«Гаряче» – «Холодно»

Давайте пограємося у давню дитячу гру «холодно» – «гаряче». Умови всі пам’ятають? От і добре. Тільки будемо гратися як дорослі – ускладнимо завдання і будемо розбиратися з «простими» питаннями: що повинні робити журналісти, коли «всі знають, як треба робити, але ніхто нічого не робить» і що хоче «споживач» (читач, глядач, слухач) отримати від журналіста.

У який би бік мене не повели думки, вони будуть коливатися між двома температурними режимами – з одного боку буде «гаряче», з іншого – «холодно». Чи вдасться мені «пройти» так, аби не зваритися в окропі коментарів розлючених споживачів і не «скам’яніти» як дружина Лотта (яка стала соляним стовпом)? Подивимося…

Головна теза: «Від журналістів вимагають того, що їм непритаманне»!

Під одним з моїх матеріалів була така репліка-реакція: «Основна думка статті та моя відповідь були зовсім про інше. Моя думка: треба збирати наших людей, а не поділяти… А не думати про піар. Ось у цьому, напевно, і сила хороших журналістів – підтримувати людей у цей [час] лихоліття і давати надію… А в багнюку втоптати і вимазатися в цьому і після війни встигне. Зараз у всіх зовсім інша проблема…».

Для початку дякую жінці, що вона знає краще за мене – автора – про що саме була моя думка. Вона – знає, я – ні. Чи може таке бути? Так, звичайно. Колись ми вже таке проходили: «Я цю книжку не читав, але я засуджую автора». Так говорили про твори Булгакова, так засуджували геніальні фільми Тарковського, так забороняли твори Пантелеймона Куліша, Володимира Сосюри, Ліни Костенко, а ще раніше – Тараса Шевченка, Лесі Українки.

Завжди були автори «не на часі». Потім з’ясовувалося, що вони просто випереджали свій час… Їх потім «нагороджували» за те, за що раніше «забороняли». А когось ставленням до них налякали на все життя…

Але ми сьогодні про «братів-менших», про журналістів, яких, на відміну від «старших братів», носять у зубах частіше і шпиняють більш боляче.

Всі знають, як треба лікувати, вчити, і, звісно, як писати. Ось, що з цього приводу пише читачка: «Кричати на кожному кроці, як все погано, всі вміють, тільки користь від цього … всі це знають і відчувають на власній шкірі щодня … Може потрібно вчиняти дії, що наближають кінець війни, а не діяти на руку краще? Багато хто з журналістів, і не тільки, зараз підтримують наших військових, або народ, який залишився… Ось це зараз дійсно важливо…».

Що тут сказати? Як пройти між «гаряче» і «холодно»?

Скажу «гаряче»: від дня зародження журналістики її завданням, а отже завданням журналіста було відображення дійсність, а не підтримка, заперечення, заклики чи поради.

Журналіст – це лише дзеркало, яке відбиває дійсність. На відміну від «старших братів», які можуть заставити героя діяти так, як заманеться: плакати, сміятися, літати, спілкуватися з природою, журналіст має обмежене коло можливості: у нього в руках тільки факт. Що таке факт? Це те що відбулося або відбувається зараз. Якщо автор літературного твору може фантазувати, додавати герою якісь риси, вводити його у становище, яке вигадує сам, то журналіст тільки й робить, що відображає реальні риси характеру, описує реальну ситуацію, переповідає про реальне місце події. Він не може вигадувати, він не має права прикрашати, йому заборонено змішувати факти з власними поглядами