“Він вже був би у вищому керівництві ЗСУ”: сім болючих спогадів про легендарного командира та Героя України з Аккермана Володимира Торшина

Скільки б часу не минуло після втрати людини, її образ завжди з’являється поруч, коли про неї згадують. Особливо це стосується тих, з ким земний зв’язок перервався вкрай неочікувано та передчасно. Вже чотири роки без можливості обійняти сина, чоловіка, батька, друга й наставника живуть рідні та близькі підполковника з Аккермана Героя України – Володимира Торшина. Росіяни не просто вбили офіцера, вони позбавили його сім’ю та побратимів можливості гідно віддати йому останню шану, адже місце його перепоховання невідоме. До роковин загибелі командира самохідного артилерійського дивізіону 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Білинського, чиє життя обірвалося у Маріуполі наступного дня після 35-річчя, “Бессарабія INFORM” поспілкувалася з військовими, кому випало за честь знати Героя та стояти з ним пліч-о-пліч у бою. Їхня доля склалася по-різному, і зараз вони знаходяться в окремих частинах нашої країни, але всі вони єдині в одному – глибоко у їхніх серцях назавжди житиме статний, вольовий і справжній офіцер Володимир Торшин.

Вперше “БІ” розповіла про нашого земляка два роки тому, після знайомства з його батьком Володимиром Миколайовичем Торшиним, який отримав посмертну “Золоту зірку” сина.

Володимир Торшин народився 21 березня 1987 року у місті Рені. Військову освіту здобув у Львівському інституті Сухопутних військ. Служив у Військово-морських силах України, зокрема в Сімферополі, а після окупації Криму у 2014 році продовжив службу в Миколаєві. З 2015 року розпочав службу у 36-й окремій бригаді морської піхоти, де став командиром самохідного артилерійського дивізіону. Брав участь у бойових діях на сході України та в обороні Маріуполя.

Військовий загинув 22 березня 2022 року в Маріуполі внаслідок уламкового поранення. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступенів. 29 вересня 2023 року йому посмертно присвоєно звання Героя України.

Враження від особистості, до якої “БІ” доторкнулася під час створення минулого матеріалу, не вщухали і надихнули на продовження, адже такі унікальні люди як Володимир Торшин залишають по собі настільки важливий слід, що про них обов’язково мають знати більше. Упродовж кількох тижнів кореспондентка “БІ” шукала людей, які билися за Україну бік-о-бік з командиром, якого, як виявилося, підлеглі вважали наставником і навіть батьком. На щастя, вдалося не лише більше відтворити особистість легендарного підполковника, а й дізнатися про трагічні обставини його загибелі.

Руслан Чорний – побратим, заступник Володимира Торшина з морально-психологічного забезпечення.

Руслан познайомився з майбутнім командиром у березні 2017, коли перевівся до його підрозділу. Восени 2020 року став заступником Володимира Торшина з морально-психологічного забезпечення. Разом з ним обороняв Маріуполь. У квітні 2022 року потрапив до полону і після понад трьох років неволі повернувся додому влітку 2025-го.

Так Руслан згадує їхню першу зустріч у 2017-му:

“Перед знайомством з Володимиром мене попередили, що командир дивізіону – людина хороша та добра, але вимоглива. Мені розказали, що командир вимагає відповідального ставлення особового складу до поставлених задач, не любить, коли обманюють або вигадують “відмазки”, що не змогли чогось зробити. При особистому знайомстві Володимир справив враження справжнього військового – високий, підтягнутий з суворим поглядом. Він своїм виглядом одразу показував, що він командир і собі в кашу наплювати не дасть. Грамотна, порядна людина – такі були у мене перші враження, і згодом вони себе підтвердили, адже саме таким Володимир і був”, – розпочав нашу розмову Руслан. 

Вони жили поруч у Миколаєві й іноді проводили час разом із сім’ями.

“І поза службою Володимир залишався чуйною людиною, яка була готова прийти на допомогу”.

Командир дивізіону користувався повагою та авторитетом серед підлеглих.

“Якщо він дозволяв собі на когось накричати або покарати, значить була причина. Просто так він нікого не карав, а ображати – тим паче. Яка б не була погана ситуація, я ніколи не чув, щоб він когось образив – ні словом, ні вчинком. Він був справжнім офіцером, який мав свою думку та позицію”, – каже військовий.

