Коли їй було лише шість – почалась Друга Світова, у 88 – росіяни зруйнували її домівку: як Віра Шляхтичева та її рідні з Ізмаїлу пережили влучання дрона

Жовтнева ніч з 11 на 12 число цього року назавжди увійде в історію міста. Саме тоді росіяни запустили ворожий дрон, котрий з невідомих причин влетів у приватний будинок жительки Ізмаїлу та вибухнув, спровокувавши масштабну пожежу. Пенсіонерку, яка у цей час мирно відпочивала, та ії сина, завалило уламками. Та завдяки допомозі небайдужих містян, які одразу кинулись до місця трагедії, постраждалих вдалось врятувати. А от будинок, в якому вони прожили майже все своє життя, на жаль, перетворився у суцільні руїни. Що родина Шляхтичевих пам’ятає про трагедію, чи вдалося їм оговтатися від шоку, чи отримують постраждалі допомогу та як і де будуть жити далі – в ексклюзивному матеріалі «Бессарабія INFORM».

«Це моя друга війна…» – саме такою фразою, від якої стигне кров у жилах, розпочала свою сповідь 88-річна Віра Федотівна Шляхтичева. Розповідаючи про своє життя, бабуся з болем згадувала важке дитинство, ранню роботу, батька, якого репресували, і з жахом – ніч, котра стала її другим Днем народження.

«Життя прожила я важке. Дві сестри мої вже померли, і брат був – його також немає. Одна сестра в 15 років померла, друга дожила до 86. А мені зараз 89-й вже пішов… Народилась я у Велико-Михайлівському районі, Одеська область. Село називалось Богуславка, і воно було дуже близько до підземної води. Ото лопатою копнеш на один штик – і вже вода біжить. Кажуть, що зараз вже й немає того села… А колись на тому місці було озеро, яке висохло. Люди там оселились. Та потім вода почала знову підступати… Гарне було село», – почала ділитись спочатку спогадами про життя наша героїня, яку журналісти «БІ» навідали у лікарні.

Нагадаємо, жінка отримала термальні опіки кінцівок та була госпіталізована у медзаклад одразу після події.

Історія життя звичайної мешканки міста, до якої «завітав» ворожий дрон, насправді цікава. Її мати народилась у Бессарабії. Село, за згадкою Віри Федотівни, називалось Пардин. А батько служив у 1917 році прикордонником.

«Познайомився з мамою, одружився та забрав її до себе. Народилися ми. Мені було 3 роки, коли батька репресували і вивезли. А куди – й досі невідомо… Мама ходила, намагалась щось дізнатись, та все марно, ніхто не відповів ні разу. Так і не знаємо, де він загинув. Вже потім через багато років по документах його виправдали, та що з того… Не жила я з батьком…», – очі старенької одразу затяглись вологою, а рука автоматично потягнулась до серветки.

Залишившись одна з дітьми, мама маленької Віри тяжко працювала в колгоспі, щоб прогодувати сім’ю. Коли розпочалась Друга Світова війна, то життя стало ще складнішим – не було нічого, а регіон окупували румуни.

«Мама познайомилась тоді з однією жінкою, телефоністкою з Ізмаїлу. І от знайома сказала: «Ось вам адреса, приїжджайте до мене! Я вам допоможу знайти родичів», – каже Віра Федотівна.

Жінка послухалась та схопилася за цю руку допомоги.

«Знайшла вона маминих двох сестер в Ізмаїлі та брата у Кислицях. Вони й кажуть мамі: «Давай, сюди переїжджай!». Я ще пам’ятаю, як мама спитала: «Ну що дітки, може поїдемо?». А нас тоді лише двоє залишилось – я та сестра. І ми погодились. Так і переїхали, приблизно у 50-х роках. Нашу хату колгосп купив, а на виручені кошти ми придбали ось цей дім, куди зараз прилетіло… Я тоді в школу ходила. Все одно було тяжко. То я мамі казала, що буду шукати роботу, хоч би й нянькою, щоб заробити на хліба», – розповідає Віра Федотівна.

