Люди та коні, які вчать нас бути сильнішими: історія сім’ї з Мелітополю, яка заснувала під Ізмаїлом кінний клуб

0 коментарів 47898 перегляду

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


Вони змушені були переїхати на Ізмаїльщіну з Мелітополю. Тікали від війни під обстрілами у квітні минулого року, рятуючи найцінніше: своє життя та життя своїх коней, що для них, власне, – одне й те саме… Тут вони продовжують займатися улюбленою справою – започаткували новий кінний клуб “LeynHorse”, де навчають дорослих та дітей їздити верхи, проводять кінні прогулянки, тренування, іпотерапію, беруть участь у фото- та відеопроектах, намагаються відродити майже занедбану в Україні кінну культуру “джигітівки” та організувати багато чого цікавого, чого раніше в Бессарабії ніхто не робив. Про це – у матеріалі  “Бессарабія INFORM”.


У цій публікації ми з власного досвіду розкажемо історію молодого подружжя переселенців з надзвичайно гарним прізвищем Лейнвебер, яка знайшла прихисток на території Саф’янівської громади.

Люди та коні, які вчать нас бути сильнішими: історія сім'ї з Мелітополю, яка заснувала під Ізмаїлом кінний клуб

Наше знайомство з Євою та Андрієм (засновниками кінного клубу) відбулось під час новорічних свят. Мені захотілось, окрім стандартних подарунків під ялинку та солодощів, залишити дітям яскравий спогад про зимові канікули, тому запропонувала доньці і племінниці з’їздити за місто покататися на конях.

Кінний клуб Лейнвеберів розташований біля Ізмаїлу, у селі Броска. Вибрали день, підготували пакет з улюбленими смаколиками коней і подалися на зустріч з чимось новим і до цього невідомим.

Ні в мене, ні в моїх дівчаток раніше не було досвіду катання, тому всі трохи хвилювались перед дебютом. З переживаннями впоралися не всі – коли до нас вивели трьох величезних прекрасних жеребців і запропонували після короткого інструктажу сісти у сідло, моя 12-річна донька запанікувала. Вона, насправді, в мене хоч і тендітна, але досить хоробра дівчинка, яка рідко дозволяє собі на людях рюмсати. А тут, одразу після того, як сіла у сідло, заплакала – злякалася. Ніякі мамині заспокійливі слова не спрацьовували, і коли я вже подумала, що наша прогулянка закінчилась навіть не розпочавшись, до неї підійшов Андрій…

Люди та коні, які вчать нас бути сильнішими: історія сім'ї з Мелітополю, яка заснувала під Ізмаїлом кінний клуб

Це був наче якийсь гіпноз – лише декілька спокійних фраз інструктора і порад, які вправи треба зробити, аби заспокоїтись, і дитина себе опанувала, почала посміхатися, слідувала настановам тренера, почала обіймати за шию коня, якого хвилину тому боялася більше всього на світі, і була готова виходити кататися на ньому у чисте поле. Саме тоді я впевнилася – цей інструктор, безсумнівно, вміє працювати як з кіньми, так і з людьми.

Більша частина життя – поруч з кіньми

Подружжя з дитинства поруч з кіньми, майже усе своє життя. У 24-річного Андрія – 19-річний досвід спілкування з цими благородними тваринами. У 22-річної Єви – стаж 12 років. Вона ще маленькою дівчинкою закохалася у коней назавжди і більше не змогла їх від себе відпустити. Дитяче вподобання розпочалось з цікавості, занять у кінній школі та власного вихованця Нормана, якого батьки подарували їй на 11-й день народження. Не дивно, що саме завдяки цим дивовижним створінням і об’єдналися долі майбутніх чоловіка та дружини.

У Мелітополі вони працювали в кінному клубі “Рассвет”, де забезпечували утримання власних і чужих коней. Незадовго до початку війни засновники викупили територію на околицях міста поблизу аеропорту, облаштували стайню. Мерія всіляко у цьому процесі допомагала. Клуб мав на утриманні 30 розкішних коней, 13 з яких належали Андрію та Єві. Деякі з них разом зі своїми господарями раніше виїжджали на змагання і займали призові місця.

