“Мені не легшає”: відверта сповідь власника екоферми “Равлики Бессарабії” Андрія Ширенкова, який торік втратив на війні сина

Журналісти “Громадського” зустрілися з власником екоферми “Равлики Бессарабії”, про яку ще у часи мирної України писала “БІ”, – Андрієм Ширенковим. Торік влітку чоловік втратив на фронті свого сина Андрія Ширенкова–молодшого. У відвертій розмові батько розповів про пережите горе, біль втрати, переживання та мрії. Публікуємо матеріал колег в оригіналі.

Нещодавно мені розповіли: через кілька тижнів після похорону загиблого на фронті сина його батько повісився з горя. Ця історія мене приголомшила. Адже звична для нас п’єта — це туга й розпач матері.

Тоді я вперше задумалася про страждання батька. І почала шукати чоловіка, який погодився б поговорити зі мною про це. Про біль, який замовчується навіть у розмові з дружиною, мамою свого сина, — щоб не ятрити їй душу, коли прийде до нього по втіху.

«А хто втішає вас?» — запитую Андрія, батька загиблого Андрія Ширенкова-молодшого.

«Ніхто. Був період, коли я взагалі не хотів жити. Навіщо прокидатися вранці, починати непотрібний мені день? Зараз це вже трохи не так… Життя стало порожнім, але жити треба. У мене ще молодші діти, справа, яку ми починали разом із сином. Я просто не можу розслабитися», — відповідає він мені.

І замовкає. Відвертається, але я бачу на його стиснутих кулаках сліди сліз.

Йому 56, він підприємець і волонтер. Батько чотирьох дітей, один із яких загинув на фронті в липні 2023 року. Він має надію, що колись зможе з’ясувати всі обставини синової загибелі, якого поховав у закритій домовині…

«Ви перша людина, з якою я говорю про це після загибелі сина, а це майже півтора року минуло. Ви ж будете… делікатною?» — він не піднімає на мене очей.

Ми приїхали до Андрія в Ізмаїл. Тут здавна вкорінена його сім’я, тут народилися його діти. У приміському селі в Андрія равликова ферма, де він приймає на відпочинок обпалених війною людей. А на міському цвинтарі — Алея Слави, куди батько приїздить, щоб помовчати над могилою сина. Щоразу з надією, що кошмар закінчиться, задзвенить телефон, і він почує рідний голос…

Тільки любов і повага

Батько пропонує розмовляти в машині. Це була синова машина, купив її у 2022-му для волонтерства.

Коли почалася повномасштабка, Андрій-молодший саме був у рейсі в Чорному морі. Звична справа: іноземний суховантаж, український екіпаж. Команда плаває досі.

Андрій же зійшов тоді на берег у Румунії, телефоном попросив батька зустріти його на румунсько-українському кордоні. Це було у квітні 2022 року. Син хотів у ЗСУ.

«Наша сім’я — етнічні росіяни, предки оселилися тут ще з часів Катерини ІІ. Але відколи в нас у паспортах перестали писати національність, ми себе ідентифікували українцями.

Ми — українці, це наша українська держава, і ніхто чужий не має права тут порядкувати. Ми з дружиною своїх дітей так виховували. І Андрія. Він наш первісток, народився у 1993 році. У нього моє ім’я не через якісь там, знаєте, понти. Просто воно йому дуже личило».

Домогтися мобілізації Андрій зміг тільки на початку 2023 року. А до того з батьковою допомогою відкрив на трасі кафе, готував там їжу для блокпостів, збирав для бійців необхідні на фронті речі.

«Він змалку дуже активний, завжди в центрі якоїсь справи. Заробляти почав у 16 років, на будівництві. І не через жадібність до грошей. Скнарість — не про нього. От має він у кишені дві гривні, він їх віддає тому, хто тягне руку, не думаючи, що сам залишається без грошей».

Раптом батько уточнює: «Він їх віддавав». І замовкає. Усе ще не звик говорити про сина в минулому часі.

«Мені тут не подобається говорити, поїдьмо звідси кудись», — поривається він.

Потім довго мовчить, дивиться крізь лобове скло, як вітер грається листям у сквері. Я зашаруділа блокнотом, щоб нагадати про себе.

«Я завжди хотів, щоб мої діти мене не боялися, бо страх не може бути основою нормальної дружби й нормальних стосунків. Я не приймаю ніякого диктату в сім’ї, маніпуляцій, приниження. Тільки любов і повага.

Траплялося, що підлітком Андрій віддалявся від нас. Я це дуже відчував і старався показати йому, що в нього є любляча сім’я, де зрозуміють його проблеми, допоможуть. Бувало, просто ввечері переглядаємо альбоми з сімейними фотографіями, згадуємо приємності якісь, щоб кожен відчув себе частиною родини».