Наша співрозмовниця згадує, як важко трудилася – спочатку у будівничій сфері, адже там платили на той час краще, ніж в інших місцях. А потім Віра Федотівна влаштувалась в Ізмаїльський морський порт, і майже півстоліття пропрацювала там, залишившись навіть після виходу на пенсію. Встигла бути й бетоняром, і  машиністом будівничих машин. За сумлінну працю та добре серце й досі користується чималою повагою серед містян.

Ще донедавна бабуся жила собі звичайним життям пенсіонерки, аж раптом її будинок опинився на шляху ворожого дрону.

«Звечора лягла спати, як звичайно. Лежала я, може й заснула. Як бахнуло! (перший прильот, – ред.). Я встала й зрозуміла, що щось недобре коїться. Я була вдома з сином. Кажу йому – подивись, шо там робиться. Він вийшов, і як бахнуло другий раз, і почало на мене сипатися все – і штукатурка, і комиш, і порох – оце все. Мене засипало майже зовсім. Бачу – од вікна горіти почало. І кричу: «Вітя, Вітя! Огонь рядом!». Аж тут мужики взялись звідки, почали мене тягти за руки, за ноги. Перенесли через дорогу, коло магазину «Браво». Там стільки скла було! Положили мене там. А я їх питаю, де Вітя. А воно все горить, палає… Коло мене жінка була, я їй сказала: «Миленька, мені холодно!». Вона зняла з себе куртку та накинула на мене. А з землі холод іде. Тож люди занесли мене у сховище і викликали швидку, а потім відвезли в лікарню. А я все питала, де Вітя, допоки сказали, що Віктор живий… Зараз я отримаю гарне лікування, тут дуже добрі лікарі, вони турбуються. Дуже їм вдячна! Та все одно: як представляю, що я могла горіть, шкварчать у тому вогні!.. Як страшно було!», – зі сльозами на очах розповідала пані Віра.

Так, таку страшну річ дуже важко пережити. Не забуде її ніколи й Віктор, єдиний син Віри Федотівни, який проживав у нині зруйнованому будинку разом з нею та дружиною Альоною.

«БІ» вже публікувало кадри наслідків прильоту на наступний день після трагедії. Але дійсно почути і побачити, як «рузькій мір» та зруйнована домівка виглядають зблизька, відчути «дух асвабажденія» ми змогли після дозволу хазяїна будівлі за кілька днів.

На руїнах ще донедавна житлового будинку й досі стоїть міцний запах гару. До цього він був доволі звичайним – чотири кімнати, дві веранди, кухня. Частина приміщень декілька років тому була відремонтована. На одній зі стін єдине, що вціліло – трохи проплавлений годинник, який перестав працювати рівно у момент удару БПЛА. Неподалік лежить на боці геть оплавлена машинка для шиття, поряд – дістаний з під завалів залізний чайник. Ці три предмети вже стали свого роду символом війни, яка ступила на поріг колись безпечного Ізмаїлу – їхні фото облетіли соцмережі в багатьох країнах.

Віктор згадує, як його життя тієї миті дивом не обірвалось. Після перших більш віддалених вибухів він вийшов на поріг, щоб оцінити обстановку, аж раптом – наступний страшенний вибух пролунав просто поряд з ним. Хвилею чоловіка відкинуло до зовнішньої стіни кухні та, неначе пелюшкою, загорнуло у піддашок з металопрофілю, який відірвало від будинку.

«Спочатку мене трохи наче оглушило. Коли оговтався, відкинув залізо та побачив, що навкруги все розвалено та вже починало палати. Я обіг довкола дому, спробував через вікно до матері дістатись. Але не вдалось. Почав кликати людей, щоб допомогли», – згадує про страшну ніч наш наступний співрозмовник.

Чоловік розказав, що у перші хвилини після вибуху він діяв наче на автоматі, до кінця не усвідомлюючи, що відбувається навкруги. Пам’ятає, що коли почали бігти люди та витягати його матір, він почув шипіння збоку – й зрозумів, що то виходить газ з розірваної від удару труби. Віктор миттю кинувся туди та перекрив вентиль. Адже поруч вже палав жаркий вогонь.

