Радониця у Бессарабії: традиції, забобони і відмінності

Сьогодні, 29 квітня, православні віряни відзначають Радоницю або, як ще називають її у народі, – Гробки чи Проводи. Єдиного правила щодо того, як правильно поминати покійних у ці дні, не існує, адже кожна людина по-своєму переживає горе та має власні родові “правила”. Але все ж є загальноприйняті регіональні обряди поминальних днів. Про давні традиції Бессарабії у цей день, зокрема ті, що суперечать церковним канонам, розповість «Бессарабія INFORM».

Традиційно Радониця відзначається на дев’ятий день після Світлого Христового Воскресіння. У 2025 році, коли Великдень припав на 20 квітня, Радоницю святкують 29 квітня. Це день, коли віряни мають можливість розділити великодню радість зі своїми померлими близькими. Ще з часів Радянського Союзу, який не підтримував церковні традиції, багато людей почали відзначати це свято на два дні раніше — у неділю після Великодня, адже вівторок проводили на роботі.

Більшість мешканців Бессарабії досі відвідують кладовища саме у неділю, рідше – у понеділок. Проте особливо наближені до церкви віряни все ж поминають покійних у вівторок. На деяких кладовищах священники правлять двічі та навіть тричі. В окремих випадках, коли цвинтарів у місті декілька на великій відстані, аби люди встигли до всіх своїх покійних родичів, благочиння складає графік, який розтягується аж до наступної неділі. Проте наявність священника на кладовищі не є обов’язковою, адже перед цвинтарем люди мають відвідати храм. Проте у частині Бессарабії заведено чекати, поки з’явиться батюшка й пройдеться з кадилом біля могил. Свіжі місця поховання родичі покійних зазвичай просять відвідати окремо.

Назва «Радониця» походить від слова «радість», що може здаватися незвичним у контексті поминання померлих. Однак у християнському розумінні це цілком природно: віряни сповідують, що в Бога «всі живі». Тому молитви та згадування покійних у цей день — це прояв радості Воскресіння Христового і надії на загальне воскресіння.

Більше про церковне значення свята кореспондентці “Бессарабії INFORM” розповів настоятель храму на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» в місті Арциз отець Геннадій. За його словами, основною традицією на Радоницю є щира молитва за душі померлих. Віряни відвідують храми, де замовляють заупокійні панахиди або подають поминальні записки з іменами спочилих. У храмі також ставлять свічки й моляться за прощення гріхів покійних та спокій їхніх душ. Молитва за померлих має велике значення, оскільки після смерті людина вже не може молитися за себе чи творити добрі справи. Живі можуть допомогти їм через молитву, милостиню та благодійність від імені покійних. Кожен такий жест вважається цінною підтримкою душі у вічності.

Звісно, важливим на Радоницю є відвідування місць поховання. Прийнято перед святом прибирати на могилах й прилеглій території, як ми прибираємо вдома перед візитом гостей. Працювати не забороняється й на самі Проводи, але це й недоречно, й цей день краще присвятити поминанню спочилих близьких. Для цього слід використовувати як спеціальні молитви для мирян, так і звертатися до Бога власними словами, зберігаючи світлу пам’ять про покійних.

“Правильно ходити на кладовище у вівторок, на Радоницю, але й в неділю, і у понеділок та навіть в середу, якщо ваше серце так хоче – то це теж правильно. Головне – щира молитва”, – наголошує священник.

Варто пам’ятати, що кладовище — місце тиші й молитви, тож неприпустимо вживати там алкоголь чи влаштовувати застілля. Свого часу доволі популярним у населених пунктах Бессарабії було накривання на цвинтарі столів, які спеціально для цього стаціонарно встановлювалися біля місць поховань. Таким чином Проводи перетворювалися на справжній банкет, що закінчувався надмірним споживанням спиртовмісних напоїв. Варто зазначити, що церква взагалі не визнає алкогольне поминання покійних й звичне для Бессарабії залишення їжі чи алкоголю на могилах. Священники запевняють, що краще роздати їжу за їхній упокій, а залишення “приношення” для покійних – це просто традиція, яка ще й має язичницьке коріння і не відповідає християнській вірі.

Також не варто влаштовувати з Проводів щось на кшталт зустрічі випускників, як це часто буває здебільшого у селах, куди на малу батьківщину з’їжджаються колишні мешканці, аби провідати спочилих близьких. Радоницю, на жаль, сприймають як зайвий привід купити нове вбрання, сходити до перукаря та на манікюр, адже між могилами є велика ймовірність зустріти давніх знайомих та родичів. Так головна місія – поминути померлих – перетворюється на мету похизуватися перед живими, що точно не сходиться з загальноприйнятими правилами.

Не можемо не зазначити, що цього року кількість відвідувачів на цвинтарях помітно зменшилася, що пояснюється війною: чимало чоловіків знаходяться на фронті, велика кількість уродженців Бессарабії перебуває за межами країни або не ризикує їхати сюди через мобілізацію.

Є ще одна відмінність, яку з болем у серці помічають всі, хто відвідує кладовище, – флагштоки на могилах як сумне нагадування про наших захисників, котрі віддали свої життя за кожного з нас.

Окремої уваги потребує ще одна негативна традиція — принесення на цвинтар штучних квітів. Вони не лише неестетичні, а й є шкідливими для довкілля: матеріали, з яких виготовляються такі “прикраси”, розкладаються від 100 до 500 років, отруюючи землю і воду для наступних поколінь.

Гідною альтернативою є живі квіти, вінки з натуральної хвої, багаторічні рослини, які квітнуть щороку, сухоцвіти, букети з паперових квітів або декоративні свічки. У давнину українські кладовища були укриті зеленими барвінковими килимами, символізуючи вічне життя.

На Радоницю важливо зберігати світлий настрій і не впадати у смуток. Ми приходимо до могил не для того, щоб поглибити печаль, а щоб поділитися радістю Воскресіння Христового і надією на вічне життя. Це день світлої пам’яті, надії і духовної близькості з тими, хто відійшов у вічність.