Початок повномасштабного вторгнення Володимир Торшин зустрів на позиціях біля Широкиного. Військові жили у Маріуполі по сусідству в одному бункері. Саме Руслан був одним з тих, хто першим прибіг витягати поранених побратимів після атаки, яка 22 березня 2022 року забрала життя командира дивізіону.

“Був ракетний обстріл, незадовго до нього ми разом з іншим побратимом вийшли з нашого бункеру. Ракета пробила стіну, де знаходився командний пункт. Уламками посікло багатьох хлопців, але смертельні поранення отримали троє: командир дивізіону – Володимир Торшин, командир батареї – Владислав Щелинський (удостоєний звання Герой України Указом Президента України від 5 грудня 2025 року – ред.), і старший матрос – Олександр Коржов, який був зв’язківцем. Коли ми прибігли, то почали виводити всіх звідти. На той момент Володимира вже перев’язувала медикиня. Уламок пробив наскрізь його голову”.

В облаштованому госпіталі Володимира та Владислава, які ще були при свідомості, намагалися врятувати, але, на превеликий жаль, шансів вижити у них не було – поранення виявилися вкрай важкими.

В умовах безперервних обстрілів кількість загиблих військових збільшувалася, а наближення тепла не дозволяло зберігати тіла у ангарі.

“Тіла потрібно було десь складати. Тоді командиром бригади було прийняте рішення всіх, хто загинув у березні, поховати у Маріуполі у парку біля заводу Ілліча. Ми привезли хлопців до медичної роти, яка займалася похованням. Пакувальних мішків для тіл не було, тож ми взяли спальні мішки, переодягнули хлопців, підписали кожного –  військове звання, посада, прізвище, ім’я та по-батькові, рік народження і смерті, військова частина, підрозділ. І потім ще зробили таблички, які заламінували скотчем, щоб зберегти напис. Всі особисті речі ми склали з ними, окрім мобільних телефонів. Ніхто не розумів, як буде далі. Ми планували, що вийдемо (з Маріуполя – ред.), а потім повернемося, буде ексгумація, і ми всіх полеглих повернемо додому. Вийшло зовсім по-іншому…”.

Ексгумацію провели, але не українські військові, а російські тварюки. На сьогодні достеменно не відомо, де саме знаходиться тіло Володимира Торшина.

“Мав загинути будь-хто, але не Торшин”

Олексій – водій медичного пункту самохідного артилерійського дивізіону, який очолював підполковник Володимир Торшин.

Олексій почав служити у 36-й бригаді морської піхоти у 2017 році. Восени 2021-го його контракт завершувався, однак він вирішив продовжити службу — за умови, що залишиться під командуванням Торшина. Разом із побратимами обороняв Маріуполь. У квітні 2022 року потрапив у полон, де провів сім місяців.

За його словами, попри свою цілковиту відданість військовій справі, на першому місці у підполковника Торшина була родина. І це стосувалося не тільки його близьких, – Володимир Володимирович шанував рідних і своїх підлеглих.

Підполковник Торшин мав тонку інтуїцію, яка дозволяла йому з першого погляду зрозуміти будь-кого.

“Він умів знайти підхід до кожної людини. Він так пронизливо дивився в очі і сканував. Він “читав” людей. Офіцер з великої літери, який не давав спуску ні собі, ні підлеглим. Це був найкращий командир у моєму житті”,- поділився з нами Олексій.

Вони постійно об’їжджали позиції й працювали пліч-о-пліч. Із цим пов’язано багато спогадів, каже Олексій — усі їх навіть важко вмістити в одну розмову.

Побратими згадують, що підполковник Торшин міг влучно пожартувати та іронічно обіграти будь-яку ситуацію. Аби краще зрозуміти його почуття гумору, Олексій розповів нам одну з безлічі історій, яка пов’язує його з командиром.

«Це було біля Кременівки влітку 2020 року. Наші землянки з командиром були поруч, і з його було добре видно мою. Одного разу так сталося, що я проспав. Це було влітку. Умови, ви розумієте: таргани чи комахи якісь по тобі повзають постійно, на яких вже не звертали уваги. І ось я відчуваю, як дуже ніжно мені хтось проводить долонею по щоці і каже: “Олексійчику, вставай. Вже сонечко здійнялось, давай вже поїдемо кудись, попрацюємо”. Я вскочив, бачу командир біля мене…» (сміється – ред.).

