Культ та цивілізаційне падіння жіночого начала: крізь історію – до розуміння сучасності

Наближається традиційне свято 8 Березня. Звісно, воно давно вже не несе у собі жодного ідеологічного змісту, як це було кілька десятиліть тому. Тепер цей день у календарі – просто свято весни, зайвий привід для чоловіків приділити особливу увагу близьким жінкам – матерям, дружинам, дочкам, коханим та просто добрим знайомим. І навіть якщо 8 Березня скасують, то привід нікуди не подінеться. Тим більше, що «зайва» увага, яку чоловіки можуть приділити жінкам, ніколи не буває зайвою. Впевнений, що жінки зі мною погодяться.

Отже, до дня 8 Березня можна ставитися як завгодно (це особистий вибір кожного), проте для автора цих рядків жіноче свято стало ще й приводом серйозно осмислити роль і значення жіночого начала взагалі, тобто в людській історії, цивілізації, культурі, релігії, масовій свідомості і т.д. Розумію: звучить дуже амбітно. Хтось навіть скаже, що рядовий журналіст вирішив діяти за принципом відомого персонажа зі «старого» кіно: «Чи не замахнутися нам на Вільяма нашого Шекспіра?» Що втішає у цій ситуації? Пам’ятається, у тому фільмі відповіддю на цю репліку став голос із зали: «І замахнемося!» Давайте спробуємо замахнутися разом. Тема – шалено цікава та глибока.

Мабуть, необхідно почати з того, що в різні історичні епохи, в різних цивілізаціях і народів ставлення до жіночого начала також було вражаюче різним. Іноді воно змінювалося настільки радикально, що це взагалі важко пояснити. За кілька десятків тисяч років існування людського виду хомо сапієнс роль жіночого начала пройшла неймовірний шлях – від обожнювання та поклоніння до повного приниження і навіть гноблення. «Проміжні» стадії та «різновиди» цього процесу ми навіть не розглядаємо – їх надто багато, і ми ризикуємо в них потонути. А тому спробуємо виділити головне.

Перше розуміння того, що люди по-особливому сприймали жіноче начало, прийшло після того, як вчені стали вивчати культурну спадщину епохи палеоліту (простіше кажучи, того періоду, коли наші предки жили в печерах, користувалися кам’яними сокирами та забезпечували себе лише за рахунок полювання та збирання). Зазначимо, що від палеоліту, звичайно, залишилося дуже мало. Але навіть те, що дійшло до нас, досі вражає уяву дослідників. Напевно, найяскравіший слід людей палеоліту в історії – це наскельні малюнки, зокрема у печерах. Стародавні печерні «картини» – це взагалі дивовижний феномен, нерозгаданий досі. Найбільш давні з них зроблено близько 40 тисяч років тому (офіційне датування археологів та інших фахівців, які вивчають найдавнішу історію людства). Здавалося б, люди тієї епохи мали бути примітивними дикунами. Але ні! Багато наскельних розписів зроблено з такою художньою та технічною майстерністю, що фахівці знаходять у них навіть деякі тенденції сучасного мистецтва. Це здається неймовірним, але це факт. Тобто вже 40 тисяч років тому серед наших предків були «імпресіоністи», «експресіоністи», представники «наївного мистецтва» та інших мистецьких течій, що склалися лише за останні 150–200 років. Ясно одне: люди палеоліту мали розвинене естетичне почуття і не менш розвинену техніку образотворчої майстерності. Незрозуміле інше: навіщо вони все це робили? Серед сучасних вчених навіть зараз немає єдиної думки щодо цього питання. Навіщо печерні люди, зайняті з ранку до ночі фізичним виживанням у дуже ворожому світі, витрачали колосальний обсяг часу та сил, щоб просто намалювати на камені тварин, сцени полювання та інші особливості свого суворого життя? Ясної однозначної відповіді досі немає…

