Довго не казав вагітній дружині, що на передовій: інтерв’ю з аккерманцем, який приїхав з-за кордону, аби дати відсіч окупантам

Майже два роки не вщухають бої у «гарячих» точках нашої країни, триває протистояння добра і зла. Війна, яка принесла горе і смерть з боку країни-агресора, змушує багато чого переосмислити. І наші хлопці продовжують щодня, щогодини наближати Перемогу над підступним ворогом. «Бессарабія INFORM» поспілкувалась з одним із наших захисників, який колись проходив строкову службу, також служив за контрактом, а після повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до Збройних Сил України.

Червенков Євгеній Васильович ─ 29-річний аккерманець, якому довелося на власні очі побачити, що приніс «руський мир» на Херсонському напрямку. Проходив службу у званні головного сержанта у складі 28-ї окремої механізованої бригади. Через стару травму Євгеній більше не зміг брати участь у військових операціях на фронті, але армію не залишив ─ продовжив служити в Білгород-Дністровському РТЦК та СП.

─ Дякую, що знайшли час та погодились поспілкуватись. Розкажіть, де Вас застала звістка про повномасштабне вторгнення?

─ Протягом деякого часу працював у Польщі. Зателефонував 24 лютого додому ─ дружині. Спитав, як у них справи. Вона сказала, що у нас війна почалась. Я тоді відповів, що війна почалась ще у 2014-му. «Ні, тепер повномасштабна», ─ відповіла вона. Зайшов в інтернет ─ там уже були повідомлення про наступ на Київ, Херсон. Наступного дня я зібрався і вирушив в Україну. 25 лютого виїхав і 28-го тільки дістався. Довго добирався. Всі почали виїжджати масово, і мало хто їхав у сторону Одещини – лише до Львова. Мені пощастило, у Львові потрапив на потяг до Одеси. Пару днів побув вдома і пішов добровольцем у ЗСУ. Досвід уже був – проходив строкову службу в Збройних Силах та за контрактом у прикордонних військах з 2017 по 2021 роки.

─ Що вплинуло на Ваше рішення повернутися до України та піти добровольцем в армію?

─ Тут вся сім’я моя. Коли дізнався, що вони (російські війська – ред.) вже до Миколаєва доходять, розумів, що можуть прийти і сюди. Я служив, давав присягу. Вважаю, що кожен має виконати свій обов’язок. Також були думки, що ніхто, окрім мене, не захистить сім’ю. Хто ж, як не я, як би банально це не звучало?

─ А як Ваша родина сприйняла звістку про те, що Ви вирішили піти добровольцем до лав ЗСУ?

Мама одразу розуміла, що я приїду і піду в армію. Дружина спочатку проти була, а потім також зрозуміла, шо не зможе мене зупинити, і тоді вже підтримала. Старший син Андрій пишається мною, йому зараз вісім років. Сподіваюсь, що і молодший Даня пишатиметься, йому зараз 11 місяців. Народився під час війни. Дуже хочу, щоб війна скоріше закінчилась, і він не побачив тих всіх жахів, щоб жив у мирній країні.

─ Ви були в «гарячих» точках, на якому напрямку?

─  Так, був. На Херсонському напрямку.

─ Як місцеві жителі сприймали нашу армію?

─ Ми дуже мало бачили там місцевих. Переважно це були люди старшого віку. Одна сім’я була мама з дочкою. Оскільки мама не хотіла їхати, а донька не хотіла її залишати. «А куди нам іти, нам немає куди йти», ─ це говорили літні люди, які не хотіли покидати свої домівки. Нам вони раділи, звичайно. Приходили да нас, питали як ми, що потрібно. Постійно намагалися хоч чимось допомогти, закрутки приносили, теплі ковдри, воду десь діставали. Все що могли, те й приносили. Постійно були біля нас.

─ Що підтримувало Вас у найскладніші часи?

─ Сім’я. Попереду всі знають хто, а за нами ─ наші родини. Це розуміння дуже підтримувало. На початку, коли я потрапив до 28-ї бригади, ми формувались, ─ і тут нам сказали, що ми їдемо на Херсонський напрямок. Жінка була на третьому чи четвертому місяці вагітності, і я навіть не знав, як їй про це сказати. Тож спочатку сказав, що їдемо на полігон на навчання. «Які навчання?», ─ питала вона. «Ну просто навчання», ─ відповідав. Десь тиждень нічого не говорив їй, мовчав. Вже потім телефонував звідти ─ вибухи, все чути, а я говорю ─ ну навчання. А потім довелося сказати, вона була в шоці. Згодом змирилась, все одно виходу не було. Син теж спочатку засмутився дуже, а потім заспокоївся, почав маму підтримувати, постійно з нею був, допомагав, як справжній чоловік. Я йому сказав: я захищаю вас там, а ти захищаєш нашу сім’ю вдома. Так і домовились.

