ПРіар по-бесарабськи

Не хвилюйтесь, шановний читачу, у заголовку немає помилки – просто далі йтиметься про особливості регіонального передвиборчого піару Партії Регіонів. А приводом для цього стала неочікуваний столичним політикумом візит Президента В.Януковича до Бесарабії – благодатного причорноморського краю Одещини, який столичне начальство традиційно не балувало своєю персональною увагою на протязі багатьох років. То що ж у лісі сконало, що перша особа держави викроїла час між своїми перемовинами з президентами сусідніх держав і таки відвідала цю непопулярну у центрі місцину?

У президентській адміністрації нічим особливим цей візит не пояснюють – просто планова поїздка. А от опозиціонери вбачають, що, глава держави, який ще на своїх виборах обіцяв почути кожного, серед тих ”кожних” вловив таки SOS місцевих регіоналівських кандидатів до парламенту, особливо мажоритарних, які непевні своєї перемоги. Незважаючи на те, що у практично кожному селі тут майорять блакитні ПР-івські прапори і ніби демонструють, що ця територія, приєднана до СРСР за пактом Молотова-Рібентропа у 1940-му році, тепер належить цій політичній силі. Для повної партійної гармонії не вистачає тільки блакитних гасел „Слава ПР!” на кшталт їхніх кумачевих попередників „Слава КПРС!”, які колись тут були на кожному кроці. До них владі варто було б додати ще й приснопамятні „Партія – ум, честь і совість нашої епохи!” та відроджений на Київщині плагіат з КПРСівського пращура „Партія регіонів – партія народу!”

Втім, вочевидь одних прапорів та гасел недостатньо, аби переконати місцевих виборців одностайно проголосувати за регіоналівських кандидатів. Скепсису тутешнім селянам додала і гарячковість, з якою у Верховній Раді проштампували закон про земельний банк. І зробили це нібито задля народного блага, яке регіонали невідворотньо обіцяють звалити на голови аграріїв у вигляді земельного ринку. Тільки подумайте: злетілася парламентська провладна більшість, левова частка якої – мільйонери, і, полишивши святу справу невпинного примноження своїх капіталів, настільки просяклася турботою про селян, що негайно ухвалила: земельному банку бути! І притому швиденько, бо це конче треба народу, слухняними слугами якого і є депутатська більшість! Ви в таке вірите? От і в Бесарабії теж.

То ж Віктор Федорович змушений був підставити кремезне плече місцевим партайгеноссе та зробив достойне себе діло – відкрив сільський дитсадок. Останній виявився не просто дитячим дошкільним закладом, а однією з 8 тисяч добрих справ, які з одеських бігбордів гарантує місцевим жителям такий собі „Народний бюджет”. Небачену в столиці обіцянку одесити коментують так: „- Це наша одеська хохма: у нас бюджет народний, а той що приймають у Києві – антинародний. Хоч і один, і другий – справа рук регіоналів. Правда, нашого стане тільки на 8 тисяч справ. На більше не розраховуємо – однаково розікрадуть: хоч у Києві, хоч в Одесі!”

Той, хто бував на бессарабському правобережжі Дністра, знає, що сьогодні цей край запам”ятовується не кілометровими піщаними пляжами, родючими чорноземами та виноградниками, як колись, а понівеченими дорогами, які десятиліттями не ремонтувалися. А ще земельним дерибаном не тільки родючої ріллі, а й прибережної зони Чорного моря, де ціна за сотку сягала донедавна 50 тисяч доларів. А ще занедбаними курортами з винятковими лікувальними ресурсами, як, наприклад Будакський лиман, де ще за румунів був санаторій з лікуванням грязями. Зараз ця перлина не тільки міліє, але й перетворюється на накопичувач нечистот – туди спливає вміст вигрібних ям з 60 баз відпочинку, розташованих на Будакській косі. Вони формально нібито не працюють, а насправді приймають за сезон кілька десятків тисяч відпочивальників. При цьому не поповнюючи місцевий бюджет та шкодячи природі.

Варто згадати і райцентр Білгород-Дністровський, який, хоч і розташований на березі повноводного Дністра, та отримує воду в спальні райони за графіком лише вранці та ввечері. Про гарячу воду тут і не згадують – її нема вже кілька місяців. А от тариф на воду у цьому місті просто рекордний – 11 гривень за куб.  За цим показником тут обігнали США – там лише 5,19 грн., Болгарію – 5,4 грн. та сусіднє міста Овідіополь, Ізмаїл та Ільїчівськ, де він майже вдвічі менший.

А далі на захід у місті Татарбунари життя теж не цукор. Тут терпець взагалі урвався – під зверненням до Гаранта підписалося 3 тисячі людей з проханням звільнити очільника райдержадміністрації Н.Кожухаренко за повне ігнорування інтересів жителів району, корупцію та дерибан землі в курортній зоні. Показовим виявилося соцопитування, що проводилося на одному з місцевих сайтів. На запитання „Що потрібно зробити, щоб в Татарбунарах жити стало краще?”, 59% відповіли: „Повторити Татарбунарське повстання”. І лише менше третини вказали на необхідність обрання нової влади.