Коли його матір вже витягли та перенесли до багатоповерхівки, Віктор, не чекаючи пожежників, почав самотужки гасити вогонь.

«Мені пощастило – в мене тут виноградник росте, та був розмотаний шланг для поливу. В мене ж є кран з водою на дворі. Я його під’єднав і почав заливати вогонь. Сусіди також приєднались, свої шланги принесли. Всі щось робили, щоб спинити пожежу, я їм дуже вдячний за це», – наголосив Віктор.

Сусідам родині Шляхтичів теж не пощастило. В будинках поряд позривало дахи, повибивало вікна та двері. У найближчому домі стіна дала тріщину та почала падати – її довелось підперти. Ось що закарбувалося у пам’яті Ірини Остапенко, яка мешкає поряд:

«Ми чули вибухи від прильотів, були тоді в будинку. Але не могли собі уявити, що прилетить настільки близько від нас. Чесно кажучи, в мене був просто шоковий стан – я не розуміла, що відбувається. Мене люди розбуркали, виштовхнули з дому, і ми побігли у сховище. А наслідки – ви самі бачите. Вікон немає, двері повиривало. Ми з чоловіком робили ремонт, а тепер від нього й сліду немає. Так, головне те, що ми залишились живими. Все відбудуємо. Тим паче місто нам вже почало допомагати. В перший день ми своїми силами вичистили сміття, а місто надало дерево та плівку, ось щоб позакривати від дощів, щоб стеля не валилась. Але ж війна не закінчилась! Хто дасть нам гарантію, що знову не прилетить?», – родповіла нам постраждала, стан якої ускладнюється ще й тим, що її чоловік наразі захищає країну від ворога на полі бою.

Розбираючи завал у своєму домі, Віктор знайшов кілька уламків, які він вважає частинами від шахеду.

«В мене такого не було, воно не моє. Але це точно від корпусу шахеду уламок, а ось це – від його піддона. Ось ще шматки. Я віддам це поліції, хай розбираються», – говорив Віктор, показуючи деталі ворожої зброї.

Зі слів Віктора, він з самого початку усвідомлював, що живе у ризикованому районі міста, адже неподалік є об’єкти, які можуть цікавити ворога. Однак все ж таки до кінця не вірив у те, що стане жертвою атаки.

«До 2 серпня цього року це було найтихіше місто і безпечне. Тепер це не так. А наш дім – взагалі відновленню не підлягає», – з розпачем стверджує наш співрозмовник.

Зауважимо, що наступного дня після жахливої події місцевим керівництвом була зібрана нарада й були роздані доручення комунальним та соціальним службам щодо надання будь-якої допомоги постраждалим. Зокрема, родина Шляхтичів тепер тимчасово проживає у міському реабілітаційному центрі з триразовим харчуванням та всіма необхідними умовами. За рахунок місцевого бюджету жителі, у яких в результаті прильоту були пошкоджені вікна, отримають нові; будинки, які отримали пошкоджені  – відремонтуються (як зазначила заступниця Ізмаїльського міського голови Катерина Татаринцева, також за кошти міста). Роботи мають завершитись до настання морозів. Щодо будинку Віктора – його, за попередньою обіцянкою, повинні відбудувати заново.

«Мер міста Андрій В’ячеславович Абрамченко, приїхав сюди у ту жахливу ніч. І на ранок також був. Наскільки я знаю, він чоловік свого слова. І якщо пообіцяв, то обіцянку свою виконає. Тож я маю велику надію, що міська влада допоможе у відбудові нашого житла, яке було зруйновано росіянами. Ще зазначу: я дуже сильно вдячний міській владі, бо вони виділили транспорт та людей, щоб почати розбирати завали. І дуже допоміг Іван Петрович Глух, завгар комунальної служби – йому окрема подяка за допомогу. Взагалі, під уламками, залишились речі, котрі не потрапили під вогонь. Моя кімната постраждала менше, ніж материна. Але все одно багато чого завалило, і телефон також. Коли почали розбирати потроху, знайшли мобілку, деякі мої документи вціліли. А в матері все згоріло – і речі, і документи, і одяг, і фотографії… Машина була на ходу – вже не поїде, велосипеди відкопали також, але вони настільки понівечені, що вже на роботу на них не поїдеш (Віктор працює на підприємстві одного з портових операторів Ізмаїлу – прим.ред)», – розповідає Віктор.

