“Затишна провінція”: як священник з Арциза перетворює місто на простір великої любові

У маленькому містечку Арциз, серед звичних буденних справ і щоденної метушні, є місце, де пульсує щось більше, ніж просто життя. Там, де вулички зливаються в єдиний подих громади, а погляди людей шукають не лише хліба насущного, а й підтримки, надії, — є він. Протоієрей Геннадій Мартинов. Не просто священник. А людина, в чиєму серці — ціла провінція. “Затишна провінція” – саме так назвав свій соціальний проєкт священнослужитель. У розмові з кореспонденткою «Бессарабії INFORM» отець Геннадій вперше відкрив двері до своєї місії.

“Бессарабія INFORM” вже розповідала про нетиповий для України храм-базиліку, настоятелем якого є саме отець Геннадій. Але окрім будівництва унікального архітектурного шедевра священнослужитель веде активне соціальне життя, намагаючись завжди залишатися в тіні, адже вважає, що добрі справи завжди мають робитися мовчки. Яскравий приклад того, що людина, яку знає кожен мешканець міста, майже ніколи не веде публічних виступів та не рекламує жоден зі своїх проєктів. Та, незважаючи на це, завжди знаходяться меценати та інвестори, які без сумніву довіряють свої кошти священнику, адже знають, що гроші підуть на благо.

Пан Геннадій прийшов у віру мирянином у віці 28 років. Його життєвий шлях — не з дитинства в церкві, а з подорожей Європою, що відкрили йому контраст між тамтешніми затишними провінціями та нашою українською глибинкою. Саме цей досвід сформував його прагнення зробити Арциз місцем, де хочеться жити, а не виживати.

“Подорожуючи Європою, я завжди дивувався тому, наскільки несправедливим є те, що, маючи такі блага, як землі та працьовитий народ, ми настільки відстаємо якістю життя нашої провінції”, – згадує священнослужитель.

Його ряса — не лише символ духовної місії, а й щит для тих, хто давно втратив віру в добре. Його руки, звиклі до благословення, тримають також кухонну ложку — адже щодня отець Геннадій безоплатно годує тих, кому нікуди подітись. Він не питає, хто ти, звідки, чому опинився без підтримки. Він лише тихо підсуває тарілку гарячого супу і каже: “Бог з тобою. І я теж”. Про це мало хто знає, але на базі церкви, настоятелем якої є Геннадій Мартинов, функціонує благодійна їдальня, яка видає понад тисячі порцій їжі в місяць. В трапезній працюють два кухаря та одна сестра-хазяйка. Але ця ініціатива народилася не з достатку — а з болю і розуміння.

“Першим кроком створення благодійної столової було усвідомлення своїх помилок. Як до настоятеля до мене зверталися люди, нужденні люди, які просили допомоги у вигляді фінансів. Я допомагав, але почав помічати, що кошти витрачалися на спиртне та сигарети. Тоді я зрозумів, що своїм бажанням допомогти я ніс шкоду. Але нужденних не стане й менше, якщо я просто почну відмовляти. І тоді прийшло осяяння, адже коштів, які я давав одній людині, вистачить, умовно, на літр молока та буханку хліба, а це означає, що вже чотири людини підуть від мене ситі, випивши склянку молока та з’ївши четвертину хліба, при цьому не задовольнивши свої згубні звички. Так і народилася ця ідея”, – розповідає пан отець.

Як людина духовна, чоловік завжди слухав всі прохання та скарги та як соціальний активіст аналізував, як може допомогти якомога ефективніше. Так, слухаючи скарги людей на здоров’я, священнослужитель зрозумів, що вилікувати всіх він не зможе та й лікарню не збудує, але знає, як підтримати здоров’я. Спорт – це саме те, що потрібно. Так з’явилися перші тренажери в імпровізованій спортивній залі на території церкви. І вже тоді стало зрозуміло: це — лише початок.

“У 2005 році ми звернулися до Центру Евмінова в Одесі зі своєю ініціативою. Вони нас підтримали. Окрім того, що подарували чотири оздоровчі дошки, ще й навчили нашу людину технологіям лікування та реабілітації на цьому обладнанні. Згодом, завдяки нашим меценатам, почали з’являтися й інші тренажери”, – розповідає священник.