21 березня, у день народження Торшина, Олексій був у наряді й не бачився з командиром. Зустрілися вони вже пізно ввечері.

“Я сказав йому: “З днем народження!”. А що, як у мене в руках один автомат, і все привітання – це рукостискання… Я побажав йому “міцного”, а він так сумно-сумно посміхнувся… ніби щось передчував, і подякував”, – згадує чоловік.

Наступного дня Олексій змінив наряд і в умовах постійних обстрілів пішов шукати місце, де міг би “помитися”. Після одного з вибухів, який пролунав поруч з їхнім бункером, чоловік востаннє бачив живим командира.

“Я взяв три пляшки води, аби “прийняти душ”, і пішов шукати місце у поруч розташованих багатоповерхівках, де міг би помитися. І тут я відчуваю, раз хитнуло (від вибухів – ред.) десь поруч, два хитнуло, а потім дуже сильно хитнуло у нашій стороні… Я швиденько спустився і побачив жахливу картину… Понівечені тіла. Володимир Торшин та Владислав Щелинський були ще при свідомості, і їх доправили до імпровізованого госпіталя, але вже згодом нам повідомили про їхню смерть. Мав загинути будь-хто, але не Торшин”.

“Нам не вистачає таких командирів. Мені не вистачає...”

Назарій Тофан – у жовтні 2019 року очолив самохідну артилерійську батарею в дивізіоні під командуванням Володимира Торшина. Після його загибелі став командиром дивізіону.

Повномасштабне вторгнення він разом з побратимами зустрів в Маріуполі. Найголовніше для Володимира Торшина було зберегти життя своїх побратимів, згадує Назарій.

“Під час боїв командир проявляв неабияку силу волі, давав чіткі накази. Основне завдання було зберегти людей – це фундамент його діяльності. Під його керівництвом ми знищили не одну колону росіян та опорні командні пункти противника. Саме командні пункти – це особлива ціль, якій Володимир Торшин приділяв неабияку увагу та кмітливість. Я чітко розумів, що я маю робити, в який час я маю виїхати і нанести вогневе ураження, і чітко розумів план відходу. Це все завдяки його здатності планувати бій”, – розповів нам підполковник.

Після важких боїв Володимир Торшин викликав його, вислуховував деталі дня і вносив корективи на майбутнє. Для Назарія він став значно більше, ніж просто командиром.

“Оскільки я ріс без батька, глибоко в душі я тоді зрозумів, що він мені замінив його – у найкритичніші моменти, коли здалось, що все, нам ніяк не вибратись, почувши в радіостанцію його голос, у людей з’являлось відчуття впевненості в своїх діях”, – відверто сказав пан Тофан.

Не дивлячись на критичну ситуацію під час боїв, командир дивізіону не подавав виду страху чи боязні, чим мотивував своїх підлеглих на бій, згадує військовий.

“Я бачив його останній раз 21 березня 2022 року на його день народження. Привітав його і вирушив на бойове завдання. Повернувшись 22-го числа з бойового чергування, я дізнався, що командир загинув. Ця ситуація сильно змінила мене, але противник давив нас з усіх сторін, і ми змушені були продовжувати бій. Завдяки знанням, які він у мене вклав, я зміг прорватися з оточення разом із сімома бійцями, один з яких був поранений. Я використав все, що він мені давав і вчив. І цим я дуже йому завдячую”,- розказав Назарій.

Для Володимира Торшина не було задач, які могли б зупинити його. Під час запеклих боїв він поїхав з Назарієм Тофаном на рекогностування нових позицій (попереднє візуальне вивчення місцевості, противника або об’єктів командирами та штабами перед початком бойових дій або інженерних робіт).

“Я тоді сказав йому, що це не обовʼязково, адже я розумів критичний момент. Але він настояв на цьому, і ми вирушили. Під час рекогностування ми потрапили під авіаудар в безпосередній близькості від нас. Я тоді побачив в ньому впевненість в діях, сміливість. Завжди у всіх бойових завданнях я був старшим офіцером. А в той день старший був він. І це був єдиний випадок, коли підполковник зі мною вирушив на завдання, яке могло критично закінчитись”.

Володимир Торшин турботливо ставився до підлеглих і намагався всіляко підтримувати їх.

