Гідний нащадок відомого ізмаїльця: відверте та дещо шокуюче інтерв’ю з 21-річним ветераном війни Віктором Бабенко, який став на захист України у вісімнадцять

Повномасштабне вторгнення росії зробило справжніми героями тисячі простих українців. Хтось вперше взяв зброю проти ворога у похилому віці, захищаючи власну оселю, а хтось закрив країну своєю спиною зовсім молодим. Волею долі “Бессарабії INFORM” пощастило познайомитися з 21-річним захисником Віктором Бабенко, гідним онуком відомого багатьом ізмаїльця – Віктора Олексійовича Бабенка. У перший ж день Великої війни на той час 18-річний чоловік, не вагаючись, виявив бажання піти на фронт добровольцем. Його не зупинили ані відмови від військкомату через вік, ані застереження рідних, котрі боялися за його життя. Наразі Віктор має великий досвід боротьби за нашу Незалежність на найгарячіших ділянках фронту, високі державні нагороди і неабияку впевненість, що країна вистоїть завдяки мужності, хоробрості та єднанню. Про службу, важкі втрати, спогади зі щасливого дитинства, віру в допомогу Вищих сил та порятунок тварин – в інтерв’ю з молодим титаном. 

Віктор Бабенко народився у 2003 році в Одесі у сім’ї лікарів. Має двох молодших сестер. Навчався у Одеському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Далі вступив до Одеського національного університету імені Мечникова. Після початку повномасштабного вторгнення разом з друзями приєднався до лав захисників у складі 126 Окремої бригади Сил територіальної оборони. Виконував бойові завдання на Херсонщині та Миколаївщині. Нагороджений «Золотим Хрестом» Головнокомандувача Збройних сил України та медаллю «За оборону рідної держави» та нагрудним знаком «Ветеран війни».

– Вікторе, де Вас застало повномасштабне вторгнення? Що Ви відчували тоді?

– Війну я застав о п’ятій ранку. У мене було безсоння. Я ніяк не міг заснути. Одним з перших був прильот по військовій базі. Наш будинок задрижав, вікна відкрилися, повилітали шибки. У мене почалася паніка, я не розумів, що робити. Одна справа, коли ти про це думаєш і на словах готуєшся, і зовсім інше – коли це почалося. Я відкрив тоді Телеграм і першим, що я побачив, було відео, як русня криє градами Маріуполь. Потім вони вже зайшли в Київську область, далі вони доходять до Харкова, ось вони вже у Херсоні, – і це все протягом годин, не днів, тижнів чи місяців. Ми з друзями з моєї компанії прийняли колективне рішення долучитися до Збройних Сил України. Коли ми прийшли у військкомат, нам сказали: «Хлопці, вам по 18 років, вам тут робити нічого. Коли буде необхідність, ми вас покличемо». А в Одесі тоді збирались «сходини» на Канатній, де були хлопці, які були учасниками АТО та мали бойову підготовку. Ми туди прийшли, а там всі в амуніції гарній зі зброєю, а ми – у спортивних костюмах, що у нас могло бути тоді. Ми зайшли й сказали, що хочемо приєднатися до бійців. Росіяни тоді наступали великими темпами, і ми думали, що нам доведеться приймати оборону у межах Одеси. На щастя, Миколаїв вистояв проти навали, і до Одеси ворог не дійшов.

– Як рідні поставилися до Вашого рішення? Ваші близькі взагалі знали про це?

– Ні. Я нікому не говорив. Я втік з дому, вимкнув телефон, але потім зрозумів, що так буде тільки гірше. Звичайно, що була купа пропущених дзвінків від мами з татом. Я подзвонив тату і все пояснив, що прийняв рішення захищати Батьківщину. Тато відреагував нормально і сказав мені «Настав твій час». Мама, звичайно ж, нервувала дуже, не спала ночами, плакала і переживала дуже. Я її заспокоював та намагався уберігати всіляко. Навіть коли ми поїхали на передову, я не сказав їй, що йду у пекло війни. Після того, як я дев’ять днів не брав слухавку, коли мама дзвонила мені, вона в думках і поховала мене. Тоді я розповів мамі, що я на фронті, і у мене не завжди є зв’язок, тому треба просто це прийняти.

