“На Луганщині і Донеччині раді нашим військовим, адже розчарувалися у руському мирі”: з перших вуст Захисника, який після фронту служить в Аккермані, – про війну та умови Перемоги

0 коментарів 34371 перегляду

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


В Україні триває повномасштабна війна, а наші захисники самовіддано і мужньо продовжують виборювати щодня довгоочікувану Перемогу. «Бессарабія INFORM» знову спілкувалась з одним із таких сміливців, який добровольцем став до лав Збройних Сил, щоб допомогти своїй країні вигнати окупанта з власної землі. Олександр Дегтяренко ─ 44-річний одесит, який на початку повномасштабного вторгнення не зміг залишитись осторонь та став на захист України, воював у «найгарячіших» точках, а після поранення продовжив службу в Білгород-Дністровському РТЦК та СП.


─ Дякую Вам за те, що стали на наш захист у боротьбі із підступним ворогом та погодились поспілкуватись. Розкажіть трохи про своє життя до війни і те, як Ви потрапили на фронт?

─ Колись, як і багато інших чоловіків, проходив строкову службу в армії. Потім працював за цивільними професіями ─ на будівництві, потім таксистом. Маю родину. Коли почалась повномасштабна війна, стало питання, що робити далі. Виїжджати та ховатися я не збирався. У цьому питанні мене підтримала і дружина, яка також сказала, що тут її дім, тут вона виросла і покидати його не буде. За своє життя я зробив речі, які повинен, як то кажуть: посадив дерево, побудував дім, народив сина. Прийшов час стати на захист Батьківщини. Коли почали атакувати нафтобазу, побачив, як над моїм домом летять ворожі ракети. Зрозумів, що моє місце не вдома, не в тилу, а на фронті. Тож пішов до військкомату, щоб стати добровольцем. Дружина спочатку була трохи в шоці, але підтримала мій вибір. В подальшому, коли був в “гарячих” точках, чесно їй зізнався, де я знаходжусь. Заспокоїв, що за можливості буду виходити на зв’язок, адже там не завжди він є.

– Де Ви дислокувалися?

Спочатку воював на Донецькому напрямку у складі 56-ї Маріупольської бригади. Там були до Нового року. Потім нас вивели на укомплектування до Запорізької області, де пробули півтора місяця. Далі ─ знову у зону активних боїв. Декілька місяців тому як обмежено придатного мене перевели до місцевого РТЦК. Було поранення, декілька контузій, почалися проблеми із хребтом.

─ Розкажете, як отримали поранення?

─ Так. Надійшов наказ зайняти відповідну позицію. Наші хлопці відбили цю позицію, і нам потрібно було її утримати. У нас був окремий кулеметний взвод – це великокаліберні кулемети. Ми не штурмували, а прикривали фланги. Почали заходити на позиції, нас «змалював» дрон, і почався мінометний обстріл. Сам момент попадання я не пам’ятаю. Уже коли прийшов до тями, відчув, що мене поранено осколками. Нас було вісім поранених, троє ─ тяжких. Мене вибуховою хвилею відкинуло метрів на п’ять, за насип. Вже пам’ятаю, як нас евакуювали, після чого я проходив лікування. Було тяжко ходити після поранення. Дуже підтримували і продовжують підтримувати хлопці. Ми досі спілкуємося, найближчим часом маємо надію побачитися. Дуже важливо у такі часи відчувати підтримку своїх. Пощастило мені і з командиром взводу. Молодий хлопець, 23 роки, дуже грамотний командир. Ви знаєте, від грамотного командування дуже багато залежить на війні ─ це збережені життя.

─ Знаючи тепер, що таке справжня війна, чи змінили б Ви свій вибір ─ піти служити?

─ У жодному разі не змінив би. Навіть навпаки. Скажу більше, тепер з’явилося більше мотивації, ніж на момент, коли я приймав рішення іти. Тому що я бачив, я знаю і я розумію чітко, що буде, якщо вони, не дай Бог, прийдуть сюди. Це буде страшно. Від місцевих з Донеччини й Луганщини багато чув, що вони витворяли ще з 2014 року. Бачив, як вони «бережуть» ті регіони, як живеться дідусям і бабусям, що залишились, після приходу «русского мира». Знаєте, там і «ждунів» не так уже і багато. Те, що раніше розповідали, що східні регіони аж так сильно хочуть росію, ─ ні. Дуже багато людей від самого початку не хотіли. Їх просто не питали, поставили перед фактом і все. Хто міг собі дозволити поїхати, той поїхав, а пенсіонери, малозабезпечені змушені були залишитися. Адже все, що в літньої людини є, ─ це його дім. А коли ти уже не молодий ─ ти уже не той спеціаліст, який приїхав до іншої місцевості і влаштувався на роботу. Тому люди вимушено залишились, і  таких людей не можна засуджувати.