“Я відчував піклування і те, як він переживав за нас. Я не знав, чи повернусь з завдання. І кожний смаколик, отриманий від нього, – чи то цукерка, чи шматок сиру на бойовому чергуванні – давав мені надію на те, що я не один, і що хтось за мене і за моїх людей думає та хвилюється. Нам не вистачає таких командирів. Мені не вистачає…”.

Морські піхотинці з 36 бригади, зокрема артилеристи під керівництвом Володимира Торшина, нещадно били ворога у Маріуполі. Ціною свого життя та здоров’я вони відстоювали кожен клаптик рідної землі.

“Наш колектив гідно себе показав там. У росіян земля буквально горіла під ногами, тому наших не хочуть обмінювати. Ми добряче змінили їхні плани”,- стверджує Назарій Тофан.

На думку пана Тофана, досвід і знання Володимира Торшина дозволили б йому зараз бути у найвищому військовому керівництві нашої держави.

“Учись, студенте!”

Олександр Шило – після закінчення військової кафедри у 2017 році підписав контракт з 36-ю бригадою морської піхоти. Він очолив один з взводів, підпорядкованих Володимиру Торшину.

Спершу підполковник Торшин справив на нього враження суворого військового, але згодом Олександр зрозумів, що командир був справедливим.

“У Володимира Володимировича була така харизма, що він одразу викликав повагу до себе. Насамперед завдяки його професійним якостям та знанням як командира та офіцера. Він ставився до всіх однаково: як до офіцерів, так і до особового складу. Це була людина з великої літери”.

За словами військового, у комдива була професійна чуйка – він точно знав, на яке місце поставити людину, щоб вона найкраще себе проявила та якісно виконала всі поставлені задачі.

Саме підполковник навчив молодого офіцера працювати з бойовими картами, технікою, дав знання, яких бракувало після військової кафедри.

“Він завжди повторював: “Учись, студенте!”. Так у мене і з’явився мій позивний “Студент”, який я собі залишив на згадку про командира.

Володимир Торшин був справжньою опорою для своїх підлеглих, і звістка про його загибель шокувала всіх.

“У день його народження він мене до себе викликав і дав завдання: мій підрозділ мав підтримати піхоту. Я був настільки зосереджений на цих задачах, що навіть забув його привітати. А наступного дня я дізнався, що його не стало. Зараз я дійсно шкодую, що не привітав його тоді…”.

“Володимирович був одним з кращих у бригаді”

Павло Познанський – побратим, морський піхотинець, ветеран після важкого поранення.

На початку 2015 року після закінчення військової академії був направлений згідно розподілу до 36 бригади морської піхоти. На момент повномасштабного вторгнення обіймав посаду заступника командира танкового батальйону.

Як згадує Павло, до підполковника Торшина зверталися “Володимирович”.

“Взагалі спеціальність артилерист – дуже важка і потребує великих розумових здібностей саме в математиці. Володимирович був одним з кращих у бригаді, на мою думку. Артилерія – це про важливий розрахунок: де противник, яка відстань, яка дальність, і найголовніше потім влучити цим снарядом. І Володимирович вмів це робити і навчити цього особовий склад. Це дуже цінна риса для офіцера”.

Під час оборони Маріуполя Володимир та Павло спілкувалися переважно по радіостанціях і дуже рідко зустрічалися, адже противник був уже близько. Працювала авіація, артилерія, і навіть недовгий вихід десь поблизу міг закінчитися важким пораненням, яке тоді було рівнозначне загибелі.

“Дуже були дефіцитні снаряди, що до танків великого калібру, що до самохідних установок Володимировича. І у нього так було сплановано, що він беріг боєприпаси, не пускав їх абикуди, тому що і танки, і артилерія – це велика сила. Він грамотно це все планував, тому що з логістикою, як ви розумієте, у блокаді було нереально. Вони, як і ми, залишали боєприпаси на різні випадки. Ми часто обмінювалися інформацією про противника. І ми допомагали одне одному з харчуванням”.

Трагічна новина про загибель підполковника дійшла до побратима через радіозв’язок:

“Ми почули про поранення Володимировича на командному пункті по радіостанції, а потім вже повідомили, що він загинув. Спочатку ми не могли повірити, що таке сталося із Володимировичем. У нашому бункері десь хвилину чи більше панувала тиша, тому що паралельно були авіанальоти, працювали «гради». І потім бойовий медик підтвердив, що Володимир загинув”.