– Я дуже сумніваюся, що Ваша мама це прийняла.

– Не прийняла. Вона і досі дуже сильно нервує та переживає.

– Де зараз знаходиться Ваша мама?

– Мама з татом прийняли рішення, що краще мамі з сестрами виїхати за кордон. Це було влітку 2022 року. Вони переїхали до Австралії за програмою для біженців. Там мама познайомилася з Катериною Аргуроу – директоркою австралійського фонду, який дуже сильно допомагає Збройним Силам України. Якщо я не помиляюся, то у 2023 році вони допомогли нашим захисникам на 11 мільйонів доларів. Ці гроші збирали австралійці, які мають українське коріння. Ці кошти пішли на придбання РЕБів, мавіків, дронів, приладів нічного бачення, “цукорків”, завдяки яким ми можемо бачити, де знаходиться ворожий дрон.

– А Ваш тато якось допомагає захисникам?

– Так, наразі мій батько – підприємець. Протягом повномасштабного вторгнення він допомагає ЗСУ технікою. Надає важку та легкову техніку для того, аби хлопці могли пересуватися. Ця допомога надходить не тільки моєму підрозділу, але й морській піхоті, зокрема воїнам 35-ї та 36-ї бригади.

– Яку підготовку Ви проходили після долучення до лав захисників? 

– 14 березня 2022 року я підписав контракт зі Збройними Силами України, хоча у військовому квитку я – мобілізований. Перші місяці два ми стояли на блокпостах і паралельно з цим ми готувались до виїзду на передову. Нас навчали і хлопці, які пройшли АТО, але війна, яка була у 2014 році, дуже сильно відрізняється від повномасштабної війни. Перед тим, як ми повинні були їхати на передову до Миколаївської області, до нас приїхали, як кажуть москалі, інструктори НАТО, але це не були люди, яких цілеспрямовано направили навчати українських військових. Це були іноземці, які добровільно приїхали до України. У нас, наприклад, був хлопець з Канади на ім’я Чед, він працював штурмовиком у поліцейському загоні. І цей чоловік взяв відпустку і приїхав до України передати нам свій досвід. Крім того, нас навчали британці, американці, які були в Іраку, Афганістані, але навіть вони казали, що ніколи не бачили такої війни, як у нас, і той досвід, який вони нам передають, це лише їх знання – на українському фронті все буде інакше. Ми проходили дуже гарну підготовку – і фізичну, і штурмову, і маскувальну.

– Скажіть, який у Вас зріст?

– Десь приблизно 210 сантиметрів.

–А який у Вас позивний?

– Позивний у мене Малиш. Позивний прижився ще з військового ліцею. Манюня, Малиш, бо я найбільший на курсі був. І на війні – я теж Малиш. А в армії воно як – кругле несуть, квадратне – котять. Так і з позивними: якщо ти маленький – будеш Бугай, а якщо здоровий – Малюк.

– Яка атмосфера панує у Вашому підрозділі?

– Підрозділ – це сім’я. І там навіть відносини сімейні. Якщо людина пройшла і бачила трохи більше, ніж ти, то вона тебе буде вчити. Для того, аби ти не припускався помилок, щоб ти їх обходив. Тобто,  якщо у тебе не буде що їсти або пити, то всі скинуться. У мене був випадок, коли ми заходили на острови (Херсонщини – ред.) і там окопувались, я взяв мало води і всю її випив за першу половину першого дня, а треба було там знаходитися п’ять днів. І тоді хлопці поділилися зі мною своєю.

– Чи були ситуації повного непорозуміння з кимось, хто був вищим за званням?

