Культ та цивілізаційне падіння жіночого начала: крізь історію – до розуміння сучасності (закінчення)

Попередні частини:

Частина 1

Частина 2

Для розуміння позиції католицької церкви щодо «особливої гріховності» жіночого начала слід враховувати насамперед історичний, релігійний та культурний контекст середньовіччя, зокрема його раннього етапу. Після остаточного падіння Західної Римської імперії та створення на її території нових християнських держав, як відомо, відбувався значний занепад культури, освіти та цивілізації загалом. Незважаючи на те, що західноєвропейські країни того періоду намагалися в міру можливості зберегти римську культурну, адміністративну та правову спадщину, повсякденне життя населення залишалося дуже далеким від втрачених стандартів Риму.

У цих умовах практично єдиними осередками освіти та науки в Європі були монастирі, які протягом кількох століть відігравали величезну роль у духовному, інтелектуальному та господарському житті тієї епохи. Фактично монастирі були попередниками перших університетів: як правило, тільки ченці знали латинську та грецьку мови (офіційні мови науки в середні віки), тобто могли працювати з античною культурною, науковою та філософською спадщиною, «переробляючи» її для теологічних потреб християнства.

Втім, звісно, далеко не всі ченці вивчали Аристотеля і Платона: багато людей йшли в монастирі, що називається, не від хорошого життя, і їх реальні мотиви часто не мали нічого спільного з вірою, наукою та культурою. Більшість ченців були звичайними людьми, яким «ніщо людське не чуже». Водночас монастирський устрій накладав на них жорсткі обмеження, що нерідко викликало болючі внутрішні протиріччя. Напевно, найсерйознішим із них можна назвати неможливість нормальних стосунків із жінками – це вважалося гріхом перелюбу. Але чоловік завжди залишається чоловіком, і якщо обставини змушують його фактично відмовитися від задоволення статевих потреб, всі негативні емоції просто переносяться на «предмет незадоволеного бажання». В даному випадку «джерелом болю» виступала жінка, і примітивна логіка напівграмотних ченців призводила до однозначних висновків: якщо я, християнин, та й до того ж чернець, продовжую дивитися на жінок з пожадливістю і не можу впоратися з гріховними помислами, то у всьому винна жінка! Саме вона – головна причина гріха, вона спокушає уми і душі благочестивих католиків, вона своїми диявольськими чарами зводить з розуму навіть священиків та єпископів… Жінка – ось хто «корінь зла»! Навіть дивно, що Бог створив її разом із чоловіком. А, можливо, жінка – породження сатани?

Така «точка зору» на жіноче начало у середні віки не стала канонічною лише тому, що вона суперечила одному з головних постулатів церкви: лише єдиний Бог здатний творити. Сатана може лише «псувати» творіння Божі, але сам творити не здатний. Цікаво, що саме цей догмат свого часу врятував індіанців нинішньої Латинської Америки від повного знищення. Коли іспанці відкрили Новий Світ і виявили там нових людей – індіанців, то спочатку навіть не визнавали їх людьми. Будучи ревними католиками, іспанці аргументували це тим, що індіанці не згадуються у Біблії. Відповідно, дуже сумнівно, що вони такі ж люди, як християни. Іспанці навіть намагалися довести, що індіанців створив сатана – для якихось своїх цілей. Але, як уже було сказано вище, таке твердження абсолютно не відповідало догмату про Божественне творіння світу і всього сущого. А оскільки іспанські колонізатори займалися в Америці відвертим геноцидом корінного населення (яке могло ще стати в нагоді для колоніальних потреб), то папа римський видав спеціальну буллу (указ) про визнання індіанців людьми. Цей крок католицької церкви певною мірою пом’якшив нелюдську політику колоніальної влади Іспанії по відношенню до корінних американців.

З жінками в середні віки аналогічне питання не досягло такого ж ступеня абсурду, і все ж, як ми вже зазначили, жіноче начало надовго було оголошено гріховним за своєю суттю. Вплив монастирів на все церковне життя був настільки великим, що «чернечий погляд» на жіноче начало перетворився на офіційну позицію всієї церкви.

