Повернутися у глибокий тил з передової – володар “Золотого хреста” відверто розповів про свої два роки війни та адаптацію до спокійного Аккерману

2 коментаря 51732 переглядів

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


Повномасштабна війна змінила життя кожного з нас. Та найбільше на собі її відчувають наші захисники, які щодня дивляться в очі смерті у боротьбі з підступним ворогом на самісінькій лінії зіткнення. Як це – протягом довгих місяців перебувати під прицілом окупантів, а після, ледве не загинувши на передовій, повернутися у глибокий тил, де життя б’є ключем, “Бессарабії INFORM” розповів захисник України Віталій Адрощук, який наразі через поранення дислокуєтсья на Білгород-Дністровщині.  


Знайомство:

Віталій Адрощук наш земляк – одесит. Танкіст. Нещодавно відзначив своє 48-річчя. Колись обрав для себе професію будівельника і протягом довгих років працював за цією спеціальністю. Та у 2021 році підписав контракт зі Збройними силами України, а після повномасштабного вторгнення росії воював сержантом у «гарячих» точках в складі 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». На війні отримав поранення, через яке більше не може служити у місцях, де ведуться активні бойові дії, та наразі проходить службу в Білгород-Дністровському РТЦК та СП.

По-перше, дякую, що погодились поспілкуватись та поділитись своїми спогадами. Розкажіть, чому у 2021 році Ви вирішили долучитися до лав ЗСУ?

─ Вирішальним, мабуть, стало розуміння того, що треба щось змінювати у житті. Ситуація в країні привела до того моменту, що треба було щось кардинально міняти.

─ Це дуже відповідальний момент, це все-таки армія.

─ Так, але я ж служив і знав, що таке армія. Тому для мене це було свідоме рішення. Взяв відношення, пройшов медкомісію. І так і потрапив.

─ Розкажіть, де Вас застали перші місяці повномасштабного вторгнення?

─ Мені здається, всі здогадувалися, що війна буде. Не сьогодні, так завтра. Та все одно, перші місяці було тяжко. Особливо морально тяжко було. Перші місяці ми були на Донецькому напрямку, потім поїхали до Черкас. Отримали нову техніку, а вже у червні (2022 року ─ ред.) ми потрапили безпосередньо на війну, скажемо так. Перший штурм, в якому брав участь, був на Новодонецькому напрямку. У той день серед наших двоє загинули. Могло бути й більше, але нам вдалося вийти. Там ми були десь три-чотири місяці, а вже потім нас перекинули на інші напрямки, у деяких населених пунктах ми допомагали піхоті.

─ Віталію, як Ви отримали поранення? Наскільки все серйозно?

─ Це моє не перше поранення. На Донецькому напрямку ми якось йшли на штурм і підірвались. Так склалося, що ми зайшли одним танком: я як командир, механік, наводчик: вони (російські війська  ─ ред.) по нам стріляли, ми – по ним. Вони в нас, як «горохом», кидалися, лупили з усього, що в них є. Але підірвались на мінах. Хлопці з піхоти кинулись нас рятувати, за що їм величезна вдячність. Підтримали нас вогнем і допомогли відійти. Була контузія, але, слава Богу, всі тоді залишились живі. Це був мій перший госпіталь. А вдруге на піхотній міні підірвався. Це було у березні цього року.  Ніколи б не подумав, що мене врятують армійські зимні талани наші (берці – ред.). Там є металева пластина і, коли я передньою частиною наступив на пелюстку міни, то основний удар пішов назовні, а мені пробило ногу і поламало пальці ─ і все. Добре, що ми вдвох були ─ я і командир іншого взводу. Він мені допоміг, тож нам вдалося дійти до наших хлопців з аеророзвідки. Вони вже викликали свою машину, мене забрали і на евакуацію, на госпіталь. Потім уже лікувався в Дніпрі, далі направили в Рівне, а на реабілітацію уже відправили додому. Через знайомих знайшов хороший реабілітаційний центр, десь місяць там лікувався.

─ А як потрапили до Білгорода-Дністровського?

─ Направили мене в роту, куди потрапляють після поранень, близько місяця пробув там. Потім приїхали представники Одеського ТЦК. Я записався, але не сподівався так швидко потрапити на службу до якогось ТЦК. Але потрапив, навіть у першу партію. Тепер потихеньку служу тут. Наразі треба буде ще ВЛК проходити, потім на МСЕК, що вони скажуть.

─ Чи відчували Ви підтримку від своїх товаришів по службі?

─ Хлопці мої телефонували, ротний також. Дізнавалися, як я.

─ Після всього пережитого на фронті не було жалкування, що прийняли рішення піти служити до армії?

─ Ні. Жалкування не було. Навіть після всього, що бачив і відчував, жодного разу не пошкодував про таке рішення.

─ Що для Вас було найскладнішим на війні? З чим не можна змиритися?

