Втратив у полоні майже половину ваги, але не себе: захисник Зміїного Андрій Владиченко дав перше інтерв’ю

Відрахунок до дати, яка розділила на “до” та “після” життя українців, пішов на дні. Рівно три роки тому ми ще мали своє щасливе життя і не здогадувалися, що невдовзі одна мить змінить усі наші плани. Волею долі напередодні російського вторгнення частина з нас вже опинилася у тому місці, яке стане епіцентром подій 24 лютого. От як Андрій Владиченко з міста Кілія, який цього дня у 2022-му вже перебував на острові Зміїний та намагався приборкати погане передчуття. Що трапилося з військовими, які обороняли скелю,  знає майже увесь світ: нескорення, захоплення у російський полон, тортури, голод…. Герой нашого матеріалу повернувся з неволі за дев’ять місяців після початку війни, вже коли острів було звільнено від окупантів, проте давати інтерв’ю не наважувався через важкі спогади. Вперше, але досить відверто Андрій Владиченко – про найважчий період у своєму житті, адаптацію після полону, рішення залишити військову службу та особисте життя – разом з нареченою Анною розповів кореспондентці “Бессарабії INFORM”.

Життя до війни

Змалку Андрій мріяв пов’язати життя з морем – для цього вступив в Одеське мореходне училище рибної промисловості імені Олексія Соляника, де здобув освіту судномеханіка.

Але по закінченню закладу у 2018-му році 18-річний моряк вирішив підписати контракт із Держприкордонслужбою. Пів року хлопець ніс службу в Кілії, а після перевівся у штат острова Зміїний оператором радіолокаційної станції.

Молодик згадує, яке сильне враження на нього тоді справляла майже безлюдна скеля.

“Дуже гарне місце: чисте море, старовинний маяк і музей з унікальними експонатами. Оскільки я тоді був ще холостяком, залишався працювати навіть по чотири місяці й один перебував на берегу, бо там було комфортно. Але після зустрічі з Анею все змінилося”, – розповідає Андрій.

Познайомилася пара у соціальній мережі, а вже через сім місяців закохані орендували спільну квартиру.

“Так склалося, що цифра 24 відіграє особливу роль у нашому житті. Саме 24-го лютого 2020 року Андрій вперше написав мені у соцмережі, хоча до цього приблизно рік був у друзях. Цю дату вважаємо офіційною датою нашого знайомства. Ми спілкувалися приблизно два місяці телефоном, а потім Андрій запросив мене на побачення. Якщо чесно, то я боялась іти, бо він був таким великим у порівнянні зі мною (сміється, – ред.). Тому, прихопивши із собою подружку, я пішла на перше побачення. Зустрілись, і через хвилин п’ять подружка залишила нас наодинці. Гуляли години три, пили каву і спілкувалися. Так і зав’язалося. А вже через декілька місяців стали жити разом, арендували квартиру, придивлялись один до одного, звикали до характерів”, – розповідає Анна.

Передчуття

Прикордонник поїхав на острів Зміїний за два тижні до повномасштабного вторгнення, 10-го лютого, але за день до від’їзду серце підказувало, що попереду біда.

“Андрій якраз складав собі речі і раптом сказав, що так не хоче їхати, щось передчуває. Навіть хотів брати відпустку. Але поспілкувалися і вирішили, що краще поїхати зараз, а навесні проводити разом більше часу”, – розповіла Анна.

Повномасштабне вторгнення

За словами Андрія, час на острові спливав швидко, оскільки по поверненню на сушу разом із дівчиною планували пошук чергової квартири та відпочинок із друзями.

“Ввечері 23-го лютого все було, як завжди. Частина військових була на позиціях, інші відпочивали. О 03:40 ранку пролунав сигнал бойової тривоги. Оскільки учбова тривога на острові лунала часто, ми особливо не звернули уваги та зайняли бойові позиції. Але потім з телефонів зрозуміли, що все не так, як здавалося, і сталося те, чого в принципі не повинно було бути”, – розповів Андрій.

Як згадує Анна, ранній дзвінок коханого і слова про повномасштабне вторгнення стали для неї справжньою несподіванкою.