Та все це – матеріальне – здається зовсім неважливим на фоні того, що усі живі. Дивом. Також дивом є те, що у будинку тієї ночі мати та син були лише вдвох. Напередодні трагічної ночі дружина Віктора поїхала за кордон, аби отримати консультацію лікарів щодо свого захворювання. Через це поруч з ними не було й маленької дитини.

«В мене є дві доньки, і одна з них має дитину, – це моя онука Діана. Так от, якби моя дружина була б вдома в цей момент, то й онучка ночувала б з нами тоді. Я навіть уявити собі боюсь, який міг бути наслідок… Альонка, дружина моя, про приліт дізналась через телеграм-канали у ту ж саму ніч. Одразу почала дзвонити мені. Але ж телефон тоді був під уламками. Вона страшенно переживала. Потім вже через сусідів зв’язались, та вона трохи заспокоїлась. А то у перші хвилини навіть не знала, чи живий я», – продовжує розповідати наш співрозмовник.

Незважаючи на жахливу ситуацію, причини для усмішки у постраждалих все ж є. Двомісячне котенятко, яке жило в будинку і яке вже вважали загиблим під уламками, нещодавно знайшли. Тваринку шукали, та марно. Аж одного разу вона все ж таки з’явилась – перелякана, голодна, в пилюці. Кицька вибралася з під завалів та кинулась до людей. Тепер триколірна красуня відходить від стресу вдома однієї з онучок Віри Федотівни.

Від пережитого жаху Віктор знову почав палити (хоча влітку кинув), задумливо дивлячись на виноградну лозу біля залишків дому. Цей великий кущ свого часу посадовив улюблений дядько Віктора, чоловік сестри Віри Федотівни. Кущ смачного рожевого винограду має вік у понад 60 років. І ось тепер він навіть пережив влучання шахеду…

Перебираючи уламки дому, Віктор періодично щось знаходить, більшість, на жаль, вже понівечене.

«У тій дальній кімнаті (показує напрям, – ред.) в нас була купа домашньої консервації. Моя дружина багато заготовила на зиму, старалась. А зараз все завалило та, напевно, потрощило скло. А як не потріскало, то, скоріше за все, через “термічну обробку”, так би мовити, через пожежу, все там попеклось усередині. Уламки даху зараз можна й в городі побачити – метрів на 40 відкинуло. Був у мене також човен на даху – вже немає, потрощило. Машина в хлам – вже не буде їздити. Все життя в одну хвилину просто стерлося…», – говорить Віктор.

У родині, окрім городу та саду, ще було невеличке хазяйство, люди тримали качок-шипунів. Перелякану після атаки дронів птицю довелось віддати знайомим, котрі згодились розташувати їх у себе.

«Але одне каченя все ж таки не вдалось спіймати. Воно й досі періодично з’являється в городі. Не можемо впіймати і все. Так і ходить. Я йому зерна насипав та води дав. Побачимо», – говорить наш співрозмовник.

Окремо варто розповісти про доньок Віктора, та єдину поки що онуку Діану, з якими журналісти «БІ» також мали нагоду познайомитися після трагедії. Вікторія народилася в Ізмаїлі, тут минули її дитинство та підліткові роки. В 17 років вона вирішила поїхати на навчання до Одеси. Там дівчина знайшла не лише освіту та кар’єрні можливості, але й своє кохання. З хлопцем вони довгий час жили та працювали в Одесі, але війна змінила їхнє життя.