─ Справитися можна з усім. Саме тяжке ─ це втрачати своїх хлопців. Хвилини тому ще спілкувалися, плани собі строїли. А потім ─ виходиш в бій, а приходиш  ─ людини вже нема. Її вже не повернеш. У самі перші дні у нас загинув ротний. На жаль, ми пропустили одного ворожого гранатометника. Ротний загнав машину під міст, щоб подивитись обстановку. А тут гранатометом прямо в спину. Так, це надзвичайно тяжко. Він був золотою людиною, реально офіцером з великої літери. Завжди стояв горою за людей своїх. Провели його в останню путь в закритому гробу, віддали пошану, почесний салют… Потім ще були втрати ─ хтось загинув, хтось пропав без вісти, хтось потрапив у полон. З мого екіпажу хлопців теж уже немає. Я був уже у госпіталі, потім дізнався, що під час штурму серйозне поранення отримав наводчик. Його намагались врятувати, у швидкій тричі ставало серце, але вдавалося його «запустити», та на четвертий уже не вийшло… Ще один хлопець з мого екіпажу також загинув під час штурму. Оце найтяжче. А інше що? Є задачі… До всього звикаєш. Перші місяці було тяжко, бо поки ввійдеш в колію, наберешся досвіду. Але з часом досвід приходить. На початку повномасштабного вторгнення кацапи дійсно знищували багато нашої техніки, але потім ми отримали нову, і згодом добре їм помстилися.

Повернутися у глибокий тил з передової - володар "Золотого хреста" відверто розповів про свої два роки війни та адаптацію до спокійного Аккерману

─ Чи присутній страх, коли йдеш у бій?

─ Страх є перед кожним виїздом. У любому випадку є страх. Проте коли вже починаєш «працювати», він просто зникає, його не помічаєш. Все відбувається на інтуїції і на адреналіні. В тебе стріляють, ти стріляєш ─ і просто немає часу думати про щось. Коли вже опісля замислюєшся, розумієш, де ти був і що пережив. А взагалі, перший бій все показує. Коли хлопці приходять з першого бою, розумієш, що вони залізобетонні! Звичайно, для когось це більш тяжко. Але є воїни, які до останнього готові громити ворога.

─ Чи змінила війна Ваші погляди на життя?

─ Дуже змінила. Сильно стала дратувати байдужість деяких людей, цивільних. Це стосується не тільки ставлення до війни, а й один до одного, до інших людей. Зараз усім важко, але деякі дозволяють собі робити речі, ставлячи себе вище за інших. Повага має бути один до одного. Не можна не враховувати того, що люди втомлюються. І ми, військові, втомлюємось, але й цивільні теж. Та все одно, байдужість ─ це дуже небезпечно, особливо зараз. Добре, що це не завжди і не всюди відбувається, та краще, щоб цього в нашому суспільстві взагалі не було.

─ Погоджуюсь з вами. У ці непрості часи ми маємо підтримувати один одного. Чи відчувається з Вашої точки зору така підтримка від людей? Чи існують бар’єри між військовими і цивільними?

─ Звичайно, багато людей розуміє, що зараз роблять військові, для чого, і підтримують, хто як може. Але є й інші, від яких можна почути «Какая разніца», «Ми тєбя туда не посилалі» і в такому дусі. На жаль, вони є і в нашому регіоні. І найгірше, що вони й навряд щось зрозуміють, як ти їм не пояснюй. Які вони були до вторгнення, такі вони й залишились. Важко це поки що змінити. Крім того, неможливо прийняти те, що є молоді чоловіки, які «убивають» себе вживанням алкоголю або наркотиків, поки інші хлопці віддають власне життя, захищаючи свою землю. Коли бачиш таке, то відчуваєш дуже великий бар’єр. Я думаю, з часом це зміниться, не може не змінитися. Зараз діти, яким випало пережити всі страхи війни, виростуть уже іншими, з іншими поняттями. Шкода, що їм взагалі довелося побачити війну. Багато залишились сиротами, дехто покалічений. Але вони якраз уже і будуть мислити по-іншому, розуміючи, хто винен у їх поламаному дитинстві. Головне зараз ─ перемогти, аби вони могли жити у вільній країні.

─ Коли Ви звільняли наші населені пункти, яке ставлення місцевих до української армії було на деокупованих територіях?

─ Коли заходили на деокуповані території, то бачили підтримку. Деякі люди нам дійсно допомагали. Звичайно, були й такі, що в обличчя посміхалися, а насправді за спиною говорили зовсім інше, так звані «ждуни». Вони, на жаль, є всюди, але особливо там. Не треба далеко ходити ─ сьогодні вночі нанесли удар по Одесі (розмова відбувалась 25 вересня – ред.), а вже вранці якась місцева написала на сторінці «слава оніксам». Як таке можливо ─ вона ж одеситка, живе в цьому місті. Це обурює! Не кажу вже про коригувальників ─ місцевих. Вони ніби не розуміють, що ракета не обирає ─ може прилетіти й до їх домівок. А взагалі підступність ворога не має меж. Не можна навіть зрозуміти, коли завдають удари по енергетиці, іншій інфраструктурі, але коли ще й по житлових будинках прилітає, то це взагалі не піддається розумінню. Сьогодні під удар потрапив готель «Одеса», який всі знають.

