Справа лікарів «Одрексу» – це не про помилку
Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)
Сьогодні побачив, що анонсували фільм (ймовірно, на замовлення родичів померлого бізнесмена), у якому пацієнти й родичі розповідають про свій негативний досвід в «Одрексі». За 13 років роботи лікарні матеріалу назбирається, бо такий фільм можна зняти про будь-яку лікарню. Але це не пошук істини, а просто цькування.
У відділенні, де я працюю, за рік помирає близько 90-100 пацієнтів, на моїх чергуваннях – декілька десятків. Певен, що з родичів цих 100 пацієнтів хоча б чверть буде переконана, що ми діяли неправильно, помилилися і наші дії призвели до смерті їхньої близької людини. За дев’ять років моєї практики можна назбирати на наше відділення коментарів родичів на цілий мінісеріал. Бо людям болить, і вони хочуть когось звинуватити, тому що прийняти втрату складніше. І це нормально – така наша природа.
Чи подібні відео наближають нас до вирішення проблеми медичних помилок? Ні. Тому що вирішення помилок пролягає через їхнє визнання, пропрацювання та ухвалення певних рішень, чек-листів, тренувань тощо – аби уникнути помилок у майбутньому. Тобто це діалог на рівні лікарів та експертів, які розбирають певний кейс, розмірковують над тим, що можна було зробити інакше, і роблять висновки. Так у цивілізованому світі.
Але справа лікарів «Одрексу» – не про помилку. Бо якщо в тебе є гроші і ти дійсно шукаєш істину, то, ймовірно, можеш замовити будь-яку експертну оцінку, залучити лікарів, іноземних експертів тощо, аби надати оцінку діям лікарів і справді отримати відповідь на питання: чи була помилка, наскільки вона серйозна, чи можна було зробити щось інакше, і чи врятувало б це людину.
Та замість цього ми бачимо «каряво» зроблений висновок експертів, складений на підставі судово-медичної експертизи ексгумованого тіла через пів року після смерті. Це викликає подив, бо я гадки не маю, як можна прийти до тих висновків, до яких дійшли «експерти» через шість місяців після поховання, ексгумації та дослідження тіла померлого. Відповідно, ця експертиза, справа, публічний тиск на лікарів та клініку – звичайна помста, а не пошук істини. Це не відповідь на питання, чи можна було щось зробити інакше, чи можна було врятувати. Це звичайне людське «нам болить, і ми хочемо, щоб боліло всім іншим», навіть якщо ці інші не причетні. А намагання зруйнувати чи «віджати» бізнес – це теж про помсту.
Та у цієї «помсти» буде купа побічних ефектів, бо вона відкриває двері до подібного цькування будь-якого лікаря чи лікарні, які, на думку родичів, причетні до смерті їхньої близької людини. І, на жаль, подібні справи дедалі менше шукатимуть відповіді на питання, а дедалі більше – просто помсти. Це фактично робить неможливим надання невідкладної допомоги в таких умовах, тому що будь-який лікар, будь-яка лікарня виявляються незахищеними та позбавленими можливості на чесне правосуддя й презумпцію невинуватості. Враховуючи і так не надто високу популярність медичної професії, далі буде тільки гірше.
Протистояння «суспільство – медичні працівники» рухається до апогею. Ми лише на підйомі емоцій, далі – більше. А відсутність «рефері» у вигляді інституцій лише підігріває настрої. Мовчання МОЗу, як і в попередніх випадках насильства та переслідування медичних працівників, дуже красномовне.
І саме такі справи дійсно демонструють ставлення суспільства до медичних працівників. Не 200 тисяч підйомних, не житло чи якісь пільги, а саме такі справи – і реакція на них інституцій. Тому що головна причина міграції медичних працівників за кордон – не фінансове забезпечення. Завжди, в усі часи, на першому місці головним аргументом була незахищеність тут і відчуття безпеки там.
Відсутність безпеки робить неможливим говорити про помилки відкрито. І той діалог, який триває останні декілька років (я б сказав – тектонічні зсуви) щодо помилок і їхнього обговорення, знову припиниться. Бо який сенс обговорювати помилки, якщо за це тебе ж і покарають потім?
А якщо помилки не проговорювати – їх буде більше. Ба більше, у цього є інша сторона: дійсну недбалість у наданні медичної допомоги буде важче виявити й щось із цим зробити. Тому що медична спільнота рефлекторно знову повернеться до формату маргіналізованої, закритої частини суспільства. Знову лікар людині, а людина лікарю – вовк. Не таким я бачив майбутнє української медицини.
Тому справа «Одрексу» – це дещо більше, ніж просто «розбірки» між родичами померлого та лікарнею чи лікарями. Це протистояння «суспільство – медичні працівники», яке знайшло вихід у людях, що мають значний фінансовий ресурс, аби помститися тим, хто найменше захищений. Бо можуть, хочуть і роблять.
Для мене ця історія – не про помилку. Це про людське, надто людське, і про тотальну незахищеність медичних працівників.
Ідеальна диверсія, яка лише пришвидшить колапс української медичної системи. Історія, яку варто було б вигадати, бо вже немає сил терпіти це повільне згасання та агонію.
Я не вірю, що ця історія призведе до значної консолідації медичної спільноти, бо спільнота наша дуже роздроблена та поділена, стомлена й знесилена.
Вкрай сумна ситуація. Особливо враховуючи, що страждають дійсно хороші лікарі, які стали жертвами звичайної помсти та намагання атакувати бізнес.
P.S. І це у «Одрексу» ще є ресурси на адвокатів.
Станься така ситуація з державною лікарнею – лікарів би просто тихо «знищили».
Ось і все, що треба знати про медичну професію лікаря в Україні.