То ж як на цьому тлі привернути до провладного кандидата симпатії виборця? Щоб він не ламав собі голову, за кого голосувати, йому на подвір”я закидають газету „Бесарабський вісник”, надруковану, звичайно російською мовою, яка тепер у регіональному фаворі. Вона видається фондом, заснованим Віталієм Барвіненком, який „мажоритує” під прапором регіоналів по місцевому загалом сільському 141-му виборчому округу. Правда, сам він народився і виріс не в селі, а в м. Білгород-Дністровському, як повідомляє вміщена у „віснику” біографія його хазяїна. Проте ще навчаючись в Одеському університеті на міжнародника, він настільки перейнявся проблемами села, а не глобального світу, що очолив обласну асоціацію сільської молоді. А отримавши у 2003 році вузівській диплом, знайшов достойне застосування своїм знанням як керівний кадр іншої асоціації – молодіжних організацій області. Чого досягнув на цьому поприщі молодий спеціаліст газета не згадує, але вже у 2004 році у нього нове керівне амплуа – член Всеукраїнської ради молодих підприємців. Отут – незрозуміло: чи то Віталій зумів з організованого ним молодіжного руху зробити бізнес чи просто у вільний від своєї суспільної місії час так „розкрутився” як підприємець, що вражені цим його молоді колеги обрали у ту раду. Втім, вже з 2004 по 2005 рік Барвіненко керує департаментом туризму Одеської міськради. Та не встиг спливти рік і на цій посаді, як він очолив чергову асоціацію, тепер, правда з агропромисловим ухилом – „Укрнасіннясервіс”.

Як і чим пан Віталій засівав, з біографії невідомо, але вже наступного року обдарований сівач-міжнародник очолив фракцію БЮТ в обласній раді, а у 2007 році вже сидів на лаві цього блоку у парламенті.  Правда, добути до кінця каденції у стані „сердешних” беручкий бютівець не спромігся і „стушкувався” у провладний табір. То ж і ПРіариться тепер по Бессарабії під блакитним політичним омофором, використовуючи і підтримку адміністрації у вирішенні місцевих проблем і посипаючи благодіяннями округу. Наведений у „віснику” перелік його добрих справ вражає і їхньою різноплановістю, і масштабами. Тут і укладена в селі тротуарна плитка, ремонти в  дитсадках і лікарнях, допомога храмам, книжки для бібліотек, „Жигулі” для ДАІ, безплатна передплата половини тиражу свого „Бессарабського вісника” для ветеранів та інше. І це не тільки на рідній Білгород-Дністровщині, а й у Кілійському районі, який потрапив до уваги Президента.

Дарував пан Віталійі і комп”ютери. Правда, в одному селі трапилася „нескладуха” – на коробці з технікою виявилася красномовна наклейка з текстом китайською та українською мовами: ”Подарунок КНР школярам України”. То хто ж кому подарував? Втім, на Одещині така оказія трапилася не вперше – раніше в аналогічну халепу потрапив товариш по партії регіонів губернатор області Едуард Матвійчук, який теж „обдарував” сільські школи  придбаними за розрекламований „народний бюджет” комп”ютерами з такими ж самими наклейками. Мабуть, то теж була одна з обіцяних 8 тисяч „добрих справ”.

За даними „вісника” Барвіненко загалом віддав десятки тисяч гривень своїх кревних та посприяв залученню мільйонних коштів на вирішення проблем свого виборчого округу, чого зовсім не вимагає від народного депутата ні Конституція, ні закон про народне депутатство. Виходить, пан Віталій так опікується своїм рідним краєм не тому, що депутат, а просто із своєї життєвої потреби допомагати своїм землякам. То ж чи не краще тоді було б йому і залишатися тут поближче до Бессарабії, де люди, як пише його газета, так вдячні йому за добрі справи? Навіщо йому те нардепство – адже за 5 років він нічим значним у законотворчості загал не порадував. Та й депутатські доходи у 18 тисяч щомісяця явно стримують благочинні звички кандидата, який, невідомо як, пропрацювавши лише кілька років тільки за зарплату, зумів стільки благодійного накоїти. Де ж він набрав ті тисячі, які щедро роздавав „страждущим”? Ніхто не хоче заплямувати його підозрою, але якби у „віснику” були дані про його задекларовані за час депутатства доходи, то й питання не було б.

Втім, прочитавши бессарабську газету, не сумніваєшся, що навіть якщо Барвіненка до парламенту і не оберуть, він без благодіянь на користь земляків все одно жити не зможе  і продовжуватиме йти цим шляхом і надалі– просто єство у нього таке: він є істинним слугою народу!

Однак, мабуть штабісти-регіонали не дуже вірять у авторитет свого кандидата. Завбачливі чиновники на місцях підстраховуються, вдаючись до погроз звільнення з роботи, податкових перевірок чи віднімання земельних ділянок. Очевидно, що цей арсенал засобів впливу ширший і набув розповсюдження не тільки в Бесарабії. То ж у середу, повернувшись з причорномор”я, Президент на Раді регіонів задав прочуханки своїм „вертикально підлеглим”: не втручайтеся у виборчий процес, спостерігачі ж понаїхали! Бо ваш запопадливий порив уже помітний і по вертикалі, і по горизонталі! „Мягше треба, мягше!”, –  як казав Аркадій Райкін. Щоб не стирчали звідусіль факти втручання адмінресурсу, як у віслюка вуха – зовсім забулися про політес! А у нас же демократія! Принаймні має зберігатися таке враження.

Вячеслав Прилюк, доцент,

Член Національної спілки журналістів України