– Так, було таке. Навіть і до сутичок доходило, тому що колектив чоловічий, всі емоційні, у кожного своє «Я». Якщо людина доросліша, хтось пройшов більше, хтось менше,  у когось діти старші за мене, і як я можу йому щось вказувати?

– Як вирішували такі ситуації?

– Ігнорував. Мені щось казали, а я «так-так» і пішов зробив по-своєму.

– А потім не отримували догани за таку поведінку?

– Ні. Під час служби не отримував жодної догани. Відзнаки були. Я отримав Золотий Хрест від Головнокомандувача Збройних Сил України за  спільну операцію з Силами Спеціальних Операцій на Дніпровських островах. Там було багато випадків, коли життя було на волоску від смерті.

Один з таких прикладів, коли нас взяли в оточення. Мій батько весь час, що я на війні, казав, щоб я вивчив Псалом 26 – це дуже потужний псалом. Я вірю в Бога, можу прочитати «Отче наш», але коли нас взяли в оточення, це було дуже несподівано. Нам по радіостанції повідомили, щоб ми взяли кругову оборону. А ми тоді знаходилися на позиції, так би мовити, за спиною у наших побратимів. Ми подумали, що хлопці, які попереду нас, приймуть бій, та й лягли собі. І тут раптово я чую, як мій друг Вітя Козаков відстрілює чергу, я підіймаю очі – а переді мною у декількох метрах стоїть кацап. Ми зустрілися очима, і це було неочікувано для нас обох. Я тоді був кулеметником, і коли виходив на завдання, брав з собою півтори тисячі БК. І мій найліпший друг Бодічка, Царство йому Небесне, казав: «Навіщо ти носиш так багато БК, візьми 700-800». І я собі думав: «А й справді, що я себе так виснажую: коліна й спину гроблю». На фронті тебе не возять скрізь. До якогось визначеного місця довезли, там на човен, а потім 5-6 кілометрів ще йти по хащах. До всього на тобі кулемет, амуніція,  провізія. І, повертаючись до історії про оточення, після зустрічі з росіянином, я схопився за кулемет і почав зрівнювати з землею ту ділянку, де були орки. Відстріляв я – і тиша. Далі по нас почали гасити кацапи, над головою свистіли кулі. А в мене адреналін зашкалював, я встав у повний зріст, а мій побратим Козак мені казав, щоб я не висовувався. Тоді у мене було відчуття, як у фільмах показують, коли життя проноситься з дитинства і по теперішній час, здавалося, ніби години минають, а насправді пройшло декілька хвилин. І в той момент я встав у повний зріст і, стріляючи з кулемета, почав кричати цей 26-й Псалом. Дійшло до того, що в нас вже не залишилось БК, мені кричали, щоб я економив БК, а я у відповідь: «У мене все гуд, вистачить ще на дві доби». І в цей момент росіяни відступили. Ми коли відходили з позиції, позаду нас були ССОшники, які потім питали у хлопців, хто був кулеметником. Я такий замазаний, зачуханий кажу: «Я». То вони потім підходили, обіймали, тиснули руку і казали: «Молодець, добряче  відпрацював».

– Після цього Ви отримали Золотого Хреста?

– Ще були випадки, але сумарно так, після операції на островах мені дали «Золотий Хрест». Крім того, мені дали медаль «За оборону України» – це сумарно за 2022-2023 роки за Херсонську та Миколаївську області. Також маю медаль «Ветеран війни».

– Розкажіть, будь ласка, що найстрашніше Вам довелося пережити? Які жахи війни бачили Ваші молоді очі?

