Від мрії про Дунай до 45 років за кермом автобуса: історія водія з Аккермана

Ми щодня зустрічаємо десятки людей — у транспорті, на вулиці, у чергах. І часто навіть не здогадуємося, які історії стоять за знайомими обличчями. Водій автобуса, з яким хтось їздить на роботу, а хтось повертається додому, колись мріяв про море, ходив у рейси Дунаєм і працював матросом та кухарем на баржі. Микола Миколайович Брожденко присвятив водійській справі понад 45 років, а сьогодні перевозить пасажирів соціальним автобусом у Білгороді-Дністровському. Напередодні Дня автомобіліста він розповів «Бессарабії INFORM» про свій шлях і пригоди, які назавжди залишилися в пам’яті.

Микола Миколайович народився у 1954 році у сім’ї корінних аккерманців. Його тато брав участь у будівництві будівель міської ради, центрального відділення пошти, силікатного заводу та зруйнованої ракетами першої школи. Мама працювала у торгівлі. З дитинства хлопчик захоплювався технікою: розбирав мопеди та мотоцикли. Батько не поділяв таких захоплень та вважав, що син має піти його стопами.

“Батько мене “штовхав” на будівництво. Але це було не моє, я не хотів бути будівельником. Батько психував, що я у дворі влаштовую гармидер з деталей. Вічно все тріщало, я ганяв ці мотоцикли по вулиці. Батько давав прочуханки, але це не допомагало. Я не думав, що буду водієм автобуса, але до техніки мене тягнуло завжди”, – розпочав нашу розмову Микола Миколайович.

Після закінчення другої школи в Аккермані юнак вступив до Кілійського училища, де після півторарічного навчання отримав кваліфікацію матроса старшого класу.

“Після “мореходки”, мені відкрили візу і я зробив один рейс Дунаєм від Ізмаїла до Болгарії”, – розповів чоловік.

Але далі молодику прийшла повістка і його призвали в армію.

Матрос і кухар

“В армію мене призвали з Ізмаїла, де я працював. Через мою кар’єру у судноплавстві, мені “світив” морфлот, але за певних обставин мені вдалося уникнути цієї участі. Потім я потрапив до Сімферополя в “учебку”. Але за два тижні нас у вагонах доправили потягом до кордону у місто Чоп, а далі – до Угорщини”, – додав він.

Як розповів Микола Миколайович, на той час в угорській армії давали змогу обрати направлення, де проходитиме служба.

“Питали, хто є хто: чи є спеціалісти кухонь та їдалень. Хлопці, хто закінчував “кулінарки”, повиходили. А я з дитинства вчився у матері готувати. І я вийшов”,- згадує наш співрозмовник.

Охочих служити на кухні направили до Будапешта, де вони пів року навчалися в угорській школі кухарів. Після цього Микола потрапив до військової частини.

“Приїхали ми до частини – територія величезна. 105 людей на харчуванні. Це був склад артозброєння: все, починаючи від маленьких набоїв, до систем балістичних ракет. Ця територія була як наша фортеця, там раніше знаходився концтабір. Нас звідти нікуди не випускали”, – розповів чоловік.

Під час служби Микола подав документи на отримання візи. Коли її відкрили, після армії він знову зміг вирушати в закордонні рейси. Втім, встиг одружитися, і саме перша дружина мала вирішальну роль у подальшій кар’єрі молодого аккерманця.

Після армії Микола повернувся до судноплавства. Він працював матросом на баржі, яка перевозила Дунаєм продукти та зерно до Болгарії. Водночас виконував обов’язки кухаря. Невеликий екіпаж давав змогу поєднувати ці заняття: приготувавши їжу, він міг не заступати на вахту.

Під час другого рейсу чоловік побував в Угорщині. Але вдома на нього чекала вагітна дружина, якій було важко залишатися самій. Вона не хотіла, щоб чоловік і далі надовго їхав з дому.

“Я їй казав, що мене не відпустять. Мені подобалося бути на кухні. А вона заявила, що піде до начальника пароплавства і буде просити, щоб мене відпустили. Я пішов вже у наступний рейс, а по поверненню виявилося, що мене звільнили…”, – поділився аккерманець.

Замість палуби — автобус

Рішення дружини стало вирішальним. Микола Миколайович каже, що, ймовірніше за все, пов’язав би своє життя мореплавством.

“Я мріяв про море. Треба була ще практика звичайно. Мріяв про пасажирські лайнери, які ходили по Дунаю”.

Після прощання з Дунаєм, чоловік пішов працювати на Білгород-Дністровський маслозавод.