Батькові нині перехоплює подих, коли нещадний фейсбук нагадує йому фотографіями сина про події багатолітньої давнини. Ось Андрій пірнає, ось на моторному човні, ось зі щойно пійманою рибою. Нових фото більше ніколи не буде.

У батька перед очима вже другий рік жахливий стоп-кадр: Андрій, якого він упізнавав в ізмаїльському морзі…

«Ми могли разом рибалити, щось зібрати-розібрати, просто гуляти берегом Дунаю, кидати у воду камінці й розмовляти. Для мене це ніколи не було втраченим часом. Мені завжди було про що говорити з сином.

У нього голова завжди добре працювала. Не зрадник. Не боягуз. Ніколи нікого не здавав. І дуже не любив людей, які робили таке. Навіть учителі говорили про нього, що він прямий і відкритий».

Повз автівку йшли знайомі, чоловік вийшов привітатися. Знову сів у салон — жвавість, з якою щойно обіймався з товаришем, миттю щезла.

«Я часто обіймав сина. Ніколи не приховував своєї ніжності до нього. Навіщо? Обійми не зганьблять батька. І він мене обіймав, не соромився мене обійняти».

Андрій раптом рвучко виходить із машини. Мить, другу стоїть до мене спиною. Рішуче говорить: «Я більше не можу тут бути. Поїхали до Андрія».

Щоб батьки не розмовляли з фотографіями

«До Андрія» — це на Алею Слави. Рівні доріжки вздовж і між могилами, однакові заввишки прапори, однакової конфігурації надгробки та стели з написом «Герої не вмирають», великі фотографії загиблих. Не соромно за місцеву громаду.

Ряд могил, де покоїться Андрій-молодший, ще облаштовують. Можливо, за дні, що минули від нашої поїздки в Ізмаїл, ці роботи й закінчилися.

Син на фото — у зимовому маскхалаті зі снайперським карабіном у руках. Усміхається по-дитячому щасливо.

«Мені все здається, що я недодав Андрієві любові, уваги. І це не виправиш уже ніколи.

Коли батьки відпускають дітей на війну, вони ж розуміють, на яку жертву їх віддають. І діти наші розуміють, що йдуть на жертву заради інших людей, щоб вони жили, мали країну. Але я спілкуюся з людьми й розумію, що багатьом із них триста років ці жертви не потрібні. У них своє життя.

Я коли у 2022 році український прапор повісив, багато хто мене запитував, чи не боюся я цим привернути до себе увагу певних людей, мовляв, не всім це сподобається. У нас тут повно ждунів. І багато людей, які не розмежовують українську ідею й українську владу з її сумнівним патріотизмом».

Андрій збирає з могили сина тільки йому помітне сміття. Ніжно торкається надгробка. І я відчуваю, що ми з фотографкою зараз тут зайві…

«Ми з дружиною стали ще ближчими після загибелі Андрія. У біді не треба звинувачувати одне одного. Треба розуміти, що дружина — це твій друг, що вона теж страждає і потребує підтримки.

Дружина довго після похорону писала Андрієві повідомлення в соцмережах. Їй від цього було легше. А я не писав. Писати після того, що я бачив у морзі? Але як це все носити в собі?

Усе-таки має бути якась державна служба, щоб підтримувати батьків. Просто хоча б зателефонувати їм, заїхати до них колись. Бо, може, ці батьки тепер місяцями дивляться на фото своєї дитини й розмовляють із фотографією, бо їм більше ні з ким поговорити».

Жовті прапори на Алеї, жовте листя на деревах, жовтим золотом грає сонце. Колись читала, що в Японії жовтий колір символізує мужність, а в Єгипті — жалобу. Мужність і жалоба зійшлися зараз на ізмаїльському кладовищі.

«Поїхали на ферму. Андрій дуже її любив. Там добре, ви відчуєте», — каже батько. Але минула мить, і друга, і ще якийсь час, поки після цих слів він відійшов від синової могили.

Лагідний спокій

Я справді відчула. Спокій. Безпечний спокій і лагідну тишу. Виявляється, зараз в Україні є такі місця.

Ферма Андрія Ширенкова називається «Равлики Бессарабії». Хатки для екзотів у мушлях спускаються пагорбом до озера Саф’яни, обабіч них — плодові дерева, виноград, кущі юки, зручні столики під тентами. Сідаєш у гойдалку — зелено-жовта піна дерев за озером, над головою — заткане сонцем синє небо.

«Ці от кущі юки Андрій садив. І он ті горіхи, й абрикоси», — говорить батько.