– Я бачив багато чого. Жахи бувають різними. Є жахи, коли по вас працює арта, жахи, коли по вас працює танк, а танк дуже відрізняється від артилерії або міномета. Наприклад, якщо це САУшка-стволка (самохідна артилерійська установка – ред.), то є декілька секунд, щоб сховатися, бо спершу чутно “вихід”. А якщо працює танк, то спочатку відчуваєш «приход», а вже після нього звук виходу, тому що танк стріляє надзвуковими снарядами. У нас був випадок у 2022 році, коли нам поставили завдання викопати окопи, бліндажі. Ми вийшли в поле і йшли без броні у капцях, адже трохи ногам треба було дати відпочити, і в цей момент підлетів дрон, а вітер дув у сторону ворога. Тут треба сказати, що, коли я вчився на дронщика, мені пояснювали: коли вітер дме у твою сторону – це тобі на руку. Поясню чому: хоч дрон і довго летить, але коли підлітає, то ворог його не чує, а коли вертається назад, то швидше летить. І ось так над нами з’явився дрон, вирахував нас, і по нас почали лупити з танка. Перший прильот був у лінію електропередач, там був високий залізний стовп, який склало навпіл. Ми впали, уламки нам над головами, і потім другий. Аби вижити, ми, як рибки по суші, рухались: впали, встали, приход, потім знову, і так по колу. Ось таким чином ми діставалися до позицій.

Ще одна історія пов’язана з порятунком побратима… Один з бійців отримав поранення, інший йому наклав турнікет. Поки я біг до них, по дорозі загубив телефон, радіостанцію, взуття, саме в той момент я був без броні, адже багато хто вважає, що його не зачепить, що кістлява за ним не прийде. І я біг по уламках босоніж. Коли я підбіг, то побачив побратима у калюжі крові, він втрачав свідомість. Я взяв його і відніс в автівку, щоб вивезти його. Поки ми їхали, я казав йому, що все буде добре, тримав його голову, давав воду, він нібито нормально спілкувався, але буквально на очах він зблід, губи стали фіолетові, я його торкнувся, а пульсу вже не було. Він стік кров’ю. Пізніше нам сказали, що він загинув не від втрати крові, а через маленький уламок, який залетів йому у лоба…

– Тобто Ви не змогли б його врятувати?

– Ні. Але в той час ми всі себе звинувачували, що занадто повільно відреагували, а могли б швидше.

– Часто у Вас виникали думки про те, що Ви у чомусь винні?

– Так, таких думок було багато.

– Ви розповіли, що приєдналися до лав захисників разом з трьома друзями. На превеликий жаль, всі вони тепер воїни небесного війська. Коли Ви втратили своїх побратимів?

– Один з моїх друзів, з якими ми стали на захист Батьківщини, – 18-річний Даня Коршун зник безвісти у 2022-му під Бахмутом. І тоді я сказав своїм двом іншим товаришам Богдану і Віті, що якщо з ними щось станеться, я цього не витримаю, але, на жаль, Господь так розпорядився, що у січні 2023 року забрав їхні душі. Вони згоріли живцем… У той роковий час хлопці знаходилися на позиції. Вночі кацапи запустили fpv-дрон, і він долетів аж до входу у бліндаж, біля якого знаходилися запаси пороху та міни. Ми так облаштували все для зручності і швидкої роботи. І так сталося, що коли вибухнув дрон, вогонь дістався до пороху, а там було близько 25 кілограмів, і це все спалахнуло. Стовп вогню був настільки величезний, що коли ми згодом розбирали залишки бліндажа, то два накати колод були поділені навпіл. А хлопцям треба було вибиратися із бліндажу саме через цей палаючий вихід. У них більшість тіла була обпечена – згоріли легені, білки очей звернулися від температури. Вибравшись з того пекельного бліндажу, вони бігли навпомацки, не орієнтуючись зовсім, бо всі засоби зв’язку згоріли. Інші побратими їх підібрали, вивезли на Кривий Ріг, а звідти вже їх доправили гвинтокрилами до Києва. У столичній лікарні вони один за одним віддали Богові душу. Тоді загинули четверо бійців.

–  Де Ви знаходилися в той час?