“Я працюю у закладі харчування і 23-го лютого після зміни спати лягла пізно. Андрій подзвонив о восьмій ранку і сказав, що почалася війна. Подивилася новини, і земля пішла з-під ніг. Розуміла, що бентежити його не можу. Весь день був, як у тумані. Чекала лише його повідомлень і дзвінків. Певний час він ще писав і повідомляв, що відбувається. Востаннє зателефонував приблизно о 16.10 і сказав, що любить, що чекають на евакуацію. “Зай, все буде добре”, – він так каже у будь-якій ситуації, завжди, саме ці слова сказав і тоді. На той час ми знали, що за ними вже вийшло судно для евакуації. Такі змішані почуття переживали, бо не знали, що буде з країною, що буде з Андрієм. Ця невідомість…”, – згадує Анна.

Водночас 0 восьмій ранку Андрій разом із побратимами побачили на горизонті якийсь корабель, і лише після того, як загуглили позначку 121, яка виднілась на ньому, зрозуміли, що перед ними крейсер “москва”. Разом з тим до нього доєднувались й інші кораблі.

“Ми весь цей час сиділи на позиціях. І вже десь об одинадцятій “москва” підняла червоний прапор і вдарила туареллю по острову. З крейсера один за одним лунали заклики про те, що ми повинні здатися, скласти зброю. Яку саме відповідь отримали окупанти, ви самі знаєте. То була відповідь всієї України”, – зазначає Андрій.

Зауважимо, про те, хто саме послав російський воєнний корабель, досі офіційно не відомо, але, як зазначає Андрій, на все свій час, а військові не розголошують ім’я прикордонника у цілях безпеки.

“Зрозуміло, що наше послання росіян розлютило, і по нам пішли авіаційні удари. Першими вони розбомбили зенітні установки, вишку зв’язку і радіолокаційну станцію. Удари йшли один за одним.

Приблизно до 17-ї ми ховалися у бункерах. Коли на острів з кораблів висадився десант, усіх поклали на пірсі лицем униз, де ми пролежали до ранку, поки не піднявся шторм”, – розповідає Андрій.

“Вони всі загинули”… 

Вдома не знаходили собі місця кохана та рідні військового.

“Ввечері 24 лютого ми з подружкою сиділи на кухні. Вона дуже підтримувала мене, бо невідомість вибивала землю з-під ніг. Аж коли вона підіймає на мене очі та каже, що президент оголосив прикордонників острова загиблими. У той момент все життя пропливло перед очима. Опанувавши себе, я зробила вдох-видих і відчула, що це неправда. Я у це не повірила. Я ніби була там із ним і відчула, що все добре. Потім, коли ще й проаналізувала, що маяка немає, вишки немає, то зрозуміла, що засобів зв’язку на острові теж немає, знати про загибель хлопців напевно не міг ніхто. Якщо б навіть росія про це заявила, ми ж знали, що вірити їм не можна”, – зазначила Анна.

Острів віддалявся

За словами Андрія, коли на острові вранці піднявся шторм, росіяни звільнили одну із кімнат та всіх прикордонників і морських піхотинців перевели туди. А приблизно пообіді почали виводити на вулицю по п’ять-сім військових.

“Біля пірсу стояв буксир, який обслуговував нефтяні вишки у Чорному морі. Нас пересадили до нього. Попереду була невідомість…

Йшли близько доби. Зрозуміти, де знаходимось, можливості не було, адже ще на острові у нас забрали всі засоби зв’язку. Здогадувались, що привезли у Крим. Туди нагнали журналістів, посадили в автобус, роздали сухпайки та відвезли у якусь військову частину.

Там відношення до нас було нормальним, давали більш-менш поживну їжу, була можливість сходити у туалет, але невідомість з’їдала зсередини, адже ми не знали, що робиться вдома. Російське телебачення нам вмикали, але хто ж його дивився…”, – розповідає Андрій.

Живі!

Порятунком для родин захисників острова Зміїний, які три дні перебували у невідомості за долю рідних і коханих, став відеосюжет російського телебачення, на якому показали полонених українців і розповіли, що нібито їх посадили в автобус і незабаром відправлять до Одеси.

“Лише 26-го лютого ми нарешті змогли трохи видихнути, коли знайшли відео з російського телебачення. У самому автобусі Андрія ми не побачили, а от вже у казармі розгледіли. Вже потім він нам розповів, як спеціально ховався від камер. Згадуючи ті три дні невідомості, іноді сама дивуюсь, як ми всі це змогли пережити”, – розповіла Анна.

“Довга дорога додому”

Далі, за словами Андрія, тримали їх у військовій частині у Криму до 11-го березня.

