Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман

3 коментаря 34992 переглядів

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


Марія Михайлівна Стиранець переїхала з невеликого села Верхньокам’янське, що на Донеччині, до Білгорода-Дністровського у квітні 2022 року. З собою пенсіонерка привезла маленький пакунок речей та ходунки, без яких не може обходитися. Як колись її пращурам, понад сімдесят років тому, жінці довелося покинути рідну домівку та переїхати на нове місце проживання. Історія переселенки, яка вдруге через росіян втратила свою малу батьківщину, – у матеріалі “Бессарабії INFORM”.


Марія Михайлівна народилася у 1956 році в селі Верхньокам’янське Артемівського району (нині Бахмутський) Донецької області. Двадцять сім років життя віддала роботі з дітьми – була вихователькою і недовго обіймала посаду завідувачки в дитячому садочку.

Отримавши розподілення, після закінчення педучилища поїхала працювати в маленьке село у тому ж районі. Там вийшла заміж, але так склалося, що молоді люди розійшлися. Тож самотній жінці довелося повертатися додому, де, на жаль, вже не було рідних, та нікому було підтримати Марію.

І я поїхала на свою батьківщину, але батьків тоді вже не було в живих. Приїхала я з семимісячним хлопчиком. Ні батька, ні матері, ні аліментів, ні грошей, ні хати – нічого я не мала. І так вийшло, що попередню завідуючу звільнили, а мене взяли на її місце. Я дуже любила дітей, а вони любили мене. Діти до мене бігли завжди з розпростертими обіймами, я преображалася з ними! Я була і Дідом Морозом в ясельній групі. Малеча зі мною танцювала, розважалася. Старші вже упізнавали мене, звичайно. У нас був дуже хороший колектив”, – поділилася спогадами пані Марія.

Чотири роки Марія Михайлівна прожила одна, а згодом вийшла заміж за старшого на сімнадцять років Івана Стиранця, з яким прожила у шлюбі 30 років до його останнього подиху у 2011-му році.

Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман
чоловік пані Марі – Іван Стиранець

Окупація Верхньокам’янського у 2014 році

Вперше нога російського окупанта ступила на землю Донеччини у 2014 році. Тоді Верхньокам’янське кілька місяців контролювалося проросійськими бойовиками. 24 липня 2014 року село звільнила українська армія.

“Через наше село йшли танки. За нашими хатами стояли танки…”, – розповіла про ті часи Марія Михайлівна.

Як відомо з відкритих джерел, тоді, у 2014-му, у Верхньокам’янському стояв танковий підрозділ 14 ОМБр імені князя Романа Великого. За словами пані Марії, місцеві жителі підтримували бійців, як могли.

“Жителі села допомагали нашим воїнам. Готували для них. Було таке, що ховали техніку на подвір’ях та садках”, – розповіла Марія Михайлівна.

За словами нашої співрозмовниці, період окупації та боїв у 2014-му був тяжким для людей, але те, що відбулося після початку повномасштабного вторгнення, стало найстрашнішим випробуванням.

Повномасштабна війна

Люди масово тікали з Донбасу. За словами Марії Михайлівни, вони на власні очі бачила колони автомобілів, якими люди лишали рідні домівки у пошуках порятунку та безпечного житла. Син Андрій також вмовляв пані Марію рятуватися та виїжджати з Верхньокам’янського. І на початку квітня родина виїхала з-під обстрілів.

“Ми виїхали восьмого квітня 2022 року з Верхньокам’янського. Їхали ушістьох на одній машині. З собою взяли лише маленькі пакуночки. Того ж дня ми приїхали до Краматорська, і ви уявляєте, через годину стався той жахливий вибух на залізничному вокзалі. (Внаслідок удару “Точкою-У” 61 людина загинула, серед них було семеро дітей, ще 109 осіб отримали травми – ред.).

Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман
Так виглядали будинки у Верхньокам’янському у липні 2022 року. Фото: Громадське радіо

Коли ми запитали Марію Михайлівну, чому вона з ріднею обрали саме Білгород-Дністровський як місце мешкання, жінка відповіла, що колись тут жив її син, у якого залишилися у місті та районі знайомі. Зараз Марія Михайлівна живе в орендованій однокімнатній квартирі разом з братом покійного чоловіка, паном Михайлом. На щастя, власниця помешкання пішла на зустріч переселенцям, і вони сплачують лише за комунальні послуги.

Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман
Волонтери “Фонду Добра та Любові” в гостях у пані Марії та пана Михайла

Солов’їна мова на Донеччині

Не кожен день почуєш від переселенців з Донбасу мелодійну українську мову, якою розмовляла наша співрозмовниця, тож “БІ” поцікавилася у пані Марії, чи всі у рідному селі так гарно володіють солов’їною. І тут розповідь Марії Михайлівни перенесла нас у середину минулого сторіччя.

Як виявилося, у 1951 році в село Верхньокам’янське були переселені люди із Західної України, бойки з сіл Ліскувате та Коросно Хирівського району Дрогобицької області, що нині перебувають на території Польщі.