– Я тоді був на лікуванні в Одесі, після отриманої контузії. Можна сказати, що вчився заново розмовляти.

– Досі відчуваєте провину?

– Так, що не зміг вберегти.

– Обмірковували інші варіанти розвитку тієї трагічної події?

–  Так. Наприклад, один з бійців не мав там бути у той час. Він сам захотів піти з хлопцями…

– Скільки часу найдовше Ви були без ротації?

– З 27 листопада 2022 року по теперішній час.

– Ви не були у ротації?

– Ні. Максимум що було, це коли виводили особовий склад на навчання. Ми тоді вдосконалювали штурмові дії. Два місяці потренувались – і на передову.

– Скажіть, будь ласка, де Ви знаходилися під час підриву Каховської ГЕС?

– Якомога ближче до місця подій. У нас біля Каховської ГЕС був спостережний пункт. Ми всю ніч з одним із побратимів чергували, аж ось почалося якесь фаєр-шоу. За весь час війни я не бачив, щоб злітало стільки ракет – їх було понад тридцять десь за три хвилини. Потім пролунала серія вибухів, і почалося затоплення. Я бачив у тепловізор, що надпотужна течія накриває все. І десь за годину всі острови були під водою. Протягом невеликого проміжку часу рівень води дуже піднявся. Нам передали, що нас топить. Ми були на горі, тож саме нашого підрозділу це не стосувалося. Коли ми приїхали у розташування, нам повідомили, що ГЕС підірвали.

– Напевне, вся Україна бачила сюжет, у якому Ви рятували собаку, що стала заручницею великої води. Розкажіть про це, будь ласка. 

– Ми прийшли після добової зміни зморені. Нам хотілося поплавати, але командири суворо заборонили, тому що вода була дуже брудна. Аж ось приходить один з побратимів і розповідає, що в одному з будинків застрягла собака. Я тоді подумав, ну, може вона у вольєрі застрягла чи на ціпку сидить. А до цього у нас був такий випадок. Хлопці жили у закинутій хаті і зробили собі жартівливу фотосесію: надули круги для басейну, наділи панами і зі зброєю у руках фотографувалися. І я, згадавши про ті круги, запропонував забрати їх. Ми взяли великий рожевий “пончик”, по дорозі до собаки ми його надували, а коли прийшли на місце, то жахнулися – хат видно не було, тільки дахи. І течія води була дуже сильною. А у воді – від тіл орків і до всякого сміття. І тоді я побачив ту перелякану собаку, яка влізла на дерево, аби вижити. Ми вагалися, хто перший піде. І всім не дуже кортіло лізти у ту воду. Я вирішив: як повинно бути, так і буде, і надягнув той круг. Я заходив у воду, то рівень спочатку плавно знижувався, а потім різко обірвався. Я загубив капці, а під водою були і іржава арматура, і штики парканів. Я доплив до собаки, забрав її та, поки плив назад, пару разів ледве не втопився. Тримав її на витягнутій руці, а сам йшов на дно. Слава Богу, доплив до берега. Поклав її, вона не хотіла йти одразу з нами, тож я взяв її на руки відніс до нашого помешкання і там вже відгодували її. Назвали її Жанка. І вона залишилася з нами жити.

– А зараз вона де?

– Живе вдома у одного з побратимів з іншого підрозділу.

– Чи часто на вашому бойовому шляху траплялися тварини? Можливо, Ви когось прихистили?

– Мої рідні з дитинства мене вчили, що тварина – це істота, яка не може пожалітися, постояти за себе і дати відсіч. Я завжди знав, що за тваринами треба доглядати і не варто кривдити. Так і на війні пішло – я годую їх, віддаю свої харчі , бо розумію, що за добу чи дві я повернуся у розташування та зможу поїсти, а воно там ходить голодне-худе. Забрав я з фронту багато тварин. Деяких я залишав на передовій, трохи далі від зони активних бойових дій. А додому я забрав кішку, як я її називаю – Троянську кішку, бо вона,  після того, як я її привіз, ще трьох кошенят привела. Зараз вона з кошенятами живе у мене вдома.

