Реалії – від’ємні, перспективи – не райдужні: кількість тих, хто хоче повернутися додому, скорочується: населення України у найближчий час стане ще на 3 – 4 мільйони менше

РЕАЛІЇ

Директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України Елла Лібанова упевнена, що сьогодні за кордоном перебуває близько 9 млн українців (плюс-мінус мільйон). За іншими даними ця цифра складає від 13 до 15 млн. Щодо тих, хто залишається в Україні, то й тут стійких цифр не називає ніхто, приблизно 34 – 35 мільйонів.

За інформацією Лібанової на кінець 2023 року населення України становило 43 227 825 осіб, т.т. за минулий рік воно скоротилося на 158 тис осіб.

Чому людей меншає?

«Ключовим чинником впливу на демографічну ситуацію, безумовно, є міграція. Станом на грудень 2023 року в Європі перебувало 4,3 млн українців зі статусом тимчасового захисту, плюс 2,5 – 3 млн трудових мігрантів. Але ж ЄС – це не все. Ще є Велика Британія, США, Канада й інші країни – це ще плюс мільйон. Щодо РФ, то там картина вкрай незрозуміла, але мільйон, я думаю, там є», – зазначає Елла Лібанова.

За її оцінками щодо скорочення населення після війни, то цифри можуть бути різними, поки мова йде про 3 – 4 млн. Багато залежить від того, коли закінчиться війна: кожен день бойових дій і знищення української інфраструктури зменшує вірогідність повернення сотень українців – людям немає куди повертатися, а адаптація біженців покращується.

Український інститут майбутнього стверджує, що станом на травень 2023 року постійне населення України становило 29 млн осіб, а 8,6 млн українців перебували за межами держави. В той же час в Україні працювало лише 9,1 – 9,5 млн українців, а якщо відняти бюджетників, то це 6 – 7 млн осіб, які «годують» всіх: пенсіонерів, дітей, учнів, безробітних, утриманців, бюджетників. В Україні коефіцієнт фертильності вже впав нижче 1 (для зростання чисельності населення повинен бути більше 2). Очікується, що до кінця 20-х пенсіонерів буде в 2 рази більше ніж працюючих.

Заступник міністра внутрішніх справ Катерина Павличенко:  з лютого 22 до грудня 23 року переїхали в межах України, виїхали за кордон або були депортовані окупантами 11,5 млн.

Щодо біженців. У 2022 році їх було від 4,6 млн. (оцінки CES) до 8,1 млн. (оцінки ООН).

Президент Київської школи економіки (KSE) Тимофій Мілованов: населення України в 2023 році складало близько 31,2 млн осіб, враховуючи 5,8 млн біженців і тих, хто виїхав до Росії (у 2021 році – 37 млн (за іншими даними 43,5 млн). Чисельність робочої сили в 2023 році була 12,5 млн. осіб, що менше, ніж у 2021 році (17,4 млн.). «Це зниження відображає 2,5 млн біженців працездатного віку, 1 млн мобілізованих до армії та 1,4 млн додаткових безробітних», – пояснює Мілованов.

Також він розповів, що за інерційним сценарієм, який враховує природне скорочення, повернення біженців та міграцію, населення України у 2024 – 2032 роках становитиме 31,8 млн осіб.

Прес-служба Фонду населення ООН стверджує, що в Україні станом на 1 січня 2023 року чисельність населення була 28 – 34 млн осіб, а на березень 2023 року за кордоном було – 5 млн. українців.

ПЕРСПЕКТИВИ

Елла Лібанова: «Буде погано. Значно гірше, ніж хтось може собі уявити. Варіація прогнозу на 2033 рік – від 26 до 35 млн у межах [територій] 1991 року. … про повернення до показника 45 млн. не йдеться».

МВФ: поступове повернення біженців, але повернуться не всі.

Тимофій Мілованов: вимушена еміграція призведе до скорочення населення України з 37 млн до 32 млн 2030 року, а робочої сили – з 17,4 до 11,7 млн. Пенсіонерів буде 12,2 млн., внаслідок чого економічне навантаження на кожного працівника зросте з 15,7 до 28,7 тис. грн.

ООН: сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні падатиме.

ЧОГО ЧЕКАТИ

Хоча Український Президент переконаний, що Україна поверне додому мільйони своїх громадян (якщо зможе забезпечити достатній захист від російських повітряних атак), але біженці цього не хочуть.

За даним ООН – 65% біженців все ще мають за мету повернутися додому (якщо бойові дії закінчяться просто завтра). При цьому кількість тих, хто не визначився (має сумнів щодо повернення) постійно зростає і становить 24% (пів року тому було 18). Частка тих, хто не має наміру повернутися з росла з 5 до 11%. Частина опитаних (59%) вказали, що вони можуть бути змушені повернутися додому тільки якщо стикатимуться з проблемами в країнах перебування (робота, юридичний статус).

