Сповідь начальника Маяка з острова Зміїний, який місяць провів у полоні росіян

0 коментарів 35208 перегляду

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


Полон – обмеження свободи особи, що брала участь у військових діях. Однак у полоні росіян з початку воєнного вторгнення росії в Україну перебуває більше тисячі українських цивільних. Саме в полон до окупанта потрапив й начальник Маяка з острова Зміїний Сергій Рильський й пробув там в надскладних та жорстких умовах цілий місяць. Своєю історією він поділився з журналістами Bihus.Info.

Атака Зміїного


«Перші артобстріли почались близько 16:00 24 лютого. Потім залетіли перші літаки: випускали ракети або бомби. Ближче до вечора був ще один авіаналіт. В одну з будівель маяка потрапила бомба – знесло дах будівлі, все, що було на подвір’ї, зрівняло із землею. В будівлі повилітали вікна двері все розлетілося вщент», – згадує начальник Маяка 59-річний Сергій Рильський.

За його словами, близько 6-ої ранку він по радіостанції почув, як росіяни пропонують військовим здатись.

«До нас на Маяк прийшов начальник застави та повідомив, що біля острова стоять військові кораблі та пропонують здатись. Я тоді включив радіостанцію та почув, як їм вказують направлення», – розповідає чоловік.

Він зв’язався зі своїм керівництвом –  Одеською філією державної установи «Держгідрографія». Йому запропонували, щоб одна людина залишилася на Маяку для обслуговування обладнання.

Маяк на Зміїному побудували з каміння, що залишилося від стародавнього храму Ахілла

«На той час росіяни давали зелений коридор для цивільних. Тож я, як начальник, прийняв рішення залишитися, а напарника відправив», – каже Сергій.

Під час обстрілів він з іншими ховалися в одному з укриттів й там було дуже багато людей. Сергій вирішив перейти в інше укриття.

«Коли відкривав двері, поранив руку. Пішов до себе в кімнату, щоб зупинити кров, обробити та перев’язати рану. Буквально через хвилину, після того, як я вийшов зі своєї кімнати, стався наліт. Якби я там залишився, я б не вижив – вікно влетіло, всю сусідню стіну навпроти пробило й стільницю столу, за яким я сидів і обробляв рану, вирвало», – згадує чоловік.

Острів атакували крейсер «Москва» та патрульний корабель «Василь Биков», а також літаки. Ховатись на Зміїному, за словами Рильського, особливо й не має де. Тож хлопцям лишалось або здатись, або померти.

«Коли обстріли трохи стухли, я вийшов з укриття та піднявся на гору до Маяка – це 43 метри над рівнем моря», – каже Сергій.

Коли він спустився, то побачив що військових поклали обличчям вниз на причалі.

«Я повідомив, що цивільний. Тож мене та берегового матроса – працівника порту, який обслуговував причал, не поклали, а залишили стояти. Простояли ми там приблизно півтори години. Потім нас відпустили», – каже чоловік.

Вранці прийшов великий військовий буксир «Шахтар» й десантників та прикордонників завели на судно. Начальнику Маяка теж сказали заходити. При тому, що його професія не прирівнюється до воєнної.

«Це цивільна професія, я не маю ні звання, нічого. Ми обслуговуємо Маяк, обладнання, яке там знаходиться. Забезпечуємо безпеку мореплавання», – зауважує Рильський.

Сповідь начальника Маяка з острова Зміїний, який місяць провів у полоні росіян

Фейкове повернення до Одеси

Вранці 26-го лютого полонених доставили до Севастополя.

«Там вже було багато кореспондентів, ви, напевно, бачили. Нам «урочисто» під камери вперше дали їжу та воду. Сухпай, на якому ми «сиділи» 2 дні. Посадили в автобус із написом Севастополь-Одеса. Але з морвокзалу нас просто перевезли на інший берег затоки», – каже чоловік.

Перевезли полонених, за словами Сергія, до Лазаревських казарм, де й розмістили на 2 тижні. Умови в казармі були суворі. Як зазначив чоловік, це були старі приміщення. Більшу частину часу вони знаходились в приміщенні за перегородками, гуляти виводили строєм на кілька хвилин. Їсти й пити їм одразу не дали, вони доїдали той сухпай, що їм видали на морвокзалі.

«В тій кімнаті, де ми були, був умивальник, то ми хоча б помитись могли. Ну, як помитись, під умивальником холодною водою», – каже Сергій.

Лише один раз за ці два тижні вони були в душі.

Цілими днями їм «крутили» російські новини – що Київ захопили, що Україна здалась, а про них всі забули та поховали їх.

Через два тижні, полонених з Севастополя літаком перевезли в Курську область, а потім в Бєлгородську.

«Понад 3 години ми летіли на транспортно-десантному літаку ІЛ-76, нас вже було близько 100 людей – бо до нас приєднали ще й екіпаж рятівного буксира «Сапфір». Приїхали до Курська близько 11 вечора», – розповідає Рильський.

З Курська їх привезли до розподільного табору в Бєлгородську область Шебекінський район в наметовий табір.