– Тікаючи від війни, люди кидають все, на жаль, зовсім не думаючи про долю тих, кого вони приручили. Чи багато Ви зустрічали кинутих тварин на фронті?

– Так, люди кидають все, і майно, і тварин. Багато зустрічав собак мисливських порід: добермани, вівчарки і пітбулі навіть. А з котів: там і сфінкси, і британці, і мейнкуни були.

– Що Ви робили, у межах можливого, аби їм допомогти?

– Наприклад, під час дощу або туману ми з моїм побратимом із міста Ізмаїл Сергієм Дідовиком ходили сухпайки розкривали і годували тварин. Тварина не може відкрити банку консерви чи щось подібне. Ми відкривали ці консерви і давали поїсти братам нашим меншим. Звичайно, не завжди вдавалося це зробити.

– А на позиціях у Вас були котики чи собачки?

– Так, були. І котики, і собачки.

– Вони поліпшували Ваш моральний стан?

– Так, мені подобається, коли котик муркотить. Мене це тішить і заспокоює.

– Ваш дідусь Віктор Олексійович Бабенко був шановною людиною в Ізмаїлі. На жаль, він трагічно загинув у березні 2013 року… Які спогади про нього у Вас залишилися?

Для довідки: Віктор Олексійович Бабенко: з 1984 по 2008 – начальник ПМК-15 в Ізмаїлі, у 1986 був у числі перших ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Далі – ліквідатором наслідків землетрусу в Арменії. З 2008 – перший заступник главка водного господарства України. У 2013 році трагічно загинув в автотроші разом з дружиною – Любов’ю Антонівною. 

– Я повний тезка свого діда. Він дуже сильно вплинув на моє виховання, адже прагнув, аби я був не тільки повним тезкою в плані ім’я, а й гідним чоловіком. Я гостив у бабусі з дідусем кожного літа.  Ми з дідусем присвячували багато часу саморозвитку та дисципліні. Мій день тоді починався о сьомій ранку з зарядки, далі – сніданок, і о восьмій ранку я вже був на додаткових заняттях. Після цього я обідав, а далі знову сідав за уроки. Тоді я не розумів цього, адже мені хотілося літом бігати, гуляти, грати у комп’ютер, як всі діти. А я навчався постійно. Але згодом, коли я дорослішав, я розумів, що дід мав рацію: у житті просто так нічого не дається. Треба йти до мети і доводиться чимось жертвувати. Мій дідусь був дуже справедливим – за мої старання протягом тижня він мене заохочував. На вихідних ми їздили на море, де він мені купував все, що я хотів. У мене була колекція нагород  Другої Світової війни і, якщо я себе гарно проявляв, то раз на тиждень дід мені дарував якусь медаль для моєї колекції.

– Зараз Ви згадуєте часи, коли проводили літо з дідусем?

– Так, згадую. Мені дуже сумно, що доля так розпорядилася, що він не дожив до того моменту, коли я подорослішав, і впевнений, що його не підвів.

– Ви вірите у те, що наші померлі родичі дивляться на нас зверху і допомагають нам? Можливо, Ваш дідусь тепер Ваш янгол-охоронець?

– Так, я в це вірю. І було дуже багато випадків, коли смерть обходила мене стороною. Так, я молився Богу, але і впевнений, що мої рідні з небес допомагали мені.

– Поділіться історією, завдяки якій Ви зрозуміли, що знаходитеся під захистом з небес.

– Це випадок, коли я отримав одну із важких контузій і дивом залишився живий. Ми згрупувались в одному з населених пунктів, стоїмо з хлопцями – розмовляємо. І хтось із них каже: «Розійдімося, бо зараз прилетить». Ми не послухали його, стоїмо далі і чуємо чіткий звук виходу. Ми стоїмо далі, слухаємо, ніхто на землю не впав, як нас вчили. І так виходить, що снаряд ніби перелітає нас, а потім повертається … І міна калібру 120 мм розірвалася неподалік. І не заділа нікого. Жодного з нас. Ось тоді я повірив у допомогу зверху.