Розповідає, що ще в часи АТО вони з сином думали про облаштування на фермі реабілітаційного центру. Бо розуміли, що війна — це покалічені солдати, депресивні стани, діти-сироти.

«Я запропонував Мінсоцполітики використовувати територію ферми для реабілітації бійців. Там не зацікавилися. Я з першого дня повномасштабної війни кажу чиновникам, що ви можете як завгодно сьогодні розпилювати бюджет, але настане час, коли вам треба буде відповісти, що ви зробили для ветеранів без рук і без ніг, як ви потурбувалися про їхній емоційний стан.

У нас зараз в Ізмаїлі виділили для реабілітаційного центру колишню міську лікарню, у якій 37 років уже не було жодного пацієнта. Уявляєте, в якому стані ця будівля, скільки грошей треба вкласти, аби перетворити руїну на сучасний реабілітаційний центр? І яка там може бути емоційна реабілітація, якщо поранені бачитимуть у вікні морг?»

Андрій розповідає, що в реабілітаційному центрі його мрії все буде інакше. Будівлю треба спорудити на верхівці пагорба — і щоб вікна з балкончиками виходили на озеро і заозерну далечінь. На першому поверсі — фізкабінети, приміщення для спілкування з психологами. І гончарна майстерня — робота з глиною чудово заспокоює. І все для риболовлі. І можливість для хлопців працювати в саду — хай навчаться обрізати дерева, для власного задоволення збирають врожай, годують равликів, граються з котами й собаками, які живуть на фермі.

«Реабілітація — це коли людина залучена до якоїсь доброї цікавої справи. От у мене тут гостювали переселенці зі східних областей, я пропонував їм зробити “Миколаївську клумбу”, “Херсонську клумбу”, щоб вони залишили тут шматочок свого серця і потішили наступних переселенців із тих областей. Шкода, що вони не погодилися».

Добро має брати гору

На облаштування свого реабілітаційного центру Андрій наразі не має грошей. Але вже з 2022 року він приймає групи дітей і дорослих для відпочинку.

«Першими приїхали діти з Маріуполя, Херсонщини, Миколаївщини. Ми привезли їм батут, поставили каркасні басейни — Андрій усім цим дуже тішився. Він із малими і борюкався, і плавав, і в паровозики грався. Ми запросили психологів з Одеси й Києва — діти могли з ними спілкуватися. А як вони з равликами гралися! Знаєте, діти просто відпочивали, як хотіли. Тут була група дітей-сиріт. Людина, яка їх супроводжувала, сказала, що за багато часу вперше побачила усмішку на їхніх обличчях».

Зараз до Андрія Ширенкова, крім дитячих груп, приїжджають батьки й дружини загиблих, а також ветерани війни. Буває, що і двічі на тиждень. Для них — екскурсія фермою, дегустація страв із равликів, карасів і перепелів, концерти, невимушене спілкування.

«Я не розмовляю з ними про свого сина — у них свого горя вистачає. Наша сім’я хоче, щоб перебування на фермі викликало в цих людей тільки позитивні емоції».

А щоб мати можливість забезпечити ці емоції, ферма на платній основі приймає й туристів. Життя навчило Андрія в усіх справах покладатися передусім на себе. Хоча він був би дуже вдячний державі за будь-яку підтримку його починання.

«Я приїжджаю сюди, коли в мене, як на автомобілі, усі лампочки горять червоним. Побуду тут пів годинки — і лампочки мої уже зеленим загоряються. Який тут красивий схід і захід сонця! Тут розумієш, що світ дивовижно створений, що кожна квіточка в ньому несе красу.

Усе, посаджене Андрієм на фермі, прийнялося — це ж не випадково, правда? Синові дуже подобалася ідея про реабілітаційний центр. Що це для людей, що вони почуваються тут щасливими, що вони нам щиро дякують. Ми з сином завжди вважали, що добро повинне перемагати зло не лише в казках».

Андрій піднімає дашки равликових будиночків, показує своїх вихованців, жалкує, що ми не дочекаємося часу годування равликів — вони йдуть «до столу» тільки ввечері.

Тут, на фермі, Андрій уже не припиняє раптово нашу розмову, не переводить її з теми сина на щось інше, не бере довгих пауз, щоб вгамувати хвилювання. Але чи тільки від вітру в нього затуманюються сльозами очі?..

«Кажуть, що за померлим душа болить перший рік, а потім, мовляв, стає легше. А мені не легшає, хоч я людина, яка ніколи не падає. Я в боргу перед сином, перед хлопцями на фронті. Я пам’ятаю, що вони потребують допомоги — моєї, нас усіх. Я їм допомагаю і так витягаю себе з розпуки».

Поки ми оглядали ферму, Андрію постійно телефонували люди, домовлялися про можливість відвідин.

Майя Орел