У нашому під’їзді оселився бомж… (закінчення)

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)

Отже, скільки в Ізмаїлі бомжів, людей, які опинилися навіть не на узбіччі життя, а на самому його дні? Достовірно не знає ніхто, і це примітна деталь: відсутність точної статистики свідчить про відсутність належної стурбованості. У мерії даних немає, там через війну зайняті переважно облаштуванням біженців-переселенців, яких в Ізмаїлі на момент запиту інформації налічувалося в межах восьми тисяч осіб.

Всупереч очікуванням, не ведуть облік безхатченків у поліції. При цьому, однак, упевнені, що в містах їх більше, ніж у селах. Старший інспектор комунікацій із громадськістю Ізмаїльського райвідділу поліції Н.П.Старцева і начальник сектору дільничних інспекторів О.С.Шпильовий під час бесіди зазначили, що в окремому обліку немає необхідності. За протиправні дії бомжі несуть відповідальність на загальних підставах, а кваліфікувати їхній спосіб життя як порушення громадського порядку неправомірно. Їх і не чіпають. “Розраховувати на нічліг і миску каші в поліції за розгром вітрини теж безглуздо, – зі співчутливою усмішкою прокоментували наміри N.N. співрозмовники. – Йому б виписали штраф і відпустили з миром, от і все”.

Нічого не прояснив візит до РАЦСу, оскільки соціальний стан померлих там документально не відображається. Смерть зрівнює всіх, бомжів із господарями палаців зокрема.

Деяка визначеність з’явилася після спілкування з людьми церкви і керівництвом Центру з обліку бездомних громадян півдня Одеської області, очолюваного О.О.Корнійчук. Як повідомила Олександра Опанасівна, за клопотаннями міських і сільських громад Придунав’я у неї офіційно зареєстровано 48 осіб. Загалом по півдню їх, звісно, більше. Неповнота відомостей очевидна для самої Корнійчук: центр після реформування поки що розгортає свою діяльність, а громіздка процедура реєстрації не дуже приваблює тих, хто її потребує.

Церква до оцінки кількості бездомних підходить реалістичніше. Пастори вважають, що таких “не менше 200 осіб”. Але краще б у нас була не приблизна, а точна цифра, необхідна для з’ясування масштабів проблеми та її результативного вирішення.

Церква, схоже, стала основним поприщем боротьби за повернення бомжів до нормального життя. Інша справа – наскільки це вдається. Тут даються взнаки як суперечливі, викривлені особистісні установки цієї категорії громадян, стан їхнього психічного і фізичного здоров’я, так і (не)готовність територіальних громад сприяти громадам церковним на шляху олюднення занепалих доль і душ. Яких, зауважу, держава не позбавляла громадянства і пов’язаних із цим статусом привілеїв, а отже, зобов’язана нести за них певну відповідальність.

У суспільній свідомості, та й у коридорах влади побутує хибна думка, що благодійність – справа церкви. Мається на увазі, що ВПО (тимчасово переміщені особи) – “наші”, про них треба подбати насамперед. А бомжі – “божі”, віднесені до церковної “юрисдикції”, ну і Бог їм у допомогу. Так, церква не цурається стражденних мирян, але це її добра воля, а не обов’язок, до того ж церква зовсім не всемогутня. Увага влади до її богоугодних справ була б не зайвою.

Я розмовляв із пастором християнської реформатської церкви в Ізмаїлі “Одна надія” Я.А.Гросу та духовним керівником п’ятидесятницької громади “Християнська надія” О.Б.Савченком (до православних, каюсь, руки-ноги не дійшли, можливо, тому, що їхня доброчинна діяльність не дуже впадає в око). Усім нам варто було б відважити протестантам колективний поясний уклін за увагу і добровільну допомогу знедоленим. Вони привітні, співчутливі, вміють розрадити і підтримати матеріально. Не стану детально описувати їхні благодіяння, скажу коротко: це доставка гарячих обідів до мікрорайонів Ізмаїла почергово протягом понеділка-п’ятниці, а по суботах – до Рені. Обсяг – до 400 порцій. Це роздача продуктових наборів нужденним, щотижневі відвідування будь- якого села Ізмаїльщини з подарунками та гостинцями дітям. Церкви традиційно наділяють малозабезпечених засобами санітарії та гігієни. У Старій Некрасівці “Християнська надія” має “Братський дім” – перебудоване й розширене приміщення із залом для зібрань, кількома кімнатами притулку, де одночасно можуть перебувати до десяти осіб. Як правило, це люди, які опинилися в безвихідному становищі або страждають на алкоголізм, наркозалежність тощо. У притулку – підсобне господарство, стадо кіз, свині. І, відповідно, трудотерапія. По суботах для всіх нужденних старонекрасівців громада влаштовує обід. У п’ятидесятників є також невелике службове приміщення в Ізмаїлі.