«Був лютий мороз тоді, напевно, -20°C. Прийняли нас дуже жорстко –  поставили всіх на коліна в снігу, так ми простояли півгодини. По одному заводили, записували прізвище, ім’я, по-батькові. Давали номери, казали їх запам’ятати. Потім розподіляли по наметах по 20 людей. Це вже було близько 4 ранку – ні води, ні їжі, не дали. Натомість дали нам сирі дрова, щоб ними топити буржуйку», – каже чоловік.

Сповідь начальника Маяка з острова Зміїний, який місяць провів у полоні росіян

Тюрма суворого режиму

Через півтори доби їх відвезли у місто Старий Оскіл у в’язницю суворого  режиму. На той момент цивільних – 17 членів екіпажу “Сапфір”, Сергія та матроса берегової охорони з острова – відокремили від військових. Взяли відбитки пальців, сфотографували. Переодягнули у зеківську форму.

«Відібрали все, що в нас було: телефон, годинник, ноутбук, медикаменти, навіть банківські картки – все забрали», – каже Рильський.

Найбільш він шкодує за обручку, яку теж зняли росіяни.

«38 років носив обручку, не знімаючи, – каже Сергій й з сумом потирає безіменний палець на правій руці. – Телефон потім донька подарувала, зять годинник купив, а обручка – тільки слід залишився».

Потім полонених розподілили по камерах.

«Наступного дня нас разом з екіпажем буксира «Сапфіру» перевели у камеру в підвалі. Близько 2 тижнів там перебували», – розповідає Рильський.

Умови, за його словами були жахливі: те що їм давали їсти – складно назвати їжею. Один раз дали змити з себе бруд, причому мила не дали.

«Дали тупі станки для гоління, але мила так і не видали. Тож ми без мила на суху тупими верстатами, як могли голилися. Ні якого душу, нічого», – каже чоловік.

Їх тримали, як справжніх злочинців з посиленою охороною: коли виводили з камер, то ставили до стіни обличчям, руки завжди в кайданках, виводили на прогулянку на кілька хвилин.

«В камері сидіти на ліжках не можна, тільки на стільцях. Нас всім людей. В камері була лавка на чотирьох. Тож ми сиділи по черзі. Охорона раз на три хвилини перевіряла, щоб ніхто не сів на ліжко», – згадує Сергій.

Зате у двері вмонтували радіо й крутили російські новини.

«Там така дезінформація – страшне. Ми намагалися між рядками зрозуміти, що відбувається насправді», – згадує чоловік.

Щодня полонених допитували, причому у всіх містах перебування: «Питали різне: де живеш, де працюєш, ким, чи маєш родину».

«У мене проблеми з хребтом, ліва стопа не працює, до того ж тиск стрибає. Це ще ускладнювало моє становище. Мої ліки росіяни відібрали. Коли я поскаржився на здоров’я, вони призначили мені якійсь свої препарати, але ті мені не підійшли – у мене опухли ноги», – розповідає чоловік.

Натомість у всіх місцях, де перебували полонені їм проводили медогляди: «Й в Севастополі, й в Курську, й на зоні робили флюорографію, брали аналіз крові, проводили всілякі психологічні тести», – каже Сергій.

Повернення додому

«Через два тижні нам дали цивільний одяг, ми перевдяглись й нас перевезли до СІЗО у Курську. Камера, куди нас перевели, була невелика, а нас було 20 людей – екіпаж «Сапфіра» і я з матросом – було дуже душно. На той момент нас уже 2 доби не годували й не давали пити, ми ледве випросили води», – каже чоловік.

Найстрашніше, що їм нічого не казали – куди їх везуть, для чого, й кожного разу при перевезенні руки сковували наручниками або стягували пластиковим шнуром.

«Вранці приїхала така «зондеркоманда», й нас, майже за комір затовкли до автозака», – розповідає Сергій.

Привезли їх на аеродром й через деякий час вони прилетіли до Сімферополя. Потім їх розподілили на два Урали та повезли – куди, знову, ніхто не повідомив.

«Через якийсь час, нас вивели з машин, змусили лягти на землю, руки зав’язали за шиєю й потім, як м’ясо, закинули назад у машину, а зверху кинули якісь речі. І так ми їхали години дві чи три», – каже чоловік.

Коли авто зупинилось й полонених вивели з машин та звільнили від пут, вони побачили, що їх привезли на обмін.

«Ми були недалеко від Запоріжжя, на нас чекав автобус. Нас одразу відвезли та нагодували. Ми виїхали до Одеси. Там вже чекали мої співробітники, вони й відвезли мене додому», – згадує Сергій.

А дома на нього вже чекала родина – дружина, донька, зять та онуки. Весь цей час вони дуже хвилювались, адже не знали що з їхньою рідною людиною.

«Моє визволення відбулось 24 березня, а останній раз я телефонував дружині 24 лютого, коли все почалось на острові. Я просив у полоні, щоб мені дали зв’язатись з рідними, але мені відмовили», – розповідає Рильський.

guest

0 коментарів
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x