Іншою яскравою культурною спадщиною кам’яного віку є невеликі статуетки, що зображують жінок. І ось саме тут ми безпосередньо підходимо до нашої теми. Цікаво, що деякі жіночі фігурки з каменю чи кістки – такі ж давні, як і наскальний живопис. Але це не просто фігурки. Вони навмисне підкреслюють і як би посилюють, збільшують найбільш характерні жіночі риси – груди, стегна й інше. Таким чином, статуетки зображують не просто жінок, а материнську функцію жінки, її здатність продовжити рід, виносити та вигодувати дитину. І якщо призначення печерних малюнків залишається загадкою, то найдавніші зразки скульптури на «жіночу тематику» не залишають жодних сумнівів: перед нами – перша в історії людства САКРАЛІЗАЦІЯ жіночого начала. Цей момент настільки важливий для нашої розповіді, що я спеціально виділив це слово великими літерами. Десятки тисяч років тому з’являється культ жіночого начала, воно сприймається як щось священне. Можна навіть говорити, що у цьому випадку ми маємо справу з першими ознаками справжньої релігійної свідомості. Тобто це вже не просто ірраціональний страх дикуна перед «духами» та іншими подібними силами (як правило, небезпечними); тут ми бачимо вже проблиски сприйняття дійсності, як чогось божественного, а також перші спроби осмислити чи навіть «зловити» цей феномен і у повсякденному житті, і у витворах мистецтва.

Спробуємо дуже коротко пояснити мотиви сакралізації жіночого начала кам’яного віку. Думаю, за поясненням далеко ходити не треба. Звісно, давні люди були дуже раціональними, і так само раціонально дивилися на жінок. В умовах, коли ще не було великих племен та етносів, люди жили маленькими громадами, де кожна людина була «на вагу золота». І, безумовно, головну соціальну роль грали сильні й умілі мисливці, від яких практично повністю залежало виживання громади. Але полювання – справа небезпечна, мисливці нерідко гинули та отримували важкі травми. Кожен такий випадок знижував можливості громади виживати. У такій ситуації майбутнє групи величезною мірою залежало від здатності жінок народжувати здорових дітей, і, бажано, народжувати часто (дитяча смертність була дуже значною). Однак, як сказав класик, «довго, дуже довго ростуть людські дитинчата». Стародавні люди добре розуміли: треба не просто народити дитину, а й виростити її хоча б до 15 років, коли вона вже зможе брати участь у полюванні. А це на ті часи – справжній подвиг! Тут важливий і інший момент: культ жіночого начала виник ще й тому, що сама здатність жінки – і тільки жінки – дарувати світу нових представників людського роду, сприймалася як щось дивне, неймовірне, незрозуміле. І тому – священне. Навіть найкращий мисливець, найсильніший вождь, найкращий майстер із виготовлення кам’яних сокир не міг зробити те, що могла будь-яка скромна дівчина – виносити та народити дитину. Ось чому мисливці та вожді почали поклонятися жіночому началу.

З розвитком культури та релігійної свідомості розвивався і культ жінки. Колись існувала теорія, що в історії людства була епоха матріархату – влади жінок у суспільстві. Сучасна наука спростовує можливість матріархату в «чистому вигляді». Але оскільки «немає диму без вогню», то, швидше за все, йдеться не про жіночу владу як таку, а, швидше за все, про ті часи, коли жінки мали величезний соціальний і моральний авторитет, тобто величезний вплив на життя всієї громади (племені). Вважають, що ознаки матріархату збереглися до Нового часу, зокрема, у союзу північноамериканських індіанських племен ірокезів. До речі, Ліга ірокезів сама по собі – дивовижне явище. Вона виникла задовго до відкриття Америки Колумбом і була першим (після краху стародавніх культур індіанців Північної Америки) політичним формуванням, структура та ідеологія якого вплинули на створення США і навіть ООН. Не дивуйтесь. Просто мало хто знає про це. Досить сказати, що п’ять племен Ліги ірокезів стали прообразом п’ятьох постійних членів Ради безпеки ООН. У ірокезів існувала навіть власна конституція. Духовним фундаментом Ліги була ідея Великого миру, мирного співіснування всіх племен і народів, що, власне, повністю збігається з ідеями ООН.

Цю ідею диким на той момент ірокезам принесли пророк Деганавіда та його учень Гайавата. До речі, і за масштабом особистості, і за масштабом духовного вчення Деганавіду можна порівняти з біблійними пророками, Заратустрою, Мухаммедом і Буддою. Біда в тому, що ірокези не створили своїх священних книг, і ім’я Деганавіди залишилося забутим у світовій історії (хоча самі ірокези, звичайно, завжди пам’ятали свого пророка). Зараз про цю дивовижну історичну постать знають в основному лише вузькі фахівці. А ось автор цих рядків «розумніє» тут лише тому, що з дитинства захоплюється історією та культурою північноамериканських індіанців. Так буває: одні в дитинстві збирають мотоцикл у гаражі, інші читають книги про ірокезів, апачів та сіу… Але повернемося до нашої теми.