На щастя, за всієї своєї могутності католицька церква так і не досягла тотальної влади над духовним життям людей середньовіччя. Альтернативне ставлення до жінки виробило таке яскраве, унікальне явище тієї епохи, як лицарство. Тут треба пам’ятати, що витоки лицарської традиції зародилися задовго до того, як церква отримала контроль над суспільством. Ймовірно, лише ця обставина дозволила лицарству не погодитись з офіційною «доктриною» католицького духовенства. Лицарство як таке виникло ще за часів легендарного короля Артура та його лицарів Круглого столу (V-VI століття від Різдва Христового), а потім чудово вписалося у феодальну систему суспільних відносин та обумовлену цією системою військову культуру. Лицарство стало основою всього європейського дворянства, чиє життя регулювалося не лише християнськими нормами, а й кодексом честі. Другий аспект був для будь-якого поважаючого себе лицаря не менш важливим, ніж перший, а нерідко – важливішим. Цей феномен можна пояснити тим, що феодали та їхні васали (пересічні лицарі) стали наймогутнішим класом у середньовічній Європі, що дозволило їм отримати широку економічну та моральну «автономію» навіть в умовах церковної «монополії на істину».

Лицарський кодекс честі передбачав не лише повагу до жінки, а й схиляння перед нею. Висловлюючись сучасною мовою, для лицаря (кабальєро, шевальє і т.д.) було надзвичайно престижно, якщо він мав даму серця, яка надихала його на подвиги, і заради якої він був готовий померти. Таке ставлення до жінки сильно «підігрівалося» лицарськими романами, які зберігали свою популярність у Європі протягом століть. Звідси виник міфологічний образ прекрасної дами, яку ув’язнив у своїй вежі якийсь лиходій (умовний дракон). Врятувати даму може лише хоробрий лицар, готовий заради неї на все – аж до самопожертви. У свою чергу особливе благочестя для дами – зберігати вірність своєму лицарю, готувати йому чудодійний бальзам, молитися за його успіхи в бою, за його життя.

Примітно, що кодекс лицарської честі, важливою частиною якого була повага до жінки, зберіг свої позиції навіть попри те, що феодали брали найактивнішу участь у справах католицької церкви. Як відомо, багато лицарів ставали ченцями і створювали цілі військово-чернечі ордени (досить згадати знаменитих тамплієрів та госпітальєрів), були головними учасниками хрестових походів проти «басурман» (ініціатором перших хрестових походів також була церква). Проте для нормального лицаря (назвемо його так) навіть у чернечому статусі було немислимо неповажне ставлення до жінки. Більше того, лицар був зобов’язаний у разі потреби захистити честь жінки, причому навіть ціною власного життя. Інше питання, що «жінками» лицар вважав, знову ж таки, лише представниць дворянського класу, тобто звичайна селянка навряд чи була в очах кабальєро «прекрасною дамою», гідною поклоніння та подвигів. Але такі були суспільні реалії середньовіччя, коли соціальний статус людини був не менш визначальним фактором, ніж релігійна приналежність чи служба конкретному сюзерену.

Природно, що за таких умов прояви реального життя часто були несхожі на ідеалізовані образи з лицарських романів. У цьому реальному житті деякі лицарі ставали розбійниками, творили свавілля і беззаконня, зловживали своїми «повноваженнями» і таке інше. Людська природа, на жаль, далеко не завжди підпорядковується кодексу честі та християнським нормам. Наприклад, можна згадати про те, що в Іспанії після Реконкісти (700-річне відвоювання Піренейського півострова у мусульман) величезна кількість ідальго (дворян) залишилися без діла. Сотні років вони були зайняті війною з «маврами», що служило основним джерелом їхнього існування. Але коли війна закінчилася, десятки тисяч ідальго стали «безробітними». Навіть іспанські монархи не знали, що з ними робити. Багато дворян створювали розбійницькі зграї, які перетворилися для Іспанії на гостру соціально-економічну проблему.

