Шапіто в умовах війни: “БІ” побувала за лаштунками цирку, який гастролює Бессарабією

Три дні у місті Арциз серед звичайного пустиря радував очі містян яскравий купол цирку-шапіто, який наразі гастролює Бессарабією. Для когось це — просто шоу: фокуси, клоуни, гімнастки. Але для багатьох — рідкісна краплина радості серед щоденних зведень новин, сирен і тривог. Власна кореспондентка “Бессарабії INFORM” провела теплу й щиру розмову з акторами Київського державного цирку “Орбіта” та готова відкрити залаштунки шапіто в умовах повномасштабного вторгнення.

Колись “БІ” вже розповідала читачам про життя гастролерів “Орбіти” під час пандемії. У ті безсумлінно важкі часи ніхто і уявити не міг, що маски та дистанція здаватимуться нічим, порівняно з російською агресією.

І що б не сталося, цирк продовжує їздити маленькими містами, везучи з собою світло та свято. І навіть у час, коли війна змінює життя мільйонів, ці люди — артисти, техніки, акробати, клоуни, адміністратори — не зупиняються. Бо знають: десь у глядацькому залі є діти, які заслуговують на щастя. Хоча б на кілька годин.

Атмосфера цирку-шапіто — особлива. Вона починається ще до початку вистави: аромат попкорну, дитячий сміх, легке передчуття дива в повітрі. Всередині купола — півтемрява, розмальовані куліси, гучна музика і світло прожекторів. Тут стираються кордони між реальністю й вигадкою. Глядачі — і діти, і дорослі — занурюються в інший світ: магії, акробатики, сміху й захоплення. Це місце, де хоч на мить забуваєш про все зовнішнє і просто дозволяєш собі дивуватись.

У своїх виступах цирк “Орбіта” принципово не використовує диких тварин. Це принципова позиція колективу, яка сформувалася ще до війни, але стала ще важливішою в нових реаліях. Тут немає левів у клітках чи ведмедів на ланцюгах. Натомість — фокус на майстерності артистів, складній хореографії та живій емоції. І хоча у трупі є кілька домашніх тварин — кумедні собаки, дресировані котики — вони не виступають під тиском, а є частиною дружної родини, яка живе в ритмі сцени, дороги й взаємопідтримки.

Сьогодні у складі цирку “Орбіта” — 22 людини. Та війна не щадить навіть таких невеликих мандрівних спільнот. Більшість артистів-чоловіків уже мобілізовані до лав ЗСУ. І хоча в соцмережах часто можна натрапити на думку, що нібито циркачам надають бронь — реальність зовсім інша. Цієї «броні» у шапіто немає. І з кожним переїздом через кордони областей або митні пункти трупа все частіше недораховується техніків, артистів — хтось уже на фронті.

Це не лише про втрати людські — це про щоденні практичні труднощі. Знайти технічний персонал, який готовий не точково працювати, а жити в дорозі, — майже неможливо. Багато процесів тримається буквально на кількох людях.

І попри все це, життя триває. У кожному новому містечку, де зупиняється циркова трупа, артисти намагаються не лише виступити, а й побачити щось нове, незвичне. Для них це не просто гастролі, а подорожі, які наповнюють зсередини. В Арцизі вони відвідали унікальну святиню – базиліку. Цей нетиповий храм вразив гостей не лише архітектурною красою, а й особливою атмосферою спокою, світла та духовної глибини. Артисти зізнаються, що саме там змогли перепочити душею, набратися тепла й сил, які потім знову щедро віддавали глядачам під куполом цирку.

Після кожної вистави колектив збирається в тісному колі. За чашкою чаю діляться враженнями, згадують минуле, особливо довоєнні часи. Тепло, сміх і спогади — невід’ємна частина вечорів.

Цього вечора гімнастка Анастасія згадує свої перші виступи під час повномасштабної війни. Тоді, коли все тільки почалося. Коли шоу тривали попри відключення світла, попри сирени, попри страх.