─ А як потрапили з передової сюди, до місцевого РТЦК? У Вас було поранення?

─ Я не маю поранення, дякувати Богу. А сюди потрапив через стару травму. У мене дуже давно була серйозна травма. Я навіть не був упевнений, що з такою травмою мене візьмуть на службу. Але взяли. І я потрапив туди, почались ускладнення. Звернувся в медчастину, вони відправили на ВЛК, підтвердили діагноз, який до цього був, і сказали – вибач, але визнали обмежено придатним. А обмежено придатні у бойових частинах на передовій уже не можуть служити. Мене відправили у резервну роту. Я приїхав в військкомат і спитав, чи можу перевестися. Сказали, що можу. Дали відношення, і так я перевівся сюди.

─ Як Вас зустріли рідні?

─ Зраділи. Тепер хоч дружина мене бачить, діти. Коли повернувся (до цього молодшого сина не бачив досить довго), взяв його на руки, а він заплакав. Чує голос, плаче. Потім звик, тепер тягнеться до тата.

─ Що найважче на війні? До чого неможливо звикнути?

─ Думаю, що прийняти досить важко загибель твого побратима – це найважче, цього не можна прийняти. Там ти знайомишся з людьми, вони стають друзями, тож важко втрачати цих людей. Це саме найважче там. І тяжко зараз ще тим хлопцям, які там майже два роки сидять. Вони вже втомилися. І це нагнітає, нічого вже не хочеться, але вони стоять до останнього і будуть стояти до останнього. Маю на увазі – до Перемоги. У них теж ─ сім’ї, діти, мами, батьки, браття ─ це мотивує. І це допомагає.

─ Як вважаєте, у чому сила та непереможність наших хлопців на війні, які попри втому продовжують виборювати Перемогу?

─ По-перше, це земля наша. Ми тут народились. І не дай бог, якщо уявити, що прийде інша влада: що робити? Все кидати і йти зі своєї землі, де ти народився? Віддати комусь своє – ну як це? Думаю, через це. Щоб наші міста ворог не перетворив на руїни. Велика мотивація для всіх, хто воює, – не віддавати своє. Вони ж не просто так боряться за це. За свою країну!

─ Не шкодуєте, що тоді 24 лютого прийняли для себе таке рішення ─ піти в армію, потім потрапили на фронт?

─ Я навіть не думав про це. Я знаю, що вчинив би так само. Навіть не задумуючись. Я не така людина, щоб сидіти з думками – ну буде, як буде. У мене сім’я. Не дай боже вони б дійшли до Одеси! Я не міг сидіти, склавши руки, тому і приїхав сюди. І знову зробив би так само. Хоча деякі хлопці, що були зі мною за кордоном, залишились там. Казали: «Ми боїмося». Я так не зміг. Мій брат Дмитро (ми з ним двійнята) нещодавно також пішов служити ─ до прикордонної служби. Спочатку, чесно кажучи, я його відмовляв, адже він не служив до цього. Але потім він все одно пішов, сказав, що уже налаштований.

─ Про що Ви думали, потрапивши у «гарячі» точки?

─ Першу добу взагалі не спав, не міг зрозуміти, що відбувається. Вибухи, прильоти… А потім звикаєш до всього. Знаєш уже, звідки летить, куди летить. Та весь час думав про свою родину. Знав, що в мене друга дитина народиться. Спочатку перебував у напруженому стані. Але звикаєш до всього. В основному у нас багато було артобстрілів, обстрілів з авіації. Були спроби прориву з боку ворога. В масштабних наступах не брав участь.

─ Як себе відчували, коли знову повернулись додому, до відносно тихого регіону?

─ Незвично було. Лише коли сирена гуде, а так тихо, без вибухів. Йдеш – тиша. Нічого не взривається, не летить на тебе. А там сирени немає… Кардинально відрізняється життя. Там майже нікого немає, а тут ходять люди, працюють, займаються своїми справами, гуляють. В цьому плані дуже відрізняється. Там люди не можуть собі цього дозволити. В таких містах, де немає бойових дій, багато хто вважає, що війна закінчилась. Люди її відчувають тільки коли сирена, авіація працює, «шахеди летять». Тоді так, вони ще замислюються. А так вважають, що війна закінчилась. Але, на жаль, війна ще не закінчилась. Не варто розслаблятися.

