Португалії, багатьох містах Польщі та США. Наприкінці 2025 року я здобула нагороду Варшавського кінофестивалю за найкращий сценарний проєкт дебютного повнометражного фільму «Чорна хустка», отримавши грант у розмірі 8 тисяч злотих. Завдяки цьому я розширила історію короткометражної стрічки до повнометражного сценарію.

У всіх своїх інтерв’ю я завжди наголошую, що «Чорна хустка» — це не лише історія про жінок. Це спроба розповісти світові про трагедію українських військовополонених через долі їхніх матерів, дружин, сестер і доньок.

Усі свої фільми я створюю, спираючись на особистий біль, переживання та історію власної родини. Я переконана, що розвиток української культури сьогодні нерозривно пов’язаний із боротьбою за нашу державу. Саме через мистецтво ми можемо розповідати світові правду про те, що переживає Україна.

За кордоном ці історії знаходять сильний відгук, адже допомагають людям побачити війну не як статистику чи сухі новини про ракети й вибухи, а як трагедію конкретних людей і сімей. Багато хто вже звик до новин про війну й перестав сприймати їх емоційно. Але коли вони бачать історії реальних українських родин, починають розуміти справжню ціну цієї війни.

Наша сім’я живе на самому півдні України, майже на кордоні з Румунією — далеко від лінії фронту. Проте навіть ця відстань не вберегла нас від війни. Уже з перших днів повномасштабного вторгнення наша родина зіткнулася з болем, втратами та полоном.

Саме тому у своїх фільмах я прагну показати, що війна — це насамперед не вибухи чи зведення з фронту. Це зруйновані родини, невизначеність, самотність і життя в постійному очікуванні. Через історію своєї сім’ї та інших українських родин я намагаюся допомогти світові відчути й зрозуміти те, що щодня переживають українці“, – наголошує режисерка.

Одним із найважливіших досягнень для Каміли стала участь фільму “Чорна стрічка” у конкурсній програмі американського фестивалю Frameline у Сан-Франциско. Він був відібраний із сотень заявок та потрапив у шістку короткометражних стрічок. Фестиваль тривав 11 днів. Щороку подія збирає близько 90 тисяч глядачів.

“Для мене, дівчини з Кілії, це здавалося чимось неймовірним. Організатори фестивалю офіційно запросили мене до США та повністю забезпечили моє двотижневе перебування в Сан-Франциско разом із Варшавською кіношколою. До останнього моменту мені було важко повірити, що це відбувається насправді. У дитинстві я лише мріяла побувати в Америці, а тепер приїхала туди вже як режисерка власного фільму. Тоді я зрозуміла, що одна з моїх найбільших дитячих мрій нарешті здійснилася.

Показ «Чорної Хустки» відбувся у знаменитому кінотеатрі Roxie Theater, розташованому в історичному центрі Сан-Франциско. Зал був повністю заповнений глядачами. Найбільше мене вразила їхня культура перегляду кіно. Американська публіка дуже відкрито реагує на фільми: люди не приховують своїх емоцій, сміються, аплодують героям, співпереживають кожній сцені. Під час показу моєї стрічки багато глядачів плакали. Для мене було надзвичайно цінно бачити, як люди з іншого континенту настільки глибоко відчувають історію українських жінок і щиро співпереживають героям.

Після сеансу до мене підходили десятки людей. Вони дякували за фільм, ставили запитання про Україну, цікавилися долями українців і запитували, чим можуть допомогти нашій країні. Багато хто зізнавався, що вперше побачив війну очима звичайної української родини, а не через сухі новини чи статистику. Я ніколи не засуджую людей за те, що вони не знають усіх деталей нашої історії. Вони живуть за тисячі кілометрів від України, так само як і ми часто мало знаємо про життя далеких країн. Для мене головне було інше — після перегляду ці люди почали цікавитися Україною, співпереживати їй і замислюватися над тим, як підтримати нашу державу. Саме в цьому, на мою думку, і полягає справжня сила мистецтва. Кіно — це універсальна міжнародна мова, яка здатна об’єднувати людей незалежно від кордонів.

Поїздка до США стала для мене незабутнім досвідом ще й тому, що там я мала нагоду зустрітися з видатними представниками світового кінематографа. Серед них — відомий актор Колман Домінго та легендарна режисерка Ліллі Вачовскі, авторка культових фільмів «Матриця» та «Хмарний атлас». Я добре пам’ятаю, як у дитинстві потайки дивилася «Матрицю», захоплюючись тим, наскільки неймовірним може бути кіно. Тоді я навіть не могла уявити, що одного дня опинюся на одному фестивалі з людиною, яка створила цей легендарний фільм.

У міжнародному конкурсі короткометражних фільмів я була єдиною представницею України. Інші учасники приїхали з Великої Британії, Бразилії та США. Під час фестивалю я багато розповідала про Україну, про своє рідне місто Кілію, його історію, багатокультурність і людей. Було приємно бачити, наскільки щиро іноземці цікавилися нашим краєм. Багато хто вперше почув про Кілію саме від мене, і це стало особливим відкриттям: людям у світі дійсно цікаві наші історії, потрібно лише знаходити спосіб їх розповідати.

Завдяки фестивалю я вкотре зрозуміла, що моєю найбільшою силою є можливість через кіно говорити про Україну, про людей, серед яких я виросла, і про місто, яке люблю найбільше“, – зазначила Каміла.

Також, за словами Каміли, на “Чорну хустку” незабаром очікує ще одна прем’єра у Великій Британії. І поки вона не може розкрити усіх подробиць – тримаємо за неї кулачки, та чекаємо на гарні новини від землячки.

Наразі ж режисерка переїхала з Польщі, де прожила 10 років, у Лондон. Там, за її словами, більше можливостей для реалізації ідей та власних проєктів.

“Я відчуваю себе справді щасливою людиною, незважаючи на те, що з віком проблем стає тільки більше. Нині я працюю одразу над кількома творчими проєктами. Один із них — документальний повнометражний фільм «Моя вулиця», який розповідає про мою родину та вулицю, на якій я виросла в Кілії. Стрічку знімали у 2022–2024 роках разом із польською командою у період, коли мій батько проходив військову службу. Цей фільм стане моєю першою повнометражною документальною роботою.

Паралельно – розробляю художній повнометражний фільм із робочою назвою «Bad Romance». Його головний герой — пастух із Кілії, який понад усе мріє потрапити до Сполучених Штатів Америки. Сюжет також заснований на історіях реальних людей, яких я зустрічала у своєму рідному місті. Для мене дуже важливо, щоб зйомки цієї стрічки відбулися саме в Кілії, адже я хочу показати світові красу, атмосферу та людей міста, яке виростило мене людиною, і в якому зароджувалися всі мої мрії.

Не повірите, колись я мріяла про життя за кордоном, а зараз мрію приїхати додому, побачити своїх батьків, які завжди мене підтримували, і провести разом із ними хоча б декілька днів. Це і є справжня розкіш“,- зізнається дівчина.

Наостанок Каміла Бойченко побажала кожному кілійцю, який має творчий потенціал – вірити і вперто йти до цілі. На власному досвіді дівчина доводить, що все на світі можливо, якщо маєш мрію, віриш у власні сили та вперто йдеш власним шляхом до успіху.

Раніше ми повідомляли: Хвилина мовчання, квіти й пам’ять про тих, хто не повернувся з полону: у Болграді відзначили пам’ятну дату