Українськомовні ренійці живуть з діда-прадіда: про це свідчать історичні факти та розповіді старожилів

У закладах освіти Ренійської громади триває тиждень української писемності та мови. Заплановано багато різноманітних офіційних заходів. А чи є в багатонаціональному Рені українці, які вважають українську мову рідною? Коли вони тут з’явилися і як зуміли зберегти мову, традиції, звичаї? Відповіді на ці запитання намагалася знайти кореспондентка «Бессарабії INFORM».

Нагадаємо, що 1997 року з ініціативи Всеукраїнського товариства «Просвіта» Указом Президента України Днем української писемності та мови було проголошено 9 листопада на честь преподобного Нестора Літописця, а відповідно до Указу Президента України Володимира Зеленського від 28 липня 2023 року (у зв’язку з переходом Православної церкви України на новоюліанський календар) День української писемності та мови ми вже вдруге відзначатимемо 27 жовтня.

Зберегти свою національну сутність, живучи поруч з представниками інших національностей, дуже складно. Але бессарабські українці зуміли зберегти і мову, і традиції, звичаї своїх предків, які знайшли притулок на нашій благодатній землі, коли тікали від кріпацтва, коли козаки залишалися жити в Бессарабії після ліквідації Задунайської Січі.

Мало хто з ренійців не чув, що колись у місті була українська школа на Болградській вулиці. Відомий у Рені краєзнавець Михайло Салабаш вивчав дане питання. І от що він розказав кореспондентці «БІ»:

«У 1880 році в Рені функціонувало двокласне народне училище та жіноче міське початкове училище. До кінця ХІХ століття в місті з’явилися дві початкові школи та трикласне чоловіче училище. На вулиці Болградській  була відкрита приватна українська початкова школа. Її директором стала Дяченко О.С. Вона народилася 1882 року, заміж вийшла за Івана Гончаренка. У них народилося двоє синів та донька: Павло, Микола й Надія. Олександра Севастянівна була швачкою і викладала рукоділля. Також у школі вивчали Закон Божий, грамоту та арифметику.
Тоді у нашому місті кожен п’ятий говорив українською мовою. За даними Першого Загального перепису населення Російської імперії, який відбувся 28 січня 1897 року, в Рені нарахували 6941 особу. Україномовних жителів (перепис визначав не національний склад, а мовну приналежність ) виявилося 318 родин або 1372 особи (707 чоловіків і 665 жінок).
У 1918-1919 навчальному році розпочалася румунізація шкіл у Бессарабії.  Дослідник освіти у нашому краї В.В. Татіян відмічає: «В перші роки румунської окупації в Придунав’ї ще працювали школи з викладанням предметів рідною мовою: для українців – Ренійська, Миколаєво-Новоросійська, Ярославська, Плахтіївська, для болгар – Болградська, Олександрівська, для німців – Саратська, в м. Акермані – вірменська школа. В Акермані, Ізмаїлі, Вилковому та інших містах і селах було залишено по одній російській школі та початкові школи з викладанням єврейською мовою». У 1925 році школи повністю перейшли на викладання румунською мовою.
Письменник Ю.Ф. Греков, у повісті «Льодохід наприкінці літа» написав: «Живуть на вулиці Болградській українці, молдовани, євреї, болгари, греки». На цій вулиці українці і навчалися».

Ми побували на Болградській вулиці в Рені та поспілкувалися з її мешканками, які розказали багато цікавих історій зі свого життя саме українською мовою. Ніна Коротун згадує:

«Предки мої були втікачами від панщини, тому змінювали прізвища, всі ставали Малими. Вулиця Болградська в основному заселена українцями, як ми кажемо, це українська магала. І тут багато людей з прізвищем Малі. Справжнє прізвище моїх предків Нечипоренко. А мій батько народився 1886 року вже в Рені. Наші предки тривалий час зберігали українські традиції. Я дуже добре пам`ятаю весілля 1958 року, яке відсвяткували за всіма українськими традиціями протягом кількох днів».

Пелагія Лук`ян  розказала:

«Моє весілля відбулося 23 жовтня 1948 року. Важкий то був час: електрики не було, лампами світили хату. Майбутній мій чоловік кілька разів засилав до мене сватів, але я зумисне тікала з дому, не хотіла виходити за нього заміж. Свати приходили, приносили хліб, вино і домовлялися з батьками про наше весілля. Лише з третього разу пов`язала  рушник, заздалегідь приготовлений для цієї урочистої хвилини, адже подібний обряд кожною дівчиною виконується лише раз у житті.
У четвер перед весіллям пекли коровай і шишки. Робили це шановані жінки: моя мати, а також батькові й материні сестри, які вже були заміжні й у повній злагоді жили зі своїми чоловіками. У п’ятницю шишки розвозили по людях, запрошуючи на весілля. Чоловік мій майбутній працював, тому я запрошувала гостей і зі свого боку, і з боку нареченого сама, навіть без дружок довелося це робити, оскільки вони теж працювали.
У неділю наречений за мною приїхав на фаетоні. Одягали мене дружки, а сиділа я на подушці. Потім дівчата сховали мене від нареченого і хлопців, бо ті мали викупити наречену. Після викупу поїхали вінчатися: ми їхали на фаетоні, а гості – на повозках, а розписувалися ми з чоловіком тижнем раніше.