Ситуацію величезною мірою врятували відкриття Америки та міф про те, що в Новому Світі все буквально всипане золотом та дорогоцінним камінням. Треба лише вирушити туди і захопити скарби, що пливуть прямо у руки. Цей шалений ажіотаж призвів до того, що тисячі жебраків-ідальго вирушили за океан, де вони стали конкістадорами (завойовниками Америки для іспанської корони). Соціальна напруга в Іспанії ХVI століття значно знизилася.

Втім, це був лише «ліричний відступ», покликаний показати, що навіть лицарство не стало «гарантією» захисту жіночого начала від приниження. Проте саме лицарська традиція виконала колосальну роль у створенні нової «парадигми» ставлення до жінки – «парадигми», що протистоїть мракобіссю. І тут – заслуга не стільки лицарів, як таких, скільки потужної МІФОЛОГІЇ про лицарство. Вже давно не секрет, що феномен міфу полягає в тому, що він у якийсь момент починає «жити своїм життям», надає величезний вплив на культуру та мораль, на самосвідомість людей, а, отже, на їхні вчинки. Вчинки створюють об’єктивну реальність, і, таким чином, привабливий міф з галузі «нематеріального» перетворюється на сукупність фактів та факторів. Нерідко самостійне «життя» міфу зовсім не відповідає його першоджерелу, але від цього міф не стає менш могутнім. Ось чому, наприклад, портрети Че Гевари, його «канонічний» образ мають набагато сильніший вплив на людство, ніж мав реальний Че Гевара у своєму реальному житті…

Повертаючись до лицарського міфу, можна стверджувати, що він став одним із найяскравіших ментальних явищ у європейській культурі (і не лише). Образ лицаря «без страху і докору» виявився настільки живучим, що він «у спадок» перейшов і до французьких мушкетерів, і до німецьких баронів, і до англійських джентльменів… Кожна з цих трансформацій по-своєму розвивала ідею лицарства, але всі вони спільні в одному – у поважному ставленні до жінки. Задля справедливості слід зазначити, що іпостась британського джентльмена зберегла в собі лише відлуння лицарського кодексу честі (у даному випадку форма явно переважала над змістом; бути джентльменом – лише необхідна умова існування в «пристойному суспільстві»), але навіть у такому «модернізованому» та формальному вигляді лицарський міф продовжував жити.

Водночас кодекс честі лицаря органічно увійшов до офіцерської культури Європи, причому це відбулося повсюдно – від Португалії до Камчатки. Офіцер будь-якої європейської армії, якщо того вимагала ситуація, мав захистити честь жінки, і ціна такого захисту не мала значення – аж до самопожертви, про що ми вже згадували. Будь-яка неповага до жінки вважалася плямою на офіцерській честі, і такого «лицаря» справедливо зневажали товариші по службі. Ми вже не говоримо про поширену культуру дуелей, багато з яких, знову ж таки, мали «жіночий слід». Образ дівчини, яка поспішає до місця дуелі, щоб запобігти поєдинку суперників, став таким самим хрестоматійним, як і образ середньовічної дами, яка перебуває в вежі-в’язниці і чекає, коли ж доблесний лицар звільнить її.

Примітно, що дуелі в Європі не припинилися навіть після того, як офіційно їх заборонили в багатьох країнах. Ні король Франції, ні імператор Росії, ні монарх Іспанії, ні сюзерени численних князівств Німеччини (всі вони були стурбовані високою смертністю дворян у ході поєдинків) так і не змогли припинити практику дуелей. Так, були часи, коли для людини честь була дорожчою за життя, і вплинути на це було практично неможливо.

Все радикально змінилося лише тоді, коли на вершині соціальної піраміди опинилися буржуа. Завдяки своєму багатству та економічному домінуванню вони скинули дворян із «п’єдесталу», запропонувавши суспільству зовсім іншу мораль, іншу систему цінностей. Справжній буржуа просто на дух не переносив всі ці дворянські «дурниці», і дуелі зокрема. Буржуазна логіка була простою, як кут будинку: навіщо я ризикуватиму життям, якщо в мене – такі багатства? Це що ж виходить: якщо мене раптом уб’ють на дуелі, то я не зможу скористатися усім скарбом, «нажитим непосильною працею»? Ні, «нам такий хокей не потрібен»!