Бомжі – контингент, м’яко кажучи, малоприємний. Потрібні неабиякі душевні зусилля, щоб займатися ними. Мало того, що відштовхує їх зовнішній вигляд, зрештою цим ізгоям людську подобу повернути можна. Але зіпсовані характери, шкідливі звички битих життям людей корекції піддаються слабо. І в одній, і в іншій церкві бомжа, що замерзає, в разі крайньої необхідності можуть відігріти, помити, підстригти, переодягнути, нагодувати. Щоправда, щоразу пастор Гросу, пам’ятаючи про розгул туберкульозу, приміщення знезаражує. Милосердя милосердям, але такі послуги – не функція церкви. І навіть не обов’язок будинку для людей похилого віку, куди, заручившись співчуттям Ірини Менгартівни, поліція або “швидка” іноді привозить безхатченків для “обмивання”, перш ніж перепровадити до лікаря. Буває так, що бомжу, підібраному на тротуарі медиками за дзвінком перехожих, лікарні відмовляють у госпіталізації: брудний, смердючий, помити ніде, та й місць немає. “І що потім?” – поцікавився в одного посадовця «швидкої». “Залишаємо на вулиці”, – прозвучала чесна відповідь. Але як альтернативу було висловлено ідею про доцільність організації в міськлікарні спеціального відділення. Мені ж згадалася Ізмаїльська санепідемстанція, що мала колись свій санпропускник. Куди поділося це чистилище?

Нелегальним мешканцям захаращених підвалів, які потребують медогляду, воно б дуже знадобилося.

Підсумовуючи враження від контактів із компетентними співрозмовниками, зауважу, що проблема бомжів і їм подібних не замовчується. У місті про неї знають і, як бачимо, у міру можливості щось роблять. Місцева влада не стоїть осторонь. Пресвітер А. Б. Савченко розповідав, що після того, як пожежники виявили в їхній ізмаїльській локації певні відхилення від норм і зажадали переміщення людей, які перебували там, двом постояльцям не вистачило “квадратних метрів”. Міський голова Ізмаїла А.В.Абрамченко особисто сприяв їхньому переселенню до будинку для людей похилого віку з оформленням пенсій і бюджетною доплатою за перебування.

Вселяє певні надії реформований Центр з обліку бездомних, повноваження якого розширилися й конкретизувалися: від безоплатних послуг реєстрації та відновлення втрачених громадянами документів до консультацій штатного психолога та інших видів соціальної допомоги. Директор О.А.Кичук наголошує на необхідності функціонування на місцях груп соціального вуличного патруля у складі представників очолюваного нею центру, УПтаСЗН, поліції, медиків, волонтерів для того, щоб виявляти місцеперебування соціально незахищених осіб. Відповідальність за стан справ у цьому питанні держава відтепер покладає на міські та сільські територіальні громади. Але про координуючу роль УПтаСЗН розмови не вийшло. Начальниця управління А.В.Рудак від інтерв’ю ухилилася, запропонувавши узгодити його в міськвиконкомі і розписавшись тим самим у власній соціальній інертності, несумісній із займаною посадою.

Ну а де ж так зване паліативне, хоча б половинчасте розв’язання головної проблеми бомжів – дах над головою? Розмірковуючи про це, я згадав Введенку, своє родове гніздо в колишньому Арцизькому районі. І за царських часів, і за румунів сільська громада утримувала там знаєте що? Правильно: богадільню. Притулок, прихисток для убогих. Природно, за радянських часів його скасували, тому що об’єкт не вписувався в картину нового життя.

Ця практика згадалася не тільки мені, але практично всім, з ким я обговорював тему бездомних. Нічліжка! Ось місце, де можна хоч на малий час сховатися від морозу, снігу, дощу, холоду. Піти під душ, випити кухоль чаю, переодягнутися, – беушного ганчір’я вистачає. Санаторій, зрозуміло, бомжам ніхто влаштовувати не стане, але дати їм якийсь мінімум-мініморум побутових благ необхідно, люди все ж таки! Соцпрацівники підтверджують: в Одесі дійсно багато нічліжок. Що заважає з’ясувати, ким і як вони організовані, що там за порядки, хто їх утримує та контролює? Я не фахівець, порад давати не беруся. Але якщо в Одесі вийшло, то чому не вийде в Ізмаїлі? Треба вивчити питання і забезпечити за рахунок міської скарбниці фінансування, як це робилося завжди і скрізь.

…Сусідка з найближчого до нас будинку, що спеціалізується на заготівлі вторсировини, добре знає контингент ходоків по смітниках. Одного разу, зустрівши мене, поінформувала: “Ох, скільки їх цієї зими повмирало… Багатьох уже не бачу…”

Крапку в цій публікації поставив N.N., який, нагадаю, мав намір розбити якусь вітрину за можливість переночувати в поліцейській камері. Пресвітер “Християнської надії” розповів, що взимку поліцейські таки привезли “терориста” до нього в притулок із чорними набряклими ступнями, що нагадували обмороження. Викликана “швидка” доправила його до лікарні, де в хірургічному відділенні одну ногу йому ампутували. Відтоді він перебуває в будинку для літніх людей у Болградському районі. Можливо, за наявності нічліжки цього б не сталося?

У нашому під'їзді оселився бомж... (закінчення)