Паралельно з цим пан отець розуміє, що молоді теж потрібен прихисток, та починає діяти в цьому напрямі. Бо віра — це дія. Тому у місті з’явився скаутський рух, створений саме з його ініціативи. Хлопці та дівчата вчаться чесності, сміливості, добру. Не в теорії — на ділі. Разом з отцем вони ходять в походи, вчаться виживання, підтримці, командному духу. І щовечора біля вогнища моляться за свої родини, за країну, за мир.

Маючи вже три активні проєкти, отець Геннадій усе більше усвідомлює: благодійність — це не просто відповідь на потребу, а справжнє покликання, життєвий шлях. Проте зростання соціальної діяльності поставило перед ним нові виклики.

“Було складно знайти підтримку для проєктів у провінційному містечку. Більшість благодійників і ресурсів — у великих містах. Але ми не здавалися”, — згадує він.

Священнослужитель починає активно брати участь у конкурсах, писати грантові заявки, звертатися до меценатів. Зусилля не були марними: вдалося не лише залучити фінансування, а й поступово структурувати соціальну діяльність, об’єднавши її під єдиною назвою — “Затишна Провінція“.

“Провінція — не вирок. Тут живуть щирі, відкриті, працьовиті люди. Їм просто бракує можливостей, дозвілля, розвитку. Я хочу це змінити”, — ділиться отець Геннадій.

Назва “Затишна Провінція” — не випадкова. Вона стала свідомим акцентом на гідності малих міст і селищ, на потребі зробити їх комфортними для життя. Бо справжній розвиток починається не зі столиць, а з маленьких сердець, які б’ються в кожному дворі, у кожному храмі, у кожному дитячому сміху на танцювальному занятті.

Наступним кроком у розвитку платформи “Затишна Провінція” стало відродження святкових традицій. У місті, де довгий час публічні заходи були радше формальністю, знову запульсувало справжнє живе тепло — радість спільного святкування. Під керівництвом отця Геннадія організовуються масові дійства на честь Різдва Христового, які вже стали улюбленою подією для багатьох містян.

Свята розпочиналися в храмі “Всіх скорботних радості”, де панувала особлива атмосфера єднання, а згодом вийшли за його межі — просто на центральну площу Арцизу. Там, просто неба, звучали колядки, лунали дитячі голоси, світилися очі дорослих, — усе місто перетворювалося на велику, теплу родину. Святкова сценографія, вогники, живі вертепи — усе це створювалося силами громади під натхненням духовного лідера.

Та мало хто знає, що сама центральна площа Арцизу з годинником — ще один символ віри у місто, закладений отцем Геннадієм. У 2016 році саме він розробив проєкт цієї архітектурної композиції, яка з часом стала не просто місцем зустрічей, а візитівкою Арцизу, яка нині прикрашає сторінки в соцмережах та серця містян.

Після створення соціальної їдальні, скелету спортивного залу і молодіжного скаутського руху стало зрозуміло: попит на активне, здорове дозвілля у громади лише зростає. Відгукнувшись на потреби містян, отець Геннадій вирішує зробити наступний сміливий крок — розвивати спортивну індустрію при храмі. Так, у вже знайомому для громади духовному осередку з’являється нова ініціатива — секція дзюдо, яка миттєво знаходить своїх прихильників.

Однак швидко стало зрозуміло, що можливостей храму вже не вистачає. Простору для тренувань, занять і гурткової роботи катастрофічно бракувало. Тож постала нова мета — створити окремий простір, де спортивне, культурне й духовне життя громади могли б розвиватися паралельно, підтримуючи одне одного.

Так у 2018 році народився “Б-клуб” — унікальний центр, в самій назві якого закладена багатошарова ідея. Буква “Б” — це не лише символ футбольного клубу “Балкани”, а й Бессарабії, боротьби, болгарської культури та благородства духу.

Цей простір об’єднав під одним дахом футбольну секцію, школи єдиноборств, теніс, танці, а також гурток болгарської культури. Із перших днів свого існування “Б-клуб” став не просто місцем, де діти тренуються. Він став островом живої енергії у морі цифрової втоми, де молодь отримала шанс повірити в себе, у свої сили, в дружбу, у мрію.