“Коли нас виводили із військової частини, один із наглядачів сказав, що нас чекає довга дорога додому. Так в’їлися у пам’ять ці слова…

Літаком нас доставили у шебекіно. Саме там полонених військових і цивільних розподіляли, хто куди поїде далі. Через три дні мене у автозаку відвезли в СІЗО у старий оскол, це білгородська область. Після доби в камері-одиначці нас перевели у загальну камеру, де перебували по 6-7 людей. У нашій були п’ятеро зміїновців і двоє полонених із Чонгару”, – розповідає Андрій.

Звісно, ми запитали про ставлення до полонених українців. І без цього схвильовані очі Андрія зовсім посумнішали.

“Чим можуть кормити у полоні, а тим паче тих, хто вказав їм про напрямок кораблю, про який знає увесь світ? Знаєте, що таке баланда? – щось типу такого, якщо не гірше. Іноді навпаки давали багато калорійної їжі, від якої ставало погано, нудило, але вони змушували доїдати.

Допитів багато було, і щоразу питали одне й те саме. Щоб дізнатися, хто послав корабель. Нас змушували читати тексти під їхні записи, перевіряли голос, навіть фсб приїжджало декілька разів. Але нас було багато біля рації у той день, через те і не зрозуміли. Досі так і не зрозуміли.

Ну а що стосується тортур, то їх було більш, ніж достатньо – дубинки, шокери. Окрім фізичної сили давили і морально – постійно казали, що України вже немає, просили підписати документи та залишатись у росії. Ми всі це пережили”, – зазначає Андрій.

Чергова зміна місця перебування полонених відбулася 14 квітня – тоді хлопців перевезли у тюрму.

“Коли нас перевозили із СІЗО, один із конвоїрів сказав, щоб навіть не сподівались, що вже їдемо додому. “Ви зрозумієте, коли будете їхати додому, бо на вас надінуть наручники або затяжки, а на голову мішки“. Тож ми намагалися не марнувати сподівання”, – зізнається Андрій.

На цей час вдома рідні полонених не гаяли часу, а об’єднались у боротьбі за повернення своїх хлопців.

“Дізнатись бодай якусь інформацію про наших рідних не було можливим. Всі мовчали. Десь у квітні ми створили групу із родичами військовополонених, почали подавати прохання у міжнародні організації, що вони у полоні, усюди, куди могли. Зазначали особисті прикмети, родимки, татуювання.

Вже після першого обміну у квітні, коли з полону повернулись перші зміїновці, вони нам розказали, що хлопці живі, і це було для нас найголовнішою звісткою. Більше нічого нам ніхто не розповів. Тільки у травні вдалося офіційно підтвердити, що Андрій у полоні”, – розповіла Анна.

“Україна не здається”

Після довгого інформаційного вакууму, в якому військові перебували понад два місяці, нарешті почала з’являтися бодай якась інформація з дому, а дізнавались її хлопці лише від нових українських полонених.

“Після карантину у тюрмі нам почали приносити деталі, з яких ми робили бумажні папки для документів. Потім з нас відібрали наймолодших, хто добре бачив, та відправляли працювати на швєйку, де ми шили роби, одноразові медичні халати та маски.

Це було можливістю почути якусь інформацію з дому – кожен новий військовополонений приносив нам чергову звістку з батьківщини, що Україна обороняється і не здається. Про дім і рідних нам доводилось вже додумувати самим.

У полоні ти або тримаєшся, або ти не живий, тому доводилось триматися, не зважаючи на постійний нагляд з боку різних спецпідрозділів та і різне їх відношення.

Вижити також допомагала робота. Вона відволікала від поганих думок, а вже ввечері постійно собі повторював: “День пройшов, число змінилось, нічого не змінилось, але на день ближче до дому (посміхається, – ред.)”, – розказує Андрій.

Після наступу українських військ на Харківський напрямок, у тюрмі, де перебував Андрій, чулися вибухи, тому 15-го вересня військовополонених перевезли до ще однієї тюрми – в олексіївку також білгородської області.

“В загальному бараку ми пробули з хлопцями вже до визволення, а пережити ті два місяці знову допомагала зайнятість”, – розповів Андрій.

Обмін

Той самий щасливий день, як здалося спочатку Андрію, наступив 20-го листопада, але запланований на 21 листопада обмін зірвався.

“Увечері, після відбою, в нашу секцію зайшли наглядачі і оголосили список прізвищ, наказавши нам збирати речі. Чомусь одразу подумалось про обмін. Серед названих прізвищ були я, Дмитро Щербань, Микита Жур’ян та Євген Коновка.

Нас вивели та відправили в так званий “Стакан” – приміщення з голими стінами і підлогою. У ньому ми просиділи близько години, після чого почали виводити по двоє, дали перевдягнутися і знову повернули у “Стакан”. Близько четвертої ранку 21 листопада нам вперше за довгий час дали нормальну їжу. Після цього – посадили в автозак.