Для довідки: бойки – етнічна група західних українців з північних і південних схилів Карпат («Бойківщина»). Це найзагадковіший і найменш досліджений український етнос (попри те, що в Україні прізвище Бойко дуже поширене). Й до сьогодні в наукових колах йдуть суперечки щодо походження бойків. Одні дослідники вважають, що бойки мають кельтське походження від племені «боїв», споріднене з войовничими ірландцями. Інші – що бойки походять від білих горватів. Депортація у 1944-1951 роках є одним із трагічних наслідків Другої світової війни, здійснена комуністичними тоталітарними режимами Радянського Союзу і Польщі. Українці віками зазнавали постійних утисків та переслідувань від колонізаторів за свою віру, мову, землю, численних людських жертв, духовних й матеріальних втрат, неодноразових примусових виселень. За даними істориків, коли страшні події з депортацією ніби закінчилися, у 1951 році Сталіну захотілося поміняти території, й він фактично змусив Польщу це зробити. Йшлося про те, що до України мала відійти частина західного вугільного басейну та Червоноград, який до 1951 року знаходився в Польщі. Виміняли шматок гір, на якому проживали бойки. Тоді існувала Дрогобицька область, повністю з Нижньо-Устрицького і частково Хирівського районів виселили 32 тисячі бойків, їх розселили не лише на Донбасі, але й практично в усіх областях півдня і сходу України.

Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман

За словами пані Марії, її пращурів з Ліскуватого примусили виїхати на Донбас. Люди збиралися нашвидкоруч і були у відчаї, адже не розуміли, чи залишаться у живих. В Бахмутський район були переселені близько 300 родин із села Ліскувате.

“Прийшли товарняки, куди всіх людей і погрузили. У кого були корови – і їх туди у той потяг. Люди були у відчаї. Ніхто не знав, куди їх везуть. Чи до Сибіру, чи десь у інше місце. І привезли ці ешелони наших пращурів на Донбас, на шахти”, – розповіла переселенка.

Шлях депортованих українців займав деколи до шести тижнів. Ніхто навіть гадки не мав, де буде зупинка і якою тривалістю. Люди вибігали з вагонів у пошуках води, інколи не встигали повернутися, та це нікого не турбувало.

Виселяли, переважно, представників робочих професій. Так, пан Михайло показав нам трудову книжку свого батька Стиранця Андрія Андрійовича, 1910 року народження, який був лісорубом. У липні 1951 року чоловіку довелося звільнитися з роботи “у зв’язку з частковою передачею Хирівського району Польщі” та перебратися на Донеччину.

Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман
Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман

Мама Марії Михайлівни розповідала їй, що жителі Верхньокам’янського добре прийняли своїх нових односельців, хоч і розселяли депортованих українців попри нестачу помешкань. Згодом Верхньокам’янське стало квітучим завдяки спільній праці та намаганням людей преобразити рідне село.

“Ви якби подивилися, які там будинки, які там порядки. Люди – роботящі!”, – із захопленням розповіла Марія Михайлівна.

Варто зазначити, що депортовані українці прагнули зберегти свої традиції та обряди. Пан Михайло згадує, як вони малими водили вертепи на різдвяні свята.

Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман
Різдвяний вертеп у Верхньокам’янському. Пан Михайло – крайній ліворуч

За словами нашої співрозмовниці, корінне населення Донеччини іноді ображало примусово приєднаних до них людей, називало їх “бандерівцями”. Вже за часів повномасштабного вторгнення, коли односельці пані Марії переїхали до Івано-Франківська, вони і там відчули себе “чужими”.

“Мені дзвонила моя подруга і каже: на Донбасі ми були “бандерівці”, приїхали до Франківська – ми сепаратисти. Куди нам подітися?”

Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман
З нагоди 65-річчя депортації українських бойків з Ліскуватого у Верхньокам’янському відкрили каплицю Пресвятій Богородиці
Двічі позбавлена домівки росіянами: історія україномовної переселенки з Донбасу, яку сховав від війни Аккерман
Церква Різдва Пресвятої Богородиці у Верхньокам’янському

Всупереч пережитому, пані Марію не покидають оптимізм, віра в краще майбутнє та нашу Перемогу. Жінка потихеньку ходить до церкви, відвідує культурні заходи, які проводять у Білгороді-Дністровському, відкриває для себе сторінки історії Бессарабії.

Аккерманці з властивою їм гостинністю та щедрістю допомагають переселенцям. Нові знайомі дарують одяг та необхідні речі. Онука жінки стала студенткою місцевого коледжу, а син – відбудовує зруйновані окупантами міста на Київщині. Життя триває.

guest

3 коментарів
Старые
Новые Популярные
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
Людмила Писарницька
Людмила Писарницька
6 месяцев назад

Здоров’я Марині Михайлівні!

Артем Докучаєв
Артем Докучаєв
6 месяцев назад

Цікава історія цікавої жінки

Олег Дягілєв
Олег Дягілєв
6 месяцев назад

Бажаю їй добра!

3
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x