Навіть «залишковий» матріархат ірокезів навряд чи можна вважати таким, – хоча б з тієї причини, що вождями Ліги були виключно чоловіки. Так, жінки ірокезів справляли серйозний вплив на процес їх обрання, але не більше.

Втім, річ не у матріархаті чи його відсутності, а в подальшому розвитку сакралізації жіночого начала. Вже давно встановлено, що найдавніші культури, з яких потім народилися перші цивілізації, здебільшого шанували «жіночих» богів, і серед них особливе місце займала Богиня-мати (Велика богиня), тоді як «чоловічі» боги не мали високого «статусу». Богиня-мати в різних культурах та в різних народів, природньо, виступає під різними іменами, але суть питання це не змінює. Важливо те, що обожнювання жіночого начала притаманно всім стародавнім релігіям Європи та Азії (про Африку ми ще трохи поговоримо). Напевно, найбільш відомими для широкого читача є культ Ісіди у стародавньому Єгипті та культ Іштар (Ашторет, Астарта) на Близькому Сході.

Було б наївно думати, що величезний авторитет «жіночих» богів у ті далекі часи запобігав насильству: звичайно ж, війни та конфлікти існували завжди. Але є версія, що вони все ж таки не носили такого жорстокого і масового характеру, як у пізніший період. Культ жіночого, материнського начала так чи інакше «пом’якшував звичаї» і не дозволяв чоловічій агресії повністю вийти з-під контролю. Невипадково в деяких культурах війна розглядалася не як повне знищення ворога, а, скоріше, як «вид спорту», чоловіча можливість виявити свою звитягу, набути військової слави і тим самим підняти свій соціальний статус. Знову ж таки, не все так просто і однозначно (люди мало змінилися за десятки тисяч років), але ми намагаємося визначити тенденцію.

Чому ж у пізніші епохи нескінченні війни стають нормою життя? Однією з головних причин такої трансформації є той факт, що на якомусь етапі розвитку цивілізації та культури стався релігійний «переворот на Олімпі». Духовну владу захопили «чоловічі» боги. Вони скинули з «трону» Богиню-мати та почали правити з позицій чоловічого начала. Цю метаморфозу добре видно на прикладі стародавньої Греції та сусідніх культур, які одними з перших у європейській історії продемонстрували готовність до «тотальної війни» (набіги «народів моря» на різні держави того часу). Навіть незважаючи на те, що «жіночі» боги дуже шанувалися у еллінів (Афіна, Артеміда, Афродіта, Деметра та ін.), вони вже не могли повною мірою конкурувати з «чоловіками» – Зевсом, Аполлоном, Посейдоном, Аресом, Гермесом та багатьма іншими. Я вже не говорю про розвинений культ героїв (як правило, земних синів богів). Найяскравіші приклади цього культу відомі всім: Геракл, Тесей, Ясон, Ахілл… Перелік довго можна продовжувати. При цьому, що цікаво, перелік давньогрецьких «героїнь» вийде коротшим: ми можемо згадати хіба що Іфігенію, Аріадну та Пенелопу… Таким чином, культ чоловічого начала нехай і не зовсім, але значною мірою витіснив поклоніння жіночому началу.

У стародавній Греції ситуацію «врятувало» лише неймовірне естетичне почуття еллінів, які буквально поклонялися красі, і насамперед красі людського тіла. У цьому сенсі жіноча краса могла гідно «конкурувати» із чоловічою. Крім того, чари жіночої краси породили в Елладі культ ероса (у широкому сенсі), що також не дозволило давньогрецької цивілізації остаточно загубити сакралізацію жіночого начала. Напевно, лише ці чинники не дали грекам знизити статус жінки до непристойності. Втім, у повсякденному та побутовому житті грецькі жінки майже повсюдно грали другорядну та підлеглу роль. Винятків було дуже мало. Одним із таких винятків була Спарта, але й там відносна свобода жінок пояснювалася лише тим, що чоловіків-воїнів катастрофічно не вистачало. До речі, протягом усієї історії Спарти демографічна ситуація там постійно погіршувалась, внаслідок чого спартанці майже вимерли. Ось до чого призводить «розкручений» за пізніших часів спартанський «ідеал» суспільства і ще більш прославлений культ війни, військової переваги…