Дорога була довгою. Коли приїхали, зрозуміли, що це СІЗО в курську. Це підтвердило припущення про обмін – зазвичай перед обміном полонених збирають саме там, комплектуючи групи з різних таборів. Але день минув, а нас ніхто нікуди не викликав. Увечері почули рух у коридорі – нам принесли речі й знову почали по одному перевдягати. Один із спецназівців холодно повідомив: “Обмін зірвався. Ви нікуди не їдете”.

Ми переночували, а зранку почалися допити. Питання постійно були одні й ті ж – вони перевіряли, чи розповідаємо ми одну й ту саму історію. Якщо людина щось додавала або змінювала, це могло викликати підозри. Тож триматися однієї версії було простіше.

Після обіду 22 листопада все почалося знову. Половина із тих, кого вибрали у перший раз, залишилася в камерах, а нас вивели, знову перевдягли, зав’язали очі, зв’язали руки за спиною й завантажили у військовий літак. Куди летимо – невідомо. Лише після приземлення стало зрозуміло, що це Джанкой у Криму. Нас довго водили колами, а потім загнали в підвал, де ми просиділи 6–8 годин без їжі. Окупанти заявили, що сухпайків більше не буде, бо “всі, кому їх давали, їх просто викидали”. Це вони бачили з відео про обміни, як звільнені українці одразу гидливо позбавлялися всього, що мало росіянський дух.

Пізніше нас пересадили в автобуси з наглядачами. Їхали знову довго і лише потім зрозуміли, що то була Запорізька область. Перед самим обміном нам нарешті розв’язали руки, зняли пов’язки з очей. Ще якийсь час чекали, потім з’явився український представник та назвав нас поіменно.

Хвилин через 40 почався рух. Дали команду – на вихід, автобус чекає. Останній відрізок шляху довелось пробігти через зруйнований міст, і нарешті ми вільні, ми вдома!

Першим, нам дали зателефонувати рідним. І я, той, хто усі місяці полону повторював номери рідних у думках, від хвилювання їх забув.

Лише трохи заспокоївшись, згадав номер мами”, – зазначає Андрій.

Анна зізнається: коли дізналася про обмін, то готова була від радості кричати на все місто.

“Тоді у нас був блекаут, світла нема, зв’язку толком нема, у новинах побачила, що пройшов обмін, і серед звільнених є семеро захисників зі Зміїного. В ті моменти кожен із нас міцно стискав кулачки і чекав дзвінка. Адже ніхто не знає, кого і коли поміняють, хто потрапив у той щасливий список, і найбільш сильним у такі хвилини був біль від розчарування, що у переліку немає найріднішого прізвища. Пройшов деякий час, а мені так ніхто і не телефонує. Ми з мамою тоді вже почали плакати, аж тут зателефонувала Лілія Дмитрівна, мама Андрюші, і каже, що його поміняли, але зв’язок поганий, він не може мені додзвонитися. У той час у мережі з’явилися перші фото звільнених, на них побачила Андрія і плакала від щастя, а разом із тим – від його зовнішнього вигляду. Розумієте, відколи з ним зустрілися, він завжди був таким великим і статним, а позивний “Малюк” у нього був лише через те, що він був наймолодшим на острові Зміїний. До полону Андрій важив 135 кілограмів, а на фото був вже зовсім інший мій коханий, у два рази менше. На радощах, що Андрій скоро буде вдома, вийшла на вулицю, де хотілося кричати на все місто, що мого хлопця поміняли, я його дочекалася. Потім ще раз зателефонувала мама Андрія і дала номер, з якого він їй дзвонив. Як почула рідний голос, все… земля пішла з-під ніг. Першим, що він сказав, було традиційне: “Привіт зайка, не плач, заспокойся, я живий, все добре, я в Україні”. Вже після розмови з Андрієм просто йшла і розповідала всім про своє щастя. Хочу зазначити, що весь цей час за нас переживали, вболівали та підтримували не лише друзі та знайомі, а і люди, яких я зовсім не знала. Це була неймовірна підтримка для нас”, – подякувала Анна.

Реабілітація та повернення у Кілію

Вже 26 листопада Анна разом із мамою Андрія поїхали на зустріч із ним у Київ, де проходила реабілітація… та з якої її коханий хотів утекти.