І тут доля підкинула нову можливість. Молодому чоловіку трапилося оголошення про те, що аккерманське автопідприємство “АТП-15111” набирає бажаючих на курси водіїв автобусів. Навчання на той час тривало пів року і за рахунок підприємства можна було отримати категорію “Д” та працювати на автобусі.

“Перша група водіїв, яку набрали, розбіглася вже за рік. Дисципліна жорстка: підйом о 3.30, ввечері до 12 ночі працюєш. Це зараз о 18 всі автобуси вже “сплять”. За запізнення карали суворо”,-

Вдень Микола навчався, а вночі працював слюсарем на заводі, адже треба було годувати сім’ю.

Чотири маршрути на все місто

Першим автобусом, за кермо якого сів наш співрозмовник, був “ЛАЗ”. Відповідальність була величезна, тож на початку було важко.

“Поки звикав – їздив увесь мокрий. Потім втягнувся”

Як згадує водій, на момент початку його кар’єри  у 1978 році, у Білгороді-Дністровському функціонувало всього чотири автобусних маршрути. Протягом перших чотирьох років чоловік працював на маршруті №4, який з’єднував вулицю Івана Франка та курсував до Переможного.

“Кінцева зупинка на Франка була провулка Лиманського. Звідти маршрут пролягав вулицею Першотравневою, яка на той час була односторонньою у бік центру, далі була зупинка біля базара і потім автобус спускався вниз до бані на вулицю Кишинівську і так до кінця міста”- поділився з нами чоловік.

На приміські маршрути молодих водіїв не допускали, доки вони не мали трьох років стажу. Після цього потрібно було отримати другу категорію. Тож із часом Микола почав їздити до навколишніх сіл. Згодом у його графіку з’явилися рейси до Одеси й Кишинева.

А найдовша поїздка привела його значно далі.

“Найдовший рейс мій був до Лікіно-Дулево – це місто у Підмосков’ї, де ми у 1984-му отримували  нові “Ліази”.для автопарку. Відстань – 1600 км з нашого міста”, – розповів водій.

Як згадує наш співрозмовник, того часу, завдяки директору автопідприємства вдалося повністю оновити автобусний парк. Однак, вже скоро прийшли важкі часи “перебудови” – тотальний дефіцит товарів, інфляція та спроби вижити. Якось довелося Миколі Миколайовичу відвідати і Чорнобиль. Це сталося за кілька років після трагедії на АЕС. Водій возив працівників з Прип’яті до атомної станції. Крім того, возив туристів до курортів Західної України. Були й перерви у роботі безпосередньо за кермом, але все одно він був відданий техніці.

Дорога додому крізь заметіль

За понад 45 років за кермом у Миколи Миколайовича накопичилося чимало спогадів. Але одну зимову пригоду він пам’ятає особливо добре.

Приблизно десять років тому Микола Миколайович працював на автобусі «Еталон» на маршруті Сергіївка — Кишинів. Одного зимового дня він повертався з Молдови, коли через сильний снігопад рух дорогою зупинився.

На молдовській митниці водія попередили, що далі проїхати не вдасться. До Білгорода-Дністровського залишалося близько 40 кілометрів, і Микола сподівався, що дорогу невдовзі розчистять.

“Я під’їзжаю до кордону з Україною, шлагбаум піднятий, снігу по грудину, людей немає. Траса перекрита. Я поставив автобус обабіч і пішов шукати бодай когось. Виявилося, що всі грілися у вагончику. Мої пасажири посиділи трохи та й повернулися назад до молдавської митниці пішки”, – розказав наш співрозмовник.

Поки були гроші, чоловік мав за що харчувався. Але спати було ніде, окрім лавки у генделику. За декілька днів ситуація з погодою та розчищенням доріг не змінилася і Миколі запропонували тимчасово “перекваліфікуватися” у кочегара і топити котел. Телефон чоловіка розрядився і зв’язку з сім’єю не було. Керівник автопарку тим часом через прикордонників дізнався, що автобус стоїть біля пункту пропуску, і припустив, що з водієм усе гаразд.

“У кочегарці я собі облаштував місце для ночівлі з картону. Весь брудний, як чума. Помитися було ніде. Так тривало близько чотирьох днів, аж поки на перезмінку не приїхали прикордонники на ГАЗ-66 зі Старокозачого. Я надягнув на себе все, що було – брудну робу, і вони мене довезли до кругової розвилки поблизу Старокозачого. І звідти я пішов пішки. За кілька днів мороз послабшав: температура піднялася з −17 до −7-ми. Я дійшов пішки до  “республіканської розв’язки” (траси Одеса-Рені, – ред.)”, – згадує водій.