Також одного разу, коли я сидів на позиції, найближчий прихід був у двох метрах від мене. І після того, як воно прилетіло, обстріл скінчився. Я тоді сидів, тремтів і дякував всім, кому тільки можна було.

– Чи відчували Ви всеохопний страх?

–  Такий страх відчуваєш під час обстрілів, бо коли йде контактний бій, ти не думаєш про це. Просто береш і на адреналіні працюєш. Коли по тобі працюють з автомата чи кулемета, є можливість укритися, а від обстрілів мало що врятує. Коли я тільки перевівся у першу роту, ми виїздили на позицію, і я хлопцям сказав, що “фартовий”, і тому нас не обстрілюватимуть. Але коли ми приїхали на місце, нас так почали обстрілювати, що всі були шоковані. Бліндаж ходив ходуном, колоди падають. Мені було дуже страшно, але я не показував цього. І я тоді хлопцям видаю: «А що ви такі сумні? Весело ж, прикольно» (посміхається – ред.). Їхню реакцію ви уявляєте, бо вони мені сказали, що таких обстрілів у їхньому житті не було.

–  З огляду на свій досвід служби, як Ви можете схарактеризувати українську армію зсередини?

– Українська армія – це вмотивована армія. Так, військові втомлені, дуже сильно. Людей не вистачає, але мотивація нікуди не ділася. Ми працюємо кожного дня. Без нормального сну, їжі, у холод і спеку, позицій не здаємо і стоїмо до останнього.

– Що, на Вашу думку, українцям потрібно для Перемоги?

– Нам треба об’єднатися, як це було на початку повномасштабного вторгнення. Мова не про те, що кожен повинен взяти до рук зброю і піти воювати. Кожен, хто залишився в Україні і працює, він вже робить внесок і допомагає робити кроки до Перемоги. Наприклад, якщо кожна людина купить пару шкарпеток, тому що не кожен в змозі купити каску чи бронежилет, то вся наша армія буде в теплих шкарпетках. Треба починати хоч з малого, донатити, і не думати, що замість вас хтось інший допоможе.

– Серед українських волонтерів є поширена практика збирати дитячі малюнки і відправляти їх на передову захисникам. Вашому підрозділу передавали колись послання від дітей? Які емоції викликають у Вас такі подарунки?

– Так, нам привозили малюнки, ми їх розвішували на позиції. Мене малювали з тою собакою, яку я врятував. Це дуже мотивує, бо ми розуміємо, що втрачаємо ненароджене покоління, коли гинуть молоді хлопці, але ми знаємо, що є покоління, яке заслуговує миру.

У мене є побратим з Донбасу, який має маленьку доньку. І ця дівчинка питає свого тата про те, чи завжди вони жили під обстрілами, щось прилітало та бахкало, чи весь час не було світла…

– Діти війни…

– Так, це дитина, яка не знає, що таке на день народження запускати салют. Це дитина, яка не знає, що таке не бігати в укриття під час повітряної тривоги. І є такі діти, які не знають, що таке жити в комфортних умовах. І заради них ми також стоїмо, тому що вони ні в чому не винні. Це не їх провина те, що зараз відбувається.

– Що Ви робитимете після Перемоги? Про що мрієте?

– Я мрію про Перемогу. Мрію, щоб все вдалося відбудувати та відновити. Після Перемоги я продовжу навчання і буду йти до мети, яку я собі поставив. Впевнений, що буде можливість допомагати сім’ям загиблих воїнів та тим, хто отримав травми під час бойових дій.

– Дякую Вам за розмову і Вашу звитягу! Нехай береже Вас Господь!