«Ти не знаєш, чи тебе поховали, чи ні»: колишній полонений морпіх зі Зміїного розказав про пережите пекло

«Ти не знаєш, чи тебе поховали, чи ні. Щоб ти не приїхав, а тобі не стояв пам’ятник. За це було найбільш страшно», — каже морський піхотинець Юрій Кузьмінський. Наприкінці листопада він повернувся з російського полону. Видання rfi опублікувало розповідь колишнього полоненого захисника з острова Зміїний. Пропонуємо вам ознайомитися з матеріалом колег в оригіналі.   

У неволі 21-річний Юрій був дев’ять місяців. Разом із побратимами він потрапив у полон у перший день повномасштабного вторгнення. Тоді росіяни кинули всі свої сили та засоби, щоби захопити острів Зміїний. Адже саме цей маленький клаптик суші має стратегічне значення для контролю північно-західної частини Чорного моря.

24 лютого 2022: що відбувалося на Зміїному

Юрій розповідає, що першим о сьомій ранку на горизонті з’явився «Адмірал Биков», згодом — ракетний крейсер «Москва». Росіяни заглушили охоронцям острова зв’язок із берегом і не раз пропонували скласти зброю та здатися. Пообіді по острову почали гатити з авіації.

«Сховатись там не було де. Це шмат каменю (о.Зміїний утворений гірськими породами та має скелясті береги — ред.). Я і ще троє хлопців ховалися за дерев’яним будиночком, який хитало від вітру. Там дах трохи довший і впирається в іншу будівлю. З повітря нас не було видно. Пройшов перший прольот авіаударів. Літак полетів, ми повиходили, бачимо купу диму і чуємо — знову заходять з повітря. Знову “сушки” почали скидати авіабомби і тоді ж полетіли ракети з “Москви”».

Коли на Зміїному не залишилося жодної вцілілої будівлі, росіяни висадились на нього.

«У нас позабирали документи, телефони, обшукали. За нами прийшло цивільне судно “Шахтер” із Криму. Нас посадили на те судно, зв’язали нам руки і повезли в Крим», — пригадує Юрій.

На півострові під прицілом телекамер бранцям видали сухпаї. Вони бачили вишикувані автобуси з табличкою «місто-герой Севастополь — місто-герой Одеса». Проте, замість Одеси, хлопців повезли до казарми Чорноморського флоту. Уже там захисники Зміїного побачили по телевізору російські новини, де розказували, що їх відвезуть до Одеси. Але за два тижні потому українських полонених перевезли до Сімферополя, там посадили на транспортний літак і відправили до Курська.

«У Курську нас посадили в автозаки та повезли в Щебекіно — у наметове містечко. Там ми, хто навпочіпки, хто на колінах при мінус 20 просиділи. Хто годину, хто дві. Багато в кого пальці повідмерзали», — ділиться спогадами морпіх.

«Ви потрапили в пекло»

Після ночівлі хлопців перевезли до СІЗО в Бєлгородській області. На календарі було 13 березня.

«Ми приїхали в СІЗО, нас підстригли, дали нам форму зеків, взяли відбитки пальців, слину на ДНК. Допит — порозводили по камерах», — розповідає Юрій.

Оборонцям Зміїного увесь час говорили, що їх скоро поміняють. На початку йшлося про місяць, потім — про три.

Юрій пригадує, що тоді ставлення було більш-менш прийнятним, але це тривало недовго. Усе змінилося 19 квітня — після окупації Маріуполя. Тоді ж росіяни захопили в полон 501 батальйон.

«27 квітня мене завезли у виправну колонію №6 у місті В. І як тільки ми заїхали туди, нам одразу почали кричати: “Ви потрапили в пекло!”»,  — розповідає морпіх.

Наступного дня, 28 квітня, Юрію виповнився 21 рік. Його «привітали» лупцюванням. Масове побиття влаштували всім новоприбулим полоненим.

У СІЗО з оборонцями Зміїного перебували також цивільні, представники Харківської ТрО, танкісти. У камерах було по шестеро людей.

«Гігієни ніякої не було. Помитися тобі дають дві хвилини. Ти забігаєш, маєш встигнути роздягнутися, помитися і знову одягнутися. Годували так, щоб завжди голодні були. Мелена пшениця, січка. Якщо дві картоплини попадеться в супі, то нормально. Бувало, що просто вода», — каже оборонець Зміїного.

На обід давали дев’ять хвилин, якщо пощастить — п’ятнадцять. За цей час хлопці мали розкласти їжу для 110 людей, роздати її, з’їсти та прибрати, щоб і крихт не було.

«І ти той кип’яток просто ковтаєш, усе ошпарене. Не раз з піднебіння шкіра злазила. Воно тільки заживе і знову злазить. Язики ошпарювали, тому що боїшся. Постійно в страху живеш. Ходиш ти постійно з головою нижче поясу і руками за спиною», — каже Юрій.

Бараки обшуковали щодня. Спецназ міг зайти будь-якої миті.