У той час обряд вінчання для нас був дуже важливим, хоч вже й почали переслідувати тих, хто дотримувався церковних обрядів. Знаю, що люди навіть дітей хрестили потайки.
У нас було весілля, а людей висилали з Рені. Пам`ятаю, ми почали піднімати стіни майбутнього будинку, а повз нас проїжджали на повозках виселенці і з болем у серці кричали: «Навіщо ви будуєте хату? Ми теж побудувалися, хотіли жити, а у нас все відібрали і вигнали з рідної хати».
Тоді були вислані всі заможні родини, які відмовлялися віддавати свою землю, худобу і йти до колгоспу. А як люди працювали! Мали кілька гектарів землі, коней, корів, і вся родина працювала – тому й жили добре, тому й мали все необхідне. Розкошів не було, але й не голодували. Цього виявилося достатнім, щоб людей позбавили волі, дому, батьківщини. Зараз теж працюємо рук не покладаючи, не маючи спочинку, а хтось прийде і відбере це все, що нажито тяжкою працею? Хіба це за людськими законами?
Нам пощастило – нас не вислали, мої родичі повіддавали все добровільно і пішли працювати до колгоспу. У моєї матері було восьмеро дітей, робили багато, але ніколи не знали лікарень і не хворіли. Так і жили».

Марія Костенко розказала про суворі зими, які колись були в Рені:

«Можливо, у це й важко зараз повірити, але за часів мого дитинства снігу взимку випадало стільки, що дахи будинків не були видні. Сніг лежав величезними хвилями, які затопили місто і завмерли нерухомо.
Жили ми тоді дуже бідно, батько загинув на фронті, і мати нас із братом ростила одна. Вона, сама ледве жива від голоду, ходила полями та збирала щось їстівне, хоча частіше приходила додому без нічого. Таких, як ми, тоді було багато.
Коли ж випав сніг, стало зовсім скрутно. А якось нашу убогу хатину повністю завалило, ми стали заручниками холоду і голоду. Думали, що це вже наші останні дні на цій грішній землі. Пам`ятаю, що мама молилася і нас просила молитися, тому що Бог милосердний, треба сподіватися на нього і вірити. І ми молилися щиро та відверто. І дійсно сталося диво: ми почули якийсь шерех, який ішов ззовні. А то був наш сусіда, який вирішив допомогти бідній удові з дітьми. Вони з дружиною були заможнішими, адже у  них був хліб. Чоловік прокопав тунель до нашого будинку, приніс нам дрова, хліб. Мати плакала і дякувала йому за все, що він з дружиною зробив для нас.  Сусіда ж сказав, що він з козацького роду, а в козаків завжди було заведено допомагати удовам та сиротам у біді.
Цілу зиму сніг не танув. Так ми і ходили тунелями зі снігу і до школи, і до сусідів, які тої зими врятували нас. Ми вижили у той лихий час. Бог і добрі люди допомогли нам. Мати завжди повторювала, що жити треба лише за Господніми заповідями, тоді добро повернеться, коли його будеш найбільше потребувати».

А як розвивалася українська мова в Рені вже в незалежній Україні? За даними Всеукраїнського перепису 2001 року в Ренійському районі проживало 7 196 осіб української національності. За чисельністю переважають лише молдовани, яких у нас 19 938 осіб. Разом з тим тільки 38,8 % українців вважали рідною – українську мову. Статистика цікава і пояснює, чому досі в Рені мало українськомовних людей.

Необхідно зазначити, що ренійці на початку двохтисячних років таки змусили місцеву владу у школі № 2 м. Рені (Ренійський ліцей № 2) відкрити перший клас з українською мовою навчання. Це стало можливим завдяки наполегливості батьків, які вважали, що їхні діти мають право навчатися державною мовою. Заради цього батькам довелося вдатися до страйку, і діти першого вересня до школи не прийшли. Влада змушена була ухвалити рішення про відкриття першого «українського класу». Потім у місті з’явилися вже три школи з українською мовою навчання, і батьки та діти мали можливість вибору. З 16 січня 2021 року українська мова стала обов’язковою для всіх закладів освіти. А 1 жовтня 2024 року у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт №12086, мета якого зобовʼязати учнів та вчителів говорити українською мовою у школах не тільки на уроках, а й під час перерв. Чи зможуть це зробити школярі, спілкуючись між собою на перервах? Час покаже.