Питання перебування за кордоном стають все більш актуальними у зв’язку із тим, що ряд країн пропонує більш «жорсткі» умови: мова – робота – податки.

Міністерство юстиції Нідерландів закликало українців переселятися в орендоване житло. Герт Вілдерс (переможець виборів у Нідерландах) заявив, що українці не від війни тікають, а приїжджають заради безкоштовного житла…

ОЦІНКА СИТУАЦІЇ

Тих, хто на «шару» прожив 2 роки у заможних країнах заходу «драконівські» позиції не влаштовують. Вони непогано влаштувалися: не працюють, їх годують, за них платять за житло. Чому не жити. І тут – маєш: йди працюй, а ні, то повертайся додому. Чи потрібні нероби «там»? Ні! «Тут»? Ні, але доведеться приймати. Скоріш за все вони й тут не погано влаштуються – вимагатимуть пільг. Здебільшого це будуть люди, які навіть віддалено не уявляють, що таке війна. Зараз найбільша частина тих хто перебуває за кордоном і живе «на шару» це люди з тих областей де й до сьогодні слабо уявляють, що таке реальна, а не «телевізійна» війна. За кордоном мінімальна кількість тих, хто перебрався туди з Харківської, Запорізької, Херсонської областей (тих регіонів до яких війна не просто «докотилася», а які зупинили її собою).

І ось ці люди, які втратили все, у яких немає навіть пари змінної білизни; у яких від житла залишилися або голі стіни, або й їх немає – стали, здебільшого, внутрішньо переміщеними особами (з якими починає воювати бюрократична машина держави – «пройдіть повторну реєстрацію», «надайте довідку», «покажіть Акт»), і саме їх менше всього за кордоном. Тоді як жителів Західної України, яким було найближче до кордону в лютому 22-го – там максимум (саме вони й не мають бажання працювати).

Ті, хто працювали тут, ті працюють й там. І саме вони не мають бажання повертатися, адже розуміють, що обіцянки, що «ми тут всіх зустрінемо, обігріємо і підтримаємо» не більш ніж балачки. Приїхав: де жити, де працювати, за рахунок чого виживати? Хтось за мановінням чарівної палички за одну ніч відбудує все, що зруйновано? Буде оплачувати наймане житло? Ні. То, у чому сенс повернення, особливо тим, хто працює, має статки та стабільність?

Багато таких? З кожним днем все більше. Тому й говорять фахівці, що кожен зайвий день війни це сотні, якщо не тисячі тих, хто приймає рішення не повертатися. Це не ледарі, це ті, хто мають професію, хто набув досвід, кваліфікацію, став фахівцем. Порівнюючи рівень заробітної плати, соціального та іншого забезпечення «там» і «тут» – вони сюди не приїдуть.

Ще одна категорія це молодь, яка адаптується швидше батьків, а, отже, вірогідність їх повернення майже нульова. Якщо у молодої людини є здатність і бажання, то вона «там» матиме все.

Навчання. Якщо вже витрачати гроші на навчання «там», то й повертати їх краще «там». Президент якось сказав: добре, що молодь вчиться «там», потім приїде «сюди» і буде використовувати набуте тут. Він наївний? Той хто потратив гроші на освіту «там» повернеться сюди аби працювати двірником? У той час як син якогось «крутелика» з нульовими знаннями буде видавати дурні накази?

Ще одна невтішна ситуація: українські жінки. У той час як чоловіки не мають права навіть короткострокового виїзду за кордон (хоча б на тиждень на 3 місяці) жінки адаптуються – знаходять осіб чоловічої статі, які надають їм знаки уваги, які з часом переростають у шлюби. Сьогодні Українські суди мають у виробництві не одну сотню справ про розірвання шлюбу, де чоловік в Україні, а дружина, часто із дитиною, за кордоном… Про моральний бік справи я не говорю, я говорю про фізичне неповернення працездатної жінки фертильного віку. Що вже говорити про дівчат. Для них «там» відкриті всі шляхи. Все більше батьків які вимушено опинилися за кордоном з неповнолітніми дітьми приходять до думки, що їх дітям краще залишитися там (не обов’язково всім бути генеральними менеджерами).

Є чимало прикладів коли молоді українські дівчата (та й хлопці) зв’язують себе шлюбними узами з особами протилежної статі в країні де вони перебувають і вже на законних підставах – сім’я, діти, не збираються повертатися.

Якщо песимістичні прогнози фахівців будуть здійснюватися, то вже наприкінці наступного десятиліття перед нами встане нова проблема: кому виживати в Україні?