“Перша зустріч була неймовірною. Окрім радості, ми відверто відчули шок, тому що Андрій схуд на 57 кілограмів і важив вже 78. Якщо раніше я не мала змоги повністю обійняти свого коханого, то у той момент, обіймаючи його, знову торкалась себе. Він небагато розповідав про полон, ніби намагався нас уберегти від ще більшого шоку, та навіть зараз припиняє розмову, якщо хтось починає говорити про це. Побути разом тоді довго не могли, тому що розуміли, що на Андрія чекає реабілітація, що потрібно перевірити його фізичний і моральний стан. Але натомість мій коханий заявив, що втече звідти, бо хоче додому, і йому там буде краще. Довго нам довелось його відмовляти. І, дякувати Богові, погодився. Щоб підтримати коханого, на його день народження, 16 грудня, зробила йому сюрприз і приїхала у Київ. Це були наші щасливі три дні разом”, – згадує Анна.

Після місячної реабілітації, 24 грудня 2022 року, Андрій разом із двома прикордонниками – Микитою Жур’яном та Євгеном Коновкою повернулися на малу батьківщину, де на автостанції їх чекав сюрприз – понад сто кілійців прийшли зустріти їх з прапорами та живим виконанням гімну.

Життя після полону

Вже через декілька тижнів Андрій повернувся на службу та навіть їздив на навчання у Чехію.

У травні 2023 року його та ще двох прикордонників з Кілії нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Відзнаку вручав особисто голова Державної прикордонної служби України Сергій Дейнеко.

Щасливим продовженням стосунків Андрія та Анни стало освідчення, яке прикордонник зробив коханій на березі моря у серпні 2023 року.

“Зазвичай я вгадую моменти, коли Андрій хоче мені зробити сюрприз і, якщо чесно, то чекала цього раніше. Але саме у той день абсолютно ні про що не здогадувалась. Це був останній день його відпустки, і Андрій запропонував поїхати на море. Швиденько зібрала речі, але він не поставих їх у багажник та сказав, що у Приморському має передати комусь передачу. Коли під’їхали до узбережжя, він покликав допомогти щось витягти з багажнику. Коли вийшла з автівки, Андрій вже стояв на одному коліні з обручкою, а замість передачі у багажнику чекали букет найгарніших квітів та шампанське”, – розповіла дівчина.

На жаль, у 2024 році доля послала закоханим чергові випробовування – важко захворіла мама дівчини, та і сама Анна потрапила в лікарню. У той час Андрій як справжній чоловік доглядав за обома та одночасно ходив на службу.

“Він встигав все: і їсти приготувати, і до мами навідатись, і до мене у лікарню прибігти. І одночасно ходив на роботу. У ті тяжкі часи ще раз переконалась, що він мені був посланий Богом.

Потім, на жаль, мама пішла у вічність, а у мене почалися чергові проблеми зі здоров’ям. Боялася залишатися одна, а коли Андрій був на службі, зі мною сиділи подруги. Тому прийняли рішення про його звільнення, і з 12-го серпня 2024 року Андрій більше не військовий. Командування погодило відставку  і зазначило, що обов’язково чекають на службі, проте ми вже так багато випробовувань пройшли, що не знаю, чи приймемо колись рішення повернутись”, – зазначає дівчина.

Андрій влаштувався на цивільну роботу і, за словами Анни, у них розпочалося зовсім інше життя.

“Насправді, у нас зараз інше життя! Раніше ні на що не вистачало часу. Тоді Андрій, як тільки приїжджав додому, – знову виїзд, наряд, навчання, шахеди. Вихідних і свят у військових немає. Зараз ми можемо собі дозволити набутися разом і мріємо про спокій, можливість працювати та заробляти, думати про майбутню родину та діточок”, – розповідає Анна.

Незабаром, 24 лютого, закохані відзначатимуть річницю – п’ять років, як вони разом. Коли планують утворити сім’ю офіційно, пара не зізнається, але, за словами Андрія, це буде лише їхнє особисте свято на двох.

З усіх військових, яких у перший день повномасштабного вторгнення росія захопила у полон, додому не повернувся лише ізмаїлець Віталій Гиренко. 

“Віталія вже майже три роки тримають у полоні окупанти. Ми у тюрмі були разом. Коли мене увезли, він залишився в Олексіївці. Яким чином росіянці визначають, кого міняти, а кого ні, не знає ніхто. Ми всі віримо, що вже дуже скоро Віталій також повернеться додому, та настане довгоочікуваний мир на нашій землі”, – зазначає хлопець.

Зміїний не звільнено, доки у полоні останній його захисник!