Сестра дівчини, Ольга, живе в Миколаєві та працює в держслужбі. В умовах повномасштабного вторгнення навантаження та відповідальності стало тільки більше, а покинути роботу вона не могла. Коли війна охопила область, ситуація стала критичною через військові дії, Вікторія вирішила забрати свою племінницю від сестри, аби забезпечити її від можливих загроз. Ізмаїл для них, з одного боку, став порятунком, з іншого – окупанти дістали їх і тут…

Вікторія розповідає, що життя її маленької племінниці стало справжнім кошмаром протягом перших місяців нападу росії, адже дитина бачила, як ракети впадали на місто, завдаючи страшних руйнувань. Бомбосховища були місцем для спрямованої евакуації мешканців, де дитина разом із багатьма іншими миколаївцями переживала довгі ночі, спостерігаючи, як їхнє місто ставало полями руйнувань.

«Коли я її сюди привезла, хоч вона ще маленька була, але всім сусідам говорила: «Знаєте, у вас чудове місто, до вас не дійшла війна. Я була і в Миколаєві, і в Києві, і в Одесі, і ви знаєте, усюди там війна, а у вас дуже добре», – розповідає Вікторія.

У цьому році наша маленька героїня розпочала свій шкільний шлях у першому класі ізмаїльської школи. Вона вражає не тільки свою сім’ю, але й учителів своєю неймовірною розумністю та стійкістю. Ця дівчинка вже на ранньому етапі свого життя виявила неймовірну силу та визначеність, які допомагають їй адаптуватися до важких умов і здобувати знання з надзвичайною швидкістю.

Наразі Вікторія, окрім племінниці, доглядає за бабусею та допомагає батькові, робить все необхідне, щоб чимскоріше відновити втрачені документи. Її у цьому повністю підтримує чоловік Аркадій, який, попри статус переселенця, не сидить склавши руки, а вже працевлаштувався у місті.

Маємо наголосити: усі наші співрозмовники декілька разів під час спілкування говорили про те, що насправді вражені небайдужістю містян до чужого горя. Друзі, знайомі, сусіди, абсолютно чужі люди – усі намагаються підтримати родину, яка по факту стала першою сім’єю в місті, яка зазнала прильоту ворожого безпілотника у власний дім.

«Я навіть уявити собі не міг, наскільки у нас люди чуйні. Одразу кинулись допомагати. Друзі, знайомі, чужі геть люди – всі телефонують, приїжджають, питають, що потрібно? Дають гроші. І я зрозумів: якщо десь тобі попадаються оголошення, що, наприклад, дитина потребує допомоги – потрібно допомогти. 200-500 гривень – це насправді небагато. Але якщо кожен їх дасть – можна рятувати чиєсь життя», – стверджує Віктор.

З ним абсолютно згодна й Вікторія.

«Я вражена тим, як багато людей відгукнулось на нашу біду. Кожен день хтось щось приносить, телефонує, питає, що потрібно, просто приходять люди до бабусі в лікарню – це дійсно вражає! І я дуже щиро вдячна кожному з вас, жителі Ізмаїлу, за цю допомогу і підтримку», – зі сльозами на очах говорить Віка.

Життя триває. Бабуся Віра Федотівна, яка прожила важке й водночас насичене життя, поступово оговтується від пережитого. Незабаром її рани, як тілесні, так і душевні, загояться, залишивши по собі лише шрами. Віктор, не полишаючи основної роботи, піклується про свою родину та має вирішити купу справ, щоб врешті решт знову отримати власний дах над головою. Вікторія, йдучи парком разом з маленькою Діанкою, ще довго буде вітатись з людьми, котрі водночас з чужих стали близькими, адже вони допомогли свого часу родині.

Однак усі вони ніколи не зможуть забути ту жахливу ніч. Важливо ще одне: це був перший приліт в Ізмаїлі саме у житловий будинок. І допоки війна не скінчиться українською Перемогою, абсолютно кожен будинок міста, кожна квартира, кожен мешканець є ціллю для російського ворога. Щоб не казали ті, хто очікує настання «рузького міра» тут, у затишному Ізмаїлі – ви також є ціллю для російських дронів та ракет. Вони не розрізняють нікого. Щоб упевнитись в цьому, варто лише прийти на місце влучання – там, де ще недавно жили люди й лунав дитячий сміх, й досі чутно «руський дух», який смердить гаром, розпачем, болем від втраченого та страхом.

З місця подій – журналістки “Бессарабії INFORM” –
Олена Старушенко та Аліна Коцофан