“Володимир був порядним офіцером”

Владислав – офіцер  відділення бойової підготовки, разом з Володимиром Торшиним проходив службу у 36 ОБрМП.

Військові познайомилися у 2018 році, коли Владислав лейтенантом прийшов до 36-ї бригади після закінчення академії в Одесі.

“По службі я спілкувався з керівництвом підрозділів: з начальниками штабів, командирами, серед яких і був підполковник Торшин. Ми зустрічались з Володимиром час від часу. Ми як підрозділ морської піхоти завжди були на виконанні бойових завдань в зоні проведення антитерористичної операції, ООС, ми були на ротації, де і перетиналися офіцери. Крім того, коли ми не були на бойових операціях, ми проводили відновлення на Олешківському полігоні. Там проводилося злагодження, після якого ми знову заходили у сектор. 

Як розповів нам пан Владислав, Володимир Торшин був справжнім патріотом своєї країни, любив справу, якій присвятив життя, і намагався прищепити ці почуття своїм підлеглим.

“Володимир був статний, охайний, високого зросту. Я ніколи від нього не чув лайок, він завжди компетентно відповідав на питання, виховував найкращі якості, якими мав володіти офіцер, у свого особового складу”.

Військовий поділився з нами історією, яка відбулася на Олешківському полігоні та описує ставлення Володимира Торшина до такого поширеного раніше явища як “дідівщина”.

“Начальником артилерії тоді був один офіцер, який дуже прискіпливо ставився до підлеглих та підпорядкованих йому. Технології давно пішли далеко вперед, а він вимагав, щоб військові користувалися під час вимірювань своїх артилерійських задач звичайною лінійкою та калькулятором, максимально ускладнюючи їм виконання завдань. Можливо, це, з одного боку, було правильним, але коли до нього приходили молодший чи старший лейтенант, і він їх ось так “ганяв” перед особовим складом, це було занадто. На одному з таких занять я зустрівся з підполковником Торшиним. Ми переглянулися під час цього процесу і без зайвих слів зрозуміли одне одного. Він також не міг вплинути на цю ситуацію, адже порушення прав людини не відбувалося. Це було знущання з молодих лейтенантів. І Володимир цього також не схвалював. Він був порядним офіцером”,- розповів Владислав.

“Пам’ять про Володимира буде жити ще довго”

Іван – побратим, з липня 2017-го протягом трьох років був заступником Володимира Торшина.

За словами Івана, підполковник Торшин був і залишиться прикладом для підлеглих та побратимів.

“За час служби у нас були теплі взаємовідносини, наскільки це можливо, адже у першу чергу Володимир Володимирович був командиром. Він ставив задачі, і я їх виконував. Водночас ми потоваришували. Це найкращий командир, якого я знав. У ньому поєднувалися якості справжнього офіцера та гідної людини. Він був дуже вимогливим як командир, суворий, але водночас у ньому були людяність і турбота до особового складу. Його поважали на всіх рівнях – як рядовому, так і сержантському, і офіцерському. Це той випадок, коли люди були готові йти за цим офіцером та лідером уперед. Він був енергійний і мав тонке, інтелектуальне почуття гумору. І все це поєднувалося у ньому гармонійно. Володимир ніколи не залишався осторонь проблем свого особового складу. Це приклад для багатьох офіцерів”.

Як розповів нам військовий, підполковник Торшин поважав порядок та чистоту, навіть якщо це був бліндаж. Любив рок-музику, і у поїздках чоловіки вмикали Iron Maiden, Manowar.

Попри неймовірну зайнятість Володимир ніколи не забував подзвонити дружині, поцікавитися, як діти, а також батьку, якого він дуже поважав і був переповнений вдячністю до нього.

“Володимир був дуже багатогранною людиною. Це велика втрата не тільки для родини, а й в цілому для Збройних Сил України. Свій досвід він передав би і молодим офіцерам, і мова не тільки про артилеристів, а й в цілому офіцерів та воєначальників. Пам’ять про Володимира Володимировича буде жити ще довго, тому що дуже багато офіцерів, які його пам’ятають, зараз продовжують його справу у  підрозділі”.

Фото з особистого архіву майора Руслана Чорного