Справи йшли в цілому добре – ця сфера діяльності у Запорізькій області на той час була куди більш розвиненою, ніж у нас, проте конкуренція лише додавала стимулу до розвитку…

“У радіусі 50 кілометрів від нас було сім кінних клубів. В кожному з них – мінімум по десять коней. Тут такого зараз, нажаль, немає…”, – із сумом констатує Андрій.

Хоча більша частина життя Єви та Андрія пов’язана безпосередньо з кіньми, займалися вони у цій сфері зовсім різними речами, бо кінний спорт – дуже широке поняття. Єва з дитинства практикувала класичні тренування верхи, а от Андрій вибрав для себе більш екзотичний та екстримальніший напрям – джигітівку.

Люди та коні, які вчать нас бути сильнішими: історія сім'ї з Мелітополю, яка заснувала під Ізмаїлом кінний клуб

Довідка: Джигітівка (від тюркського джигіт – хвацький, хоробрий, досвідчений вершник) – цирковий жанр, різновид верхової їзди, під час якої вершники демонструють віртуозне виконання гімнастичних та акробатичних вправ, військово-прикладний вид кінного спорту.

Цей вид кінного мистецтва, зараз, нажаль, перебуває на порозі вимирання в Україні. Андрій разом із нащадками традицій запорізьких козаків їздив різними містами з видовищними спектаклями та шоу, демонструючи майстерність виконання складних трюків на конях. Пізніше він почав навчати цьому мистецтву інших.

У перший день війни вибуховою хвилею знесло стайню 

Війна у лютому 2022 року увірвалася у життя цієї молодої родини, як і у сім’ї мільйона інших українців, зненацька, несподівано і жорстоко. У перший же день вибуховою хвилею було пошкоджено їх стайню.

“Зранку вони (російські війська – ред.) були у Генічевську, а по обіді – вже в нас у Мелітополі. А наш клуб був прямо під аеродромом…”, – згадує Єва.

Люди та коні, які вчать нас бути сильнішими: історія сім'ї з Мелітополю, яка заснувала під Ізмаїлом кінний клуб

Смілива дівчина без краплі вагань помчалась рятувати своїх коней, які, на щастя, були на випасі, коли вдарили по стайні. Налякані обстрілами тварини розбіглися, деякі з них забігли на територію військової бази, звідки їх на той момент неможливо було якимось чином забрати. Важко навіть уявити ту безпорадність і відчай, який відчували тоді власники тварин… Та пообіді коні самі за звичкою вийшли на водопій, і тоді співробітники клубу смогли їх зібрати до купи. Кожен власник намагався вивезти своїх улюбленців у безпечне місце. Хто і як міг – під обстрілами російських градів, які били по мелітопольському аеропорту. Ті, хто не мав змоги вивезти з собою коней, – відпускали їх на волю, аби врятувати, з надією повернутися і знайти їх неушкодженими.

Внаслідок обстрілу постраждала тільки одна кобила зі стайні – їй потрапив уламок у ногу. Проте навіть цю тварину згодом вийшло доставити у безпечне місце і вилікувати – зараз вона чекає на народження нового життя.

…Усіх коней вивезли подалі від зони активних на той час бойових дій. На щастя, зараз всі вони у безпеці. Разом з власниками їм довелося шукати для життя безпечніше місце. Зруйнування конюшні, відсутність харчової бази для тварин та неможливість вільного пересування в межах рідних, колись вільних, степів змусили їх евакуюватись.  Єва, Андрій, їхня мама разом з трьома кіньми виїхали з Запоріжжя в середині квітня минулого року. Вирушили буквально у невідомість, аби вижити. Покинули рідну домівку і все, що було побудовано з великою любов’ю і самовіддачею. Всі досягнення, плани на майбутнє і мрії у них забрала війна…

Аби доїхати до Одещини, подолали близько 80 блокпостів. Подекуди доводилось їхати польовими дорогами. Це була дуже важка подорож на неспеціалізованому для перевезення коней транспорті (проста тентована фура), яка тривала довгих три дні.

Подружжя згадує – особливо складною виявилась мандрівка Миколаївщиною. І, що цікаво, не через розбомблені рашистами шляхи, а через багаторічні невирішені проблеми з дорогами, до яких так і не дійшли руки у нашого Укравтодору та місцевої влади.