А тепер, щоб не виходити з контексту, мені хотілося б «перескочити» через тисячоліття і торкнутися набагато пізнішого часу, в якому розуміння значення жіночого начала залишалося на дуже низькому рівні. Навіть у середині ХХ століття, незважаючи на прогрес у багатьох сферах життя, загальне становище жінок у світі, м’яко кажучи, не можна було назвати гідним. У цю епоху свій потужний голос, що підіймає жіноче начало на дивовижну висоту, подав один із найвидатніших письменників-фантастів усіх часів та народів – Іван Єфремов. Звичайно, Іван Антонович не був лише фантастом, але так склалося, що він набув світової слави саме в цій якості. Для нашої теми особливо значущі такі його книги, як «Таїс афінська», «Лезо бритви» і «На краю Ойкумени». Перші з цих творів знає будь-яка читаюча та освічена людина, а ось третя книга залишилася менш відомою. Хоча саме вона в цьому випадку цікавить нас навіть більше, ніж решта літературної спадщини Єфремова.

Слід окремо підкреслити, що Іван Єфремов заслуговує на особливу увагу ще й тому, що він творив в умовах жорсткої радянської цензури, яка намагалася придушити будь-яке інакодумство, будь-який відступ від ідеологічних стандартів. У цій ситуації Івану Антоновичу вдалося майже неможливе – він не просто повернув жіночому началу сакралізацію, а й розкрив його в парадигмі естетики, що щільно пов’язана з давньогрецьким відчуттям еросу. У Радянському Союзі, де навіть слова «еротика» і «секс» перебували під негласною забороною, Єфремов зміг створити образи та цілі культурно-філософські «осередки», які повертали читача до античних і навіть набагато більш ранніх ідеалів Жінки та Людини взагалі. Для мене досі залишається загадкою, як великий письменник зумів подолати радянську цензуру. Очевидно, це стало можливим лише тому, що вищезгадані твори Єфремова вважалися історичними. А тут, як то кажуть, з пісні слова не викинеш, і коли всім давно відомо, що стародавні греки схилялися перед оголеною натурою і «божеволіли» по еросу, то так вже й бути – нехай і це відображається в радянських книгах. Ну, що поробиш із цим дивним Єфремовим та його не менш дивним захопленням «античними еротичними фантазіями»? Ризикну припустити, що цензори в СРСР міркували приблизно так…

Чому нам важлива невелика повість письменника «На краю Ойкумени»? Не відразу розкриватимемо всіх секретів. Для розуміння контексту спробуємо максимально стисло викласти сюжет твору. Події відбуваються в епоху архаїчної Греції, тобто задовго до класичного періоду еллінської культури. Якщо пояснити двома штрихами, в архаїчну епоху ще не було і не могло бути прекрасних грецьких статуй і таких храмів, як всесвітньо відомий Парфенон. Але вже з’являлися окремі художники, творчий пошук яких йшов у цьому напрямку.

Юний скульптор Пандіон відчуває талант, він пристрасно захоплений ідеєю створювати прекрасне. Естетичний ідеал Пандіона – живе людське тіло. Він прагне передати в мертвому матеріалі (в глині, камені і т.д.) все диво життя, живої натури. Моделью скульптора служить кохана – Тесса. Але навіть любов у поєднанні з талантом не допомагають Пандіону «оживити» глину – він не може досягти бажаного результату, зроблена його руками статуя Тесси здається йому жахливою. Молодий скульптор зазнає мук творчості і доходить майже до відчаю. Він розуміє, що йому треба вчитися у стародавніх майстрів загиблих культур, чиї скульптурні твори іноді потрапляють до Греції та захоплюють місцевих художників.

Пандіон вирішує їхати на острів Кріт, щоб побачити руїни зруйнованої землетрусом та цунамі мінойської цивілізації. Але в ту епоху людина не може подорожувати на самоті – занадто великий ризик потрапити до рабства.

(Далі буде)