Татарбунарське повстання 1924 року: як більшовики використали селян Буджаку

Український інститут національної пам’яті дав оцінку Татарбунарському повстанню проти румунської влади, яке відбулося 101 рік тому – у вересні 1924 року.  Дана історична подія – не боротьба селян за радянську владу, а трагедія українського і молдавського населення Буджаку, втягнутого у чужу імперську авантюру. Їх обманули ті, хто обіцяв «світле майбутнє», а приніс лише смерть і пропаганду. Про це, із посиланням на УІНП, повідомляє «Бессарабії INFORM».

Вересень 1924 року. Буджак — південна частина сучасної Одещини. Мирні села біля Татарбунар вибухають повстанням, яке москва назве «боротьбою за визволення Бессарабії», а насправді — цинічною спецоперацією проти Румунії й українського населення краю.

Передумови

Після розпаду російської імперії Бессарабія (включно з південними районами — Татарбунари, Сарата, Аккерман, Кілія, Рені) у 1918 році приєдналася до Румунії.

Для місцевих українських і молдавських селян це означало складне життя — нова адміністрація, румунізація шкіл, податки, але й певний спокій після більшовицького терору.

москва ж не змирилася. На лівому березі Дністра, у Балті та Ольгополі, працювали агенти ГПУ, які готували «повстання за возз’єднання Бессарабії з Радянським Союзом».

Одним із координаторів акції став комісар Федір Федоров, а фінансування йшло через Одеський обком КП(б)У та структури Комінтерну.

Початок «повстання»

16 вересня 1924 року  у Татарбунарах вибухає збройний виступ. Його очолюють місцеві члени нелегальної комуністичної організації — Андрій Клюшников (псевдо “Нікон”), Іван Бойко, Дмитро Гуменюк, за підтримки радянських агентів, що перейшли Дністер з боку Білгород-Дністровського.

Повстанці (до 4 000 осіб, переважно бідняки з Татарбунар, Сарати, Кортен, Кубея) проголошують «Молдавську Радянську Республіку».

Вони захоплюють волостне управління, поліцію, пошту, піднімають червоні прапори — переконані, що радянська армія ось-ось переправиться через Дністер «на допомогу братам».

Жорстокий фінал

Румунські війська відреагували швидко. Уже 18 вересня до району прибули частини 3-го кавалерійського полку та артилерія.

Бої тривали до 25 вересня 1924 року — останні загони були розбиті біля селища Сарата.

За офіційними даними, загинуло близько 300 селян, понад 500 — арештовано.

москва ж не прийшла на допомогу — агітатори ГПУ просто зникли через Дністер.

Після цього кремль перетворив поразку на пропагандистську перемогу: оголосив повстання «героїчним виступом трудящих проти румунських бояр» і використав його для створення Молдавської АРСР (1924 р.) в межах тодішньої УРСР — на лівому березі Дністра.

Більшовицька підступність

Селянам обіцяли землю, волю й захист «червоної армії». Насправді ж їх зробили живим інструментом у геополітичній грі.

Жоден із радянських керівників, що підбурював виступ, не взяв у ньому участі.

Після поразки більшість керівників «повстання» була ліквідована самими більшовиками у 1930-х — щоб замести сліди.

Це був цвях у політичному труні правди: кремль створив міф “про народне повстання в Бессарабії”, яким десятиліттями прикривав свою агресію проти Румунії та України.

Відомий український журналіст та колишній офіцер служби зв’язків з громадськістю 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського Іван Капсамун, який є етнічним гагаузом, уродженцем села Виноградівка (Курчу) Болградського району, останні два роки проживає в Татарбунарах. У своєму дописі в соціальних мережах він запевняє, що час від часу чує розповіді – як мешканці відгукуються про ті трагічні події, кожного року вшановуючи загиблих. В їхньому розумінні винні тільки румуни.

«Але гірка правда полягає в тому, що совєти використали невдоволення людей в регіоні, кинувши їх у гирло смерті. Адже було зрозуміло, що Бухарест не буде сидіти склавши руки», – зазначає Іван Капсамун.

Він додає, що Татарбунарське повстання – трагедія не тільки українського і молдавського населення, але й гагаузького і болгарського (в заяві Українського інституту національної пам’яті навіть згадується село Кубей).

«Це дійсно була трагедія, яку варто пам’ятати, як і те, хто її інспірував. Пізніше, коли в 1945-му совєти остаточно взяли під контроль Буджак, приводів для невдоволення було ще більше, але ніхто не повставав, тому що голодомором, репресіями і депортаціями людей швидко загнали в стійло», – резюмує журналіст.