«У тебе летіло все: і шокери, і дубинки, і ноги, і кулаки, геть усе. Після чого і розтягували, і на шпагат садили хлопців, і шокерами били, і дубинками. Були перцеві балончики. Кому в очі, кому в лице, кому в рот запшикували. Били по статевих органах: шокерами, ногами. Обливали спину і таз водою, а потім електрошокером. На допитах увесь час били. Ти сидиш навпочіпки, у тебе ноги відмовляють. Упав — шокером зарядили зразу. (Якщо не допомогло, — ред.), вивели, там кімната для вмивання — вивели, побили. Потім по голові, бувало, били шокером хлопців. Хлопців приймали, уся голова в опіках», — ділиться морпіх.

Такі допити, згадує Юрій, тривали по кілька годин: «Спецназ на нас спалив два шокери і зламав чотири кийки. Били так, що резинові кийки лопалися просто, а шокери згоріли».

У неволі та невідомості

Знущалися з хлопців майже щодня: на них тиснули і фізично, і морально.

«Ми казали, що в нас камера утоплеників. Пісні змушували співати постійно, патріотичні. Учити про Росію і співати їх. Якщо не знаєш — лупцювали. Посміхатись не можна. Постійно дивилась камера. Десь посміхнувся, ще щось — одразу виводили», — розповідає військовий.

На деяких змінах спецназ полонених не чіпав, проте зазвичай шукали будь-який привід.

Як пригадує Юрій, змушували розповідати алфавіт та таблицю множення, щоб знайти причину для побиття. Забороняли розмовляти українською. Допитували про Бандеру, дорікали за «утиски» російської мови в Україні. А ще казали, що вдома про них забули, замість ЗСУ воюють найманці, в Україні нічого їсти, бо віддали все зерно, а Росія взагалі возить гуманітарну допомогу в Одесу.

Тривоги додавала й невідомість. Якщо хлопці, яких захопили в перший день війни, могли отримати хоч якусь інформацію про перебіг подій в Україні від новоприбулих полонених, то про те, що відбувається з їхніми рідними, вони не знали.

Юрію, який родом з Волинської області, казали, що він не зможе повернутися додому, бо Захід України вже забрала Польща.

«Вас там розстріляють. Ви там нікому не потрібні. Ви тут сидите, тому що Україна про вас забула, ви їй не потрібні», — такими словами тиснули на українських полонених. До них не допускали Червоний Хрест і жодного разу навіть не дали можливість зателефонувати рідним:

«Нам дуже часто пропонували громадянство Росії. (Казали, — ред.), вас в Україні не чекає ніхто, а тут у вас будинок, робота, усе буде. Але вони постійно отримували відмову. Ми казали, що краще нас в Україні розстріляють і вдома поховають, ніж ми тут будемо сидіти».

Юрій зізнається, було настільки важко, що навіть виникали думки про суїцид: «Ми просто не витримували вже, настільки було страшно. Тому що ти не знаєш, що на тебе чекає. Завжди все гірше і гірше. Ти завжди просто отримуєш за те, що ти українець. Західна Україна огрібала найбільше. Просто за те, що ти тут народився».

У вересні захисників Зміїного перевезли в іншу колонію, у місті А. Юрій розповідає, що там ставлення було трохи краще. Годували краще, і з’явилася хоч якась медична допомога. Могли дати таблетки, закапати очі, зробити уколи, чого годі й було чекати у попередніх колоніях.

Проте ставлення спецназу залишилося незмінним. У колонії бранці працювали на швацькому виробництві: спочатку добровільно, щоби не сидіти цілодобово закритими в камерах, а потім — примусом.

«У нас виводили кожного на “швейці” і по ребрах били, по ногах шокером, щоб ми швидше працювали. Одному хлопцю — цивільному — зламали ребро. Він перемотувався простирадлом, затягував ребра, не міг ні повернутися, ні дихати нормально, нічого», — розповідає Юрій.

Захисники Зміїного змирилися, шо з полону вийдуть нескоро.

«Це найгірший стан, — каже Юрій, — коли ти змирився з тією ситуацією, яка в тебе є, і тобі вже все одно, що буде. Ми кожен день сподівались, що зайдуть, назвуть наші прізвища і заберуть».

Довгий шлях додому

Одного дня так і сталося. Для Юрія Кузьмінського цей момент настав після дев’яти місяців полону, проте хлопець не одразу в це повірив. Адже бранцям щоразу говорили, що вони їдуть додому, а виявлялось, що їх перевозять в іншу колонію.

Так і наприкінці листопада Юрій не повірив, що скоро поїде додому: «Нас привезли в СІЗО, там ще купа хлопців наших українських були. Весь обмін був переважно 2000-ні роки (обміняли полонених, народжених у 2000 році та після, — авт.). Переживали, бо нам сказали, що  Путін зняв мораторій на смертну кару. Наші ж міст (Кримський — ред.) ще вдарили. Нам наділи мішок на голову і кайданки на руки, закинули в автозак. От тоді було страшно».