«Було холодно. Морозно й волого. Галоші примерзали до землі, ми тремтіли в тонких костюмах. Світло вимикали, але ми йшли — і виступали. Хоч і страшно було, і незрозуміло. Тоді ми всі були на адреналіні, ще не знали, як довго це триватиме, куди все котиться. Просто трималися один за одного», — розповідає жінка.

Тоді кожна вистава була, як ковток повітря, — і для глядачів, і для самих артистів. Тепер ці спогади вже не так болять, але в той момент вони здавалися нестерпними.

Адміністраторка Інна також ділиться спогадами про виступ у Чорноморську після масштабного нічного обстрілу:

«Ніч ми провели під обстрілами. Було невимовно страшно, і ми думали, що наступного дня ніхто не прийде на виступ. Але це був аншлаг! Люди навпаки хотіли змінити фокус і хоч трохи відволіктися від жахів сьогодення», — згадує пані Інна.

Серед артистів є жінки, чоловіки яких нині воюють. Повітряні гімнастки, які зранку читають новини з фронту, а ввечері злітають під купол. Як-от Надія — на сцені вона випромінює радість, а за лаштунками виглядає втомленою та зосередженою.

У цирку працюють безумовно талановиті люди, й не лише артисти. Звукорежисер Максим, який уже видав дві книги, в антракті малює дітям аквагрим. Дві родини мандрують разом із дітьми. Старша дитина — на домашньому навчанні. Молодшу, можливо, згодом віддадуть у школу в Києві. А поки — разом із родиною, разом із цирком.

Артисти одностайні: найскладніше гастролювати саме Бессарабією — і не через дороги чи кілометри, а через нестерпну літню спеку. Усередині їхніх пересувних осель температура нерідко сягає п’ятдесяти градусів. У таких умовах важко не лише виступати — важко просто жити. Повітря важке, вологе, ані кондиціонерів, ані бодай ковтка прохолоди. Та попри це, кажуть циркачі, Бессарабія має особливу цінність — тут надзвичайно добрі та щирі люди. Саме через це вечори після виснажливого дня стають для них моментом полегшення: спека стихає, дихається легше, з’являється час для спілкування, для історій під зорями й короткої, але справжньої паузи життя.

Є ще одна тема, яку артисти рідко озвучують уголос, але часто обговорюють між собою. Це страх… вийти на пенсію. Більшість із них працює в цирку вже понад 20 років і формально мають право завершити кар’єру. Але не можуть. Не хочуть. Не уявляють.

«Ми звикли до дороги. До постійного руху. До того, що життя — це сьогодні тут, а завтра в іншому місті. Для нас залишитись в одному місці — це як зупинити час. Це страшніше за будь-які труднощі», — зізнається один із артистів.

Те саме стосується і декрету. Рідко яка з жінок витримує в декретній відпустці три роки. Пані Анастасія розповідає, що сама вийшла на манеж, коли її дитинці був лише рік. Саме тому в цирку працюють цілими династіями — діти змалечку виростають у цьому світі й часто обирають той самий шлях.

Цей маленький пересувний світ — як мікромодель усієї України. Тут Київ, Дніпро, Вінниця, Одещина — різні долі, але одна мета: зберегти людяність.

На чолі — Дмитро, директор, який очолює шапіто з 1996 року. Він бачив і аншлаги, і провали, і війну, й відчай. Але ніколи не думав зупинитися.

«Цирк — це місце, де навіть у найтемніші часи має горіти вогник. Це наша місія», — каже він.

Вони не герої з плакатів. Вони — звичайні люди, які тримають вогник. Не дають йому згаснути. Їхнє життя — між сценою і дорогою, між виступом і спробою заснути на жорсткому ліжку в холодному фургоні. Вони рідко говорять про те, як важко утримувати тварин, як зростають ціни на пальне, як іноді не вистачає навіть на харчі. Але щодня знову виходять на арену.