Чоловік розраховував дійти до села Південне, де мешкав його товариш. Траса Одеса-Рені стояла забита машинами у чотири ряди.

Поблизу Семенівки його підібрав водій легковика, який віз до лікарні дружину.

“А я виглядав, як бомж. Кажу водієві: “не лякайтеся, що я так виглядаю”. Врешті він погодився мене взяти і вже дорогою поблизу міста каже мені: “Ти знаєш чому я тебе підібрав?”. Я кажу: “Ні, розкажи”. А він:”Взяв, бо якщо я десь встану, ти хоч мене штовхати будеш. Я, як подивився на тебе, сам злякався”. (сміється- ред.).

Діставшись до міста, Микола попросив знайомого таксиста підвезти його додому, де його зі сльозами на очах зустріла дружина. Після відмокання у душі, жінка поступово давала вкрай зголоднілому чоловіку поїсти. На щастя, той випадок закінчився без наслідків. Того дня наш співрозмовник пройшов близько 15 кілометрів, перш ніж дістатися домівки.

45 років за кермом

Як розповів нам Микола Миколайович, перед зустріччю з нами він підрахував, що працює водієм автобуса вже понад 45 років, і за цей час, каже, у нього не виникало бажання змінити професію.

“За час, поки я працюю водієм, з людей, які починали зі мною та працювали далі, я залишився один. Ніхто не працює на автобусах. Це важко і заробітна платня низька”, – каже наш співрозмовник.

За його спостереженнями, змінилася й поведінка водіїв на дорогах. Микола Миколайович вважає, що з роками стало більше зухвалості та водіїв, які поводяться так, ніби правила не для них.

“Збільшилася кількість дурнів на дорогах та зухвалості. Круті, блатні. Раніше також таке було, але люди більше боялися відповідальності. А зараз цього немає. Безнакараність на дорогах, на жаль…”, – вважає водій.

За кермом — заради людей

Останні два роки Микола Миколайович працює на соціальному автобусі, який тричі на день безкоштовно перевозить пасажирів різних категорій.

Це великий транспорт: за словами водія, порожній автобус важить 28 тонн, а його довжина становить 23 метри. Для такого автобуса важливі не лише справність техніки та уважність водія, а й умови руху містом.

За словами Миколи Миколайовича, салон майже завжди переповнений. Автобус розрахований максимум на 150 пасажирів, але в Аккермані, за словами Миколи Миколайовича, буває, що в нього набиваються близько 270 людей. Пасажири стоять так щільно, що їм важко дихати. Водночас автобус має технічні обмеження.

“У цьому автобусі заборонено прихилятися до дверей. Але ж наші люди набиваються, що і автобусу важко дихати. Він не призначений для наких навантажень. Коли я починаю відчиняти двері, спрацьовує механізм, комп’ютер блокує всю роботу”, – поділився водій.

Ще одна проблема — міські вулиці. Припарковані автомобілі, обмежена видимість і недостатня ширина проїзної частини ускладнюють рух великогабаритного транспорту. Іноді водієві доводиться шукати інший шлях, але це не завжди можливо.

Особливо складно на окремих ділянках, де автобус має забирати пасажирів за розкладом.

“Я не вписуюся у багатьох поворотах через припарковані машини. Після відкриття по вулиці Михайлівській Центру психосоціальної підтримки, там стали паркуватися багато машин по обидві сторони. А якщо я не поверну туди – я не заберу людей біля адміністрації, біля “Белсти” школярів, які живуть на Переможному та Випасному. Як вони ввечері дістануться звідти додому, якщо цей автобус єдиний варіант для них. Я просив ставити автомобілі в один ряд на цьому відрізку”, – бідкається водій.

На дорозі важливо бути людьми

Напередодні Дня автомобіліста Микола Миколайович побажав колегам передусім здоров’я, терпіння та мирного неба. Але окремо наголошує на тому, без чого, на його думку, не може бути безпечного руху.

“Я б хотів побажати всім міцного здоров’я, терпіння, якнайшвидшого мирного неба над головою. Не нахабніти за кермом. На жаль, вкрай рідко пропускають на дорогах, поки не починаєш лізти напролом. Взаємоповага та дисципліна потрібна на дорогах”.

“Бессарабія INFORM”  приєднується до побажань Миколи Миколайовича. Бажаємо всім водіям здоров’я, терпіння та мирного неба. І нехай на дорогах буде більше взаємоповаги — адже іноді достатньо просто поступитися, щоб зробити чиюсь поїздку спокійнішою та безпечнішою.

Раніше ми повідомляли: Дві громади Бессарабії втратили на війні своїх Героїв