Здавалося б, після “Б-клубу” вже нічим не здивуєш місто. Але отець Геннадій знову зумів подарувати громаді ще одну причину для радості — відкриття дитячої танцювальної студії. Подія, яка відбулася 11 серпня 2024 року, стала справжнім святом для всього Арцизу. На відкриття зібралася небувала кількість людей — батьки, діти, бабусі й дідусі, молодь. Ця хвиля енергії й натхнення розчинилась у повітрі — із музикою, радісними вигуками й трепетом очікування першого танцю. Танцювальна студія — це не просто простір для тренувань. Це нова платформа для самовираження, розвитку впевненості та командного духу. Це місце, де дитячі серця вчаться битись в ритмі музики й мрій.

“Коли ще 50–60 дітей виходять з червоними щічками та задоволеними посмішками — хіба це не результат?” — з усмішкою відповідає отець Геннадій на питання про очікування від нового проєкту.

Ці слова прості, як і все справжнє. І водночас — влучні. Бо який ще результат може бути кращим, ніж щастя дитини, яка розкрилася на сцені, у танці, в собі самій? Ця студія — ще один доказ того, що в маленькому місті може народжуватись велике мистецтво, якщо є людина, яка вірить у потенціал кожної дитини. І якщо поруч з цією дитиною буде наставник, який не вимірює успіх цифрами, а бачить його в щасливих очах — то вона точно злетить.

Проєкти, які народжуються під патронатом отця Геннадія, вже змінили обличчя Арцизу. Але виникає закономірне запитання — для чого все це? Яку мету має соціальна платформа, що вже об’єднала навколо себе дітей, батьків, спортсменів, митців і мрійників? І що далі? Саме з цими питаннями ми звернулися безпосередньо до творця “Затишної Провінції”.

“В самій філософії соціальної платформи закладені всі найбільші цілі. Візуалізуючи все, що ми маємо на меті, ми з вами можемо бачити як вже втілені ідеї, так і ті, що лише існують в уяві. Але це тільки поки що”, — ділиться отець Геннадій.

Його бачення — не зупинятись на досягнутому. Арциз став осереддям нової моделі — моделі громади, яка спільно створює середовище для гармонійного розвитку кожного. Але отець мріє про більше:

“Я дуже прагну, щоб не лише в Арцизі та громаді була реалізація ‘Затишної Провінції’, а щоб вся Бессарабія стала затишною провінцією, та благодійність потребує підтримки, й людина для людини має бути найбільшою підтримкою. Якщо в Арцизі знайдеться лише декілька людей, які охоче можуть долучитися до створення соціального простору, то на всій Бессарабії це вже буде п’ятдесят людей, а це вже великий рух, але, на жаль, більшість підприємців ставлять питання: що саме дасть їм ця діяльність? А вона нічого не дає. Адже сьогодні для нас є великим досягненням, якщо ми виходимо ‘в нуль’…”

У його словах — не просто амбіції. Там — віра в людей, у можливість об’єднання та взаємопідтримки. Та, водночас, і виклик, з яким стикається більшість соціальних ініціатив. Та навіть попри скромні фінансові ресурси, платформа не зупиняється. Наразі ведуться переговори з іншими громадами Бессарабії, адже розширення “Затишної Провінції” потребує не лише ідей, а й підтримки місцевої влади, активної громадськості та колективної відповідальності.

“Саме маючи колективну відповідальність, ми можемо досягти, щоб наше місце проживання було максимально затишним і комфортним для нас та наших дітей”, — резюмує священнослужитель.

І в цих словах — суть всієї платформи. Бо “Затишна Провінція” — це не про стіни і проєкти. Це про людей, які роблять один одного сильнішими. Це про місця, в яких хочеться жити, творити й залишатись.

Протоієрей Мартинов — це приклад того, як можна бути носієм світла, навіть коли навколо темніє. Його любов до людей — не гасло, а життя. І саме завдяки таким, як він, в містах знову зростає щось велике й справжнє: довіра. Віра. І надія.