Не дивно, що буржуазна етика знову відкинула сприйняття жіночого начала майже до середньовіччя: жінці знову потрібно було «знати своє місце». Проте лицарський міф продовжував існувати у масовій свідомості європейців. Ризикнемо припустити, що саме цей міф значною мірою сприяв тому, що в XIX столітті жінки почали активну боротьбу за свої права і зрештою досягли величезних успіхів. У вже освіченій Європі, а потім і в Північній Америці чоловіки просто не наважилися задушити жіночий рух «залізною рукою». Подібні спроби були завжди, але вони вже стали сприйматися як дикість.

Навіть зараз, в епоху інтернету, всіляких гаджетів, цифрових технологій та штучного інтелекту, юні дівчата продовжують мріяти про «лицаря на білому коні». І хоча цей образ давно поступився місцем «лицарю на білому мерседесі», сутність міфу від цього не змінилася. Таким чином, ми маємо всі підстави говорити про те, що лицарська традиція стала одним із найвидатніших явищ в історії людської цивілізації. Вже понад тисячу років лицарське ставлення до жінки (нехай навіть ідеалізоване та літературне) інтуїтивно сприймається як єдине правильне та єдино виправдане ставлення чоловіка до жіночого начала. Причому це відчувають як справжні чоловіки, так і справжні жінки.

Звісно, серед чоловіків залишається безліч таких, хто продовжує бачити в жінці істоту «другого сорту». Впевнений, що це – не чоловіки. Це глибоко ущербні люди, які викликають лише співчуття.

Якщо повернутися до сакрального, релігійного аспекту ставлення до жіночого начала, то тут доречно згадати одну з великих світових релігій – іслам. Автор цих рядків повинен зізнатися, що глибоко поважає мусульманство як істинний і чистий монотеїзм (єдинобожжя). Скажу більше: якби доля не зробила мене християнином, то я, маючи свободу вибору, обрав би для себе іслам. На жаль, на Заході цю релігію часто сприймають спрощено, нерідко через призму ісламського фундаменталізму. Насправді ж іслам – набагато яскравіша і складніша духовна традиція, ніж здається звичайному європейцю чи американцю. Досить зазначити, що у мусульманстві величезну роль грає суфізм – дуже давнє і дивовижно глибоке релігійно-філософське вчення, про яке в масовій західній культурі майже нічого не відомо.

Однак для нашої теми важливе інше: в ісламі жінка, м’яко кажучи, відіграє другорядну роль. Зрозуміло, автор не має жодного морального права давати будь-яку оцінку такій культурної традиції. Проте, не вдаючись у суто релігійний дух питання, дозволю собі кілька реплік у цивілізаційному контексті «жінка та іслам». Тут, знову ж таки, хочеться повернутися до літературної та інтелектуальної спадщини Івана Єфремова. Великий мислитель, по суті, усією своєю творчістю доводив: жодна, навіть наймогутніша цивілізація не здатна досягти вершин розвитку, якщо вона «відсуває в тінь» жіноче начало. Подібних прикладів в історії дуже багато. Наважуся висловити надію на те, що пройде час (можливо, століття), і мусульманські богослови переглянуть своє ставлення до соціального та духовного значення жінки. Втім, це вирішуватиме лише сам іслам. Як кажуть, характер – це доля. Цивілізаційний вибір – також доля. А свободу вибору ніхто не скасовував, – незважаючи на те, що, на думку мусульман, навіть волосся не падає з голови людини без волі Аллаха.

Тут саме час хоча б коротко сказати про те, який розвиток набула роль жіночого начала в історії України. Вже в ХVII столітті у нашій країні склалася унікальна для всієї Східної Європи ситуація: життя виховало яскравий тип незалежної, сильної та самодостатньої жінки, яка здатна «поставити на місце» будь-якого чоловіка. Невипадково у народній культурі (й у культурі гумору зокрема) виник знаковий образ української матрони з жорстким характером, яку побоюється навіть чоловік. Але звідки і чому виник цей феномен? Адже нічого подібного не було в ті часи ні в наших північних, ні в західних сусідів.