─ А як загалом настрій людей на деокупованих територіях?

─ Багато людей, відсотків, мабуть 80, підтримують нашу армію. В деяких населених пунктах, звичайно, ще є й інші. Але у переважній більшості ті, хто вже побував під «русскім миром» так названим, навіть якщо колись вони і підтримували росіян, після того, як відчули ці всі жахи, чекають на українських військових з надією. Там навіть мені відчувалося більше поваги до себе, ніж у більш спокійних регіонах. Адже, чим далі від лінії фронту, люди якісь більш байдужі до війни. Часто чути розмови: «Я не хочу воювати, але якщо прийдуть до мого міста, тоді я піду воювати». Але навіщо того чекати? То вже буде набагато страшніше, краще такого ніколи не бачити. Тому зараз кожен, хто може тримати зброю, повинен іти захищати власну країну. Не за депутатів, не за мажорів, а заради своїх сімей і майбутнього дітей. Військові, котрі на передовій, теж не вічні. На жаль, дехто втратив життя, хтось отримав поранення і більше не воює. Також є і втома ─ півтора року без відпочинку. Я до останнього був там, розуміючи, що поки зможу щось робити, буду продовжувати. З кулеметом у броні воювати вже не міг, але деякий час ще залишався там за спеціальністю водія. Добровільно, ніхто мене не примушував.

"На Луганщині і Донеччині раді нашим військовим, адже розчарувалися у руському мирі": з перших вуст Захисника, який після фронту служить в Аккермані, - про війну та умови Перемоги

─ А як Ваше оточення сприйняло Ваш вибір піти на війну ─ товариші, друзі?

─ До повномасштабного вторгнення у моєму оточенні було дуже багато людей. Один з моїх найближчих друзів, товариш з дитинства, також мав стати до лав ЗСУ, пішов у військкомат, але йому відмовили, не взяли. На те були причини. А так знайомих майже не залишилось, вони самі десь «загубились». Життя все поставило на свої місця. Тепер у мене друзі по всій Україні, з якими я воював. Ми спілкуємося, підтримуємо один одного. А інші, чи то соромляться, чи то бояться.

─ Можливо, саме страх зупинив їх, тому вони і не пішли воювати? А як для Вас особисто, присутній страх на фронті?

─ Страх є у всіх. Він присутній. Спочатку виходиш на позицію ─ страшно. Не повірю, якщо хтось скаже, що взагалі не страшно. Ми всі живі люди. Але коли починається сам бій, пряме зіткнення з противником, страху вже немає. Тоді вже працюєш на адреналіні. А як по-іншому? Страшно, не страшно ─ потрібно. Це нормальне людське почуття. Не знаю жодного, хто б казав, що немає страху. Навіть найсміливіші воїни, знаючи яке «пекло» вони пройшли, все одно відчувають це. Ми ніколи не засуджуємо новеньких, які прийшли до армії. Добре, що прийшли. Буває, що на початку хлопець з острахом думає про бій, але після другого-третього стає дійсно хорошим військовим. І таке буває. У нас немає якоїсь гордині, що ми воюємо. У мене особисто немає.  Краще б я ніколи цього не знав, це все одно залишає свій слід.

─ Як вплинула війна на Ваші погляди?

─ Погляди змінились. Сенс життя став абсолютно інший. Зараз ти починаєш по-іншому цінувати багато речей. До цього було так ─ «марнування» часу. А коли ти розумієш, що це може бути остання секунда, то по-іншому бачиш цю секунду для себе.

─ Що допомагає боротися з ворогом?

─ Дуже допомагає розуміння того, що може бути, якщо ми не будемо захищати свою землю. Ми ж воюємо не за якогось депутата, якого піймали на хабарі. Я йшов за свою країну, за свою сім’ю. Для того, щоб ці ракети більше не летіли над моїм домом. Для мене це важливо. Ворог ─ там. Спочатку треба перемогти зовнішнього ворога. Для мене важливо, щоб тут було тихо, щоб сюди ніхто не прийшов. Ми хочемо жити. Нам не потрібен «русский мир». Я бачив все на власні очі, я такого не хочу.