Оселилася родина на Ізмаїльщині – спочатку у Саф’янах, потім перебралися до Броски, ближче до Ізмаїлу.

Кінний клуб зараз функціонує на території колишнього дитячого садочку, де колись також займалися іпотерапією, тож там залишились певні елементи необхідної інфраструктури.

Зараз у молодого подружжя четверо коней – Норман, Лорд, Буцефал та Скіф.

Люди та коні, які вчать нас бути сильнішими: історія сім'ї з Мелітополю, яка заснувала під Ізмаїлом кінний клуб

Переселенці планують залишатись в Ізмаїльському районі надовго і активно розвивати тут свій бізнес. Кажуть – їм сподобалось жити у Бессарабії. Тут гостинні люди, сім’я обзавелася великою кількістю нових друзів та однодумців.  Окрім цього, за майже рік перебування на півдні Одещини сімейство вже багато встигло зробити і інвестувати в своє діло життя.

Нажаль, незавершені  справи залишились на окупованій території – Єва та Андрій досі намагаються вивезти звідти ще двух коней. Для цього докладають максимум зусиль, звертаються за допомогою до чисельних громадських організацій, волонтерів. Але, нажаль, поки що ніхто не береться виконати таку складну роботу за межами “сірої зони”, адже окупанти не дають “пропуски” не те що для тварин, а навіть для людей.

Про плани на майбутнє

“Розвиватися, брати участь у змаганнях, збільшувати коло спілкування з місцевими стайнями і клубами”, – саме так собі планують професійне майбутнє герої статті “БІ”.

Єва зараз проходить додаткові заняття зі спортивної та класичної виїздки під керуванням досвідченого українського тренера Вікторії Балюри. Разом з цим, ні на день не полишає піклування і турботу про своїх улюбленців, а також проводить прогулянки та тренування для відвідувачів клубу.

Андрій мріє відродити школу джигітівки на Ізмаїльщині. Зазначимо, що в усій Україні таких шкіл було усього п’ять – в Мелітополі, Харкові, Києві, Вінниці і Запоріжжі. На маленькій батьківщині він мав цілих три групи вихованців різних вікових категорій.

“Багато хто приходив на заняття аби підтягнути свою фізичну форму, тому що у джигітівці працює вся група м’язів”, – згадує інструктор.

За його словами, аби досягти професійного рівня у цьому виді кінного мистецтва потрібно багато зусиль, часу, цілеспрямованості і, найголовніше, – велике бажання і любов до коней.

P.S. Ми розговорилися з Андрієм та Євою – вони виявились дуже цікавими співрозмовниками. Спілкувалися, зокрема, про віру у майбутнє, про те, наскільки тісний світ і про те, що шляхи Господні несповідимі. Вони розказали, що до них часто навідуються переселенці. Якось приходила дівчина з Мелітополю, яка тренувалася в сусідньому клубі. А ще – дівчина з Харкову, яка також була змушена переїхати до півдня Бессарабії через бойові дії. Частіше за все приходять саме діти ВПО. І ще багато людей, які знаходять спокій та рівновагу у ментальному спілкуванні з кіньми в ці непрості часи…

Це ще раз говорить про те, що їхня справа потрібна і корисна багатьом. А їм, у свою чергу, – необхідна наша підтримка. На створення нової професійної школи, оплату рахунків, корми, ветеринара, переміщення коней, які залишились на окупованій території, потрібні великі кошти. Допомогти, насправді, дуже просто. Можете зробити собі і близьким приємне, замовивши кінну прогулянку або купити абонемент. Також, якщо є можливість, – завезти їжу для коней або запропонувати поміч в облаштуванні. Підтримувати наших співвітчизників, які опинилися у скрутних умовах через війну, – наш з вами спільний обов’язок.

Контакти клубу можно знайти в Інстаграмі: @kk_leynhorse_kk_izmail.

Люди та коні, які вчать нас бути сильнішими: історія сім'ї з Мелітополю, яка заснувала під Ізмаїлом кінний клуб

Люди та коні, які вчать нас бути сильнішими: історія сім'ї з Мелітополю, яка заснувала під Ізмаїлом кінний клуб

guest

0 коментарів
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x