Впевнений, одне з пояснень пов’язане з тим, що в Україні довгий час особливе соціальне становище займало козацтво – спільнота вільних людей, які не знають кріпацтва та самостійно обирають, якому сюзерену служити. Нагадаю, що йдеться не лише про запорізьких козаків. Козацький клас в Україні був набагато більш численним і складним – він включав в себе реєстрових козаків (тобто тих, хто перебував на офіційній службі польському королю), міських козаків та інших. При цьому практично всі козаки вважали себе насамперед воїнами, головним завданням яких є військова служба. Участь у численних воєнних конфліктах зобов’язувала козаків надовго йти у походи. Відповідно, козачки залишалися вдома та були змушені місяцями і навіть роками тягнути на собі господарство, виховання дітей, вирішення побутових та інших питань. За таких умов українська жінка просто не могла дозволити собі бути слабкою та безпорадною. У результаті суворі перипетії нашої історії виробили той зразок сильної і самодостатньої жінки з твердим характером, про який ми вже згадували. І коли козак повертався з походу додому, він зустрічав не слабку, покірну та залежну істоту, а повноцінну особистість, яка мала моральне право вимагати щонайменше рівності з чоловіком. Якщо ж чоловік раптом виявлявся неспроможним, українська жінка брала на себе домінуючу роль і всю відповідальність за сім’ю. Цей жіночий архетип значною мірою зберігся в Україні до наших днів.

Думаю, читач уже здогадався, що для автора цих рядків жіноче начало у світовій історії – не просто філософська, а й глибоко особиста тема. Тому немає сенсу приховувати те, що очевидно. Дозволю собі трохи особистого. Розлучення після 20-річного шлюбу стало для мене справжньою життєвою катастрофою. Занурюючись у страшну депресію, мені залишалося лише одне – молитися за те, щоб Бог дарував мені нове кохання та нову дружину. Але ж кому молитися? Христос часто здавався мені надто суворим – у Новому Завіті неодноразово говориться про те, наскільки жорстко поводиться Спаситель з лицемірами, фарисеями та іншими «не дуже добрими людьми». Святі теж здавались мені надто суворими…

Залишалася одна «кандидатура» для молитви – Богородиця. Вона втілює для мене не просто Мати Божу, а всесвітнє божественне жіноче начало, – більш м’яке, добре, чуйне, поблажливе, милосердне… Я благав Богородицю лише про одне – щоб вона подарувала мені хорошу дружину. Мене могло врятувати тільки диво.

І диво сталося. Майже сім років тому прямо під час молитви перед іконою Богородиці Свята Діва ДВІЧИ дала мені знак, зміст якого не викликав жодних сумнівів. Чому двічі? У мене – скептична натура, і один знак міг би не переконати мене. Тому знамення було мені показано двічі поспіль.

Я вийшов із церкви враженим до глибини душі. А за п’ять днів (!) я зустрів свою майбутню дружину. Вірю та знаю: я буквально вимолив її у Богородиці. Схиляння перед жіночим началом не зрадило мене.

Бог є любов. Але без жіночого начала любов порожня. Вона цілком можлива, але порожня. Зі мною можна не погоджуватися, але нехай це буде моєю особистою думкою. Дуже хочеться закінчити есе фіналом «Божественної комедії» Данте: «… Та, мов колеса, ясні і веселі, Цю пристрасть й волю долі повела Любов, що водить сонце й зорні стелі».

 

P.S. На жаль, як то кажуть, не можна осягнути неосяжне: у нашій темі «за кадром» залишилося безліч аспектів, у тому числі аналіз сучасного стану жіночого начала у світі. Такий аналіз викликав би необхідність окремої публікації, що виходить далеко за рамки жанру есе. Сподіваюся, що уважний та розумний читач на основі прочитаного самостійно зробить висновки, які не став конкретизувати автор.

 

НА ФОТО: Православна ікона «Христос і грішниця», ХVI століття