─ Так, дуже важко дивитись кадри із зруйнованою «Одесою». У всіх жителів регіону є свої спогади з цим місцем.

─ Скажу більше, у мене взагалі з тією будівлею особливі спогади. Колись брав участь в її будівництві…

─ Віталію, розкажіть про свої відчуття після того, як повернулись до відносно спокійного регіону.

─ Знаєте, перший тиждень лякала тиша. Коли там 24/7 гупає, і ти розумієш, що це таке: йде війна, обстріли, бої, а тут ─ тиша. Спочатку не розумієш, перестроїтись дуже важко. Можливо, комусь здається, що приїхав звідти, то все ─ можна розслабитись. Але ні, мозок постійно працює, думки різні. Потрохи звик.

─ На Вашу долю випали непрості події, захищаючи нас від ворога. Скажіть, як це ─ відчувати себе захисником України?

─ Так це мій обов’язок! Ти захищаєш свій дім, по-іншому, як на мене, й бути не може. Тобою можуть пишатися твої рідні, близькі, а ти до кінця виконуєш свій обов’язок, захищаєш свою землю. До тебе прийшов ворог і наставив зброю. Ти ж не будеш мовчати, «лапки вгору». Ми не здаємось. Ні, не дочекаються! Не здамося! І вороги прекрасно розуміють, що скоро прийде їх кінець, тому й «біснуються». Єдина можлива їх перевага ─ це кількість, але якість ─ така собі. Ми ж бачимо, як потрохи ми відвойовуємо своє, як зменшується їх Чорноморський флот, знищуються їх літаки. Ми ж не зупинимось!

Повернутися у глибокий тил з передової - володар "Золотого хреста" відверто розповів про свої два роки війни та адаптацію до спокійного Аккерману

─ Як вважаєте, в чому така сила українців?

─ В єдності. От дивіться, до війни скільки було непорозумінь різних. А повномасштабне вторгнення почалося ─ всі зібралися в один масивний кулак.  І при чому без різниці було, з якої ти партії, яка релігія. Люди останнє віддають, аби розгромити ворога. Волонтери допомагають, прості люди допомагають.

─ Чи немає розчарування, що не завжди є така підтримка від людей, що часом з’являються повідомлення про ухилянтів, які намагаються втекти?

─ Це не можна назвати розчаруванням, скоріше, нерозуміння, часом обурення. Але з цим треба боротися, треба викорінювати таке ставлення. Війна рано чи пізно закінчиться, воїни повернуться додому, тоді вже й більш активно будемо боротися з корупцією, з несправедливістю. Приємно, зараз добре працюють прикордонники, чітко перевіряють всіх, хто намагається виїхати за кордон, «знімають» таких ухилянтів з рейсів. Попереду, після Перемоги, ще дуже багато роботи, особливо в Донецькій, Луганській областях. Людям, які зараз в окупації, так само як і росіянам, просто «промивають мізки», ламають психіку дітям. Ще з 2014 року по російському телебаченню розповідають якусь маячню, але найгірше, що вони в це вірять. Роботи буде багато, але хочеться вірити в краще.

─ А які Ваші плани після Перемоги, що б Ви хотіли особисто для себе?

─ Продовжу жити! Можливо, повернуся до роботи будівельника, адже після перемоги нам доведеться відновлювати країну, відбудовувати зруйновані міста. А, можливо, продовжу службу в армії. Поки ще навіть не замислювався над цим. Спочатку треба здобути Перемогу. Якщо говорити про особисті бажання, дуже хочу поїхати до Карпат. Я там уже був, але просто влюбився в цей край, в ці гори. Ми якось були там літом та й потрапили якраз ще і на мій день народження ─ 1 вересня. Там просто шикарно. Все це буде, коли ми переможемо. Хотілося б, що б це сталося, як то кажуть, ще вчора.

─ Дякую Вам за відверту розмову! Бережіть себе!

─ Разом до Перемоги!

Розмовляючи з такими воїнами, справжніми захисниками, як Віталій Андрощук, які навіть після всього пережитого, не втрачають свого оптимізму та віри в Україну, її майбутнє, стає зрозуміло, що Перемога обов’язково буде. Вона буде гіркою, адже багато з наших співвітчизників її уже ніколи не побачать, віддавши свої життя ─ хтось у боротьбі за свободу, хтось уві сні під час ракетних атак, хтось удень, ідучи на роботу чи у побутових справах. Але тепер ми знаємо – дух і віру українців неможливо зламати жодними атаками. Нас захищають справжні Герої, воїни, які ні на мить не сумніваються у своєму виборі, а тому нам залишається усіма силами їх підтримувати, аби якнайскоріше вибити ворога з рідної землі. Слава Героям України!

guest

2 коментарів
Старые
Новые Популярные
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
Catherine
Catherine
6 месяцев назад

Дякувати Богу, що є такі люди! Міцного здоров’я нашому захиснику! Дякую, що боретесь за нас!

Меланія Ланова
Меланія Ланова
6 месяцев назад

Скорішого одужання після поранення! Бережіть себе! Ви наші Герої!!!

2
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x