─ Як вважаєте, що чекає Україну після Перемоги? Чи немає якогось розчарування, що поки одні воюють, інші ─ збагачуються?

─ У мене особисто є образа, що є люди, які реально наживаються на війні. Але цим мають займатися відповідні структури. В нашій країні сама велика біда ─ це корупція. Навпаки, здавалось, що під час війни мало зменшитися. З часом, коли ми переможемо, дуже хотілось би, щоб ми викорінили цю корупцію. Це буде дуже важко, але це потрібно. Думаю, після Перемоги зміни будуть в усіх структурах. А щоб люди повернулись з-за кордону, політики мають зробити все для цього, аби люди могли нормально жити. Потрібен якийсь спільний курс.

─ Ви б хотіли, щоб Ваші діти залишились в Україні?

─ Так, ми спілкувались на цю тему з дружиною. Ми хочемо, щоб діти залишись, якщо країна буде мінятися на краще. Я не хочу з цієї країни їхати, єдине, чого хочу, – щоб стало краще. Я навіть жінці казав, зараз під час війни, щоб їхали, але вона відповіла, що без мене нікуди не поїдуть.

─ Ви продовжуєте спілкуватися з хлопцями, з якими служили?

─ Так, ми спілкуємося. Їздив на навчання, з’явились нові хлопці. Теж багато спілкуємося, вони на передовій зараз. Підтримуємо один одного.

─ Напевно, це також одна з рис, яка відрізняє нас від росіян. Кажуть, навіть, що вони залишають своїх поранених на полі бою?

─ Так, це реальність. Мені довелося бачити у тепловізор, що вони своїх не забирають. Іноді навіть добивають. Вони намагаються давити кількістю, але у них не виходить. Їх посилають просто «на убій». Мої хлопці, які зараз на найважчих напрямках, кажуть, що вороги самі часом здаються у полон, бо знають, що їм назад дороги немає, що їх можуть добити свої. І багато просто приходили і здавались, бо хочуть жити.

─ Як вважаєте, чи став у нагоді досвід наших військових в АТО?

─ Безперечно. Думаю, завдяки тому досвіду ми були готові до війни. Крім того, з 2014 року були навчання, відпрацьовували. Досвід АТО дуже допомагав. Але, на мою думку, не можна порівнювати, де було легше. В АТО було також тяжко. Війна є війна. Ті, хто були тоді і зараз – вони не порівнюють. І тоді, і зараз – це війна. І тоді було тяжко, і зараз. Не можна сказати, що там було легше.

─ Скажіть, у військових є якісь прикмети, традиції на удачу?

─ У багатьох хлопців є, але не говорили, які саме. У кожного взводу, підрозділу свої. Єдине, що мене зігрівало, ─ це фото, де ми разом з сім’єю. Воно в мене було під чехлом телефону. Діставав, дивився, коли були сильні обстріли. Це допомагало.

─ Після Перемоги що Ви зробите в першу чергу?

─ У першу чергу хочемо відпочити своєю родиною. Дружина дуже хоче в Буковель, тож думаю, так ми і зробимо. А далі ─ будувати майбутнє, давати дітям те, чого не було у нас. Спочатку все для них.

─ А чим надалі плануєте займатися?

─ Скоріше за все, з армією доведеться завершити. Ще не думав про це. Треба подбати про власне житло. Квартиру не хочеться, тільки приватний будинок. Власний дім, де діти зможуть гуляти на свіжому повітрі. Думаю, що знайду заняття для себе, працюватиму на себе.

─ Незабаром, 6 грудня, в Україні відзначатимуть День ЗСУ. Що б хотіли побажати хлопцям?

─ Всім хочу побажати здоров’я і перемоги. Без здоров’я не може бути перемоги. Усім хлопцям, що отримали поранення і морально втомилися, хочу побажати, щоб все було добре. Щоб думали про перемогу і про свої родини. Перемога у будь-якому випадку у нас буде! Всім мирного неба над головою!

─ Дякую Вам за таку відверту розмову! Вам і Вашій родині теж всього найкращого, Перемоги та миру!

Щоразу, спілкуючись з нашими військовими, переконуєшся, що на захисті рідної землі стоять мужні і непереможні Герої. Вони здобувають Перемогу для нас, а ми віримо в них!