─ Як гадаєте, яке майбутнє чекає Україну після Перемоги?

─ Ми не сумніваємося в нашій перемозі! Я думаю, що будуть хороші часи. Що ми станемо сильною європейською країною. Якийсь час буде тяжко, не зразу все стане «казково». Війна у будь-якому випадку залишить свій слід. Країні потрібен буде час, аби відновитися, а далі ─ розвиватися. Але я впевнений, що мій маленький син виросте у класній країні. Незалежній, вільній, мирній. Що він буде пишатися своєю країною, її людьми. Це покоління буде сильніше і буде цінувати здобутий у такій кривавій війні мир.

─ Що потрібно нам, аби наблизити Перемогу?

─ Потрібно, щоб більшість спроможних чоловіків пішли виборювати цю перемогу. Звичайно, якась кількість залишиться у тилу, не без цього. Але більшість мають стати до зброї. У нас і жінки воюють, іноді навіть краще за чоловіків. Якщо людина чимось корисним займається і не йде на війну, то це одне, але коли по клубах «відривається» ─ тут вибачте. Хлопцям потрібні ротації, адже який би він не був вмотивований, йому потрібен відпочинок. Є хлопці, які дуже втомилися. Вони сміливці, вони пішли добровольцями. Якщо говорити про те, що до армії прийдуть невмотивовані, якщо почнуть відправляти всіх на війну, то ситуації бувають різні. Бували випадки, коли людина, побачивши, до чого призвів «русский мир», отримала таку сильну мотивацію! Поки не побачиш, не зрозумієш.  Але всі повинні бути в рівних умовах. Ніхто не хотів воювати, але коли так сталося, то взяв зброю і пішов. Хтось мав піти. Ми ─ ті, хто першими пішли,  дали час людям підготуватися, осмислити. Зараз, порівняно з початком вторгнення, уже є зброя, а раніше ─ виходили з автоматами проти артилерії, але все одно вистояли. Знаєте, для мене добровольці ─ це люди, які уміють думати.

─ Наскільки відчувається підтримка нашої армії від людей?

─ Відчувається, де близько до фронту. Але загалом є підтримка волонтерів, близьких. Приємно отримувати пакунки від дітей, які вони надсилають нам. Приємно, що про нас пам’ятають. Ми радіємо, коли є будь-яка  підтримка! Це ж все робиться для загального блага. Вважаю, що зараз є зайвим, коли за бюджетні кошти ремонтують, наприклад, дороги. Особливо, якщо це відбувається у близькості до лінії фронту. Проїде важка техніка ─ і дороги не буде, нащо це робити. Краще підтримати хлопців. Не на часі дороги. Краще на військових ці кошти розподілити, на їх потреби. Не робіть дороги ─ дайте ЗСУ.

─ Чи відзначали на фронті якісь свята?

─ Так, святкуємо. Не з розмахом, але святкуємо. На Новий рік я був у наряді, але хлопці щось наготували, залишили й мені. З Днем народження вітаємо, але масових гулянь, звичайно, немає.

─ Що плануєте зробити після Перемоги?

─ Через війну зрозумів, що дім, домашній вогник, родина ─ це найголовніше. Максимум ─ піду відпочити на море. Хочу бути вдома ─ це найцінніше. Більше проводити часу з дитиною. Все інше ─ потім. Буду займатися якимись справами. Не знаю ще. Вдома на мене, окрім сім’ї, чекає ще й собака хаскі.  Взагалі, перебуваючи на фронті, зрозумів, що 90% успіху ─ це підтримка рідних!

─ Дякую Вам за цікаву розмову!

У черговий раз, спілкуючись з нашими мужніми воїнами, все більше впевненості з’являється у нашій Перемозі над ворогом! На захисті України ─ надзвичайні люди, Герої, які з кожним днем наближають той день, коли ми всі прокинемось у мирній країні.

"На Луганщині і Донеччині раді нашим військовим, адже розчарувалися у руському мирі": з перших вуст Захисника, який після фронту служить в Аккермані, - про війну та умови Перемоги

 

 

 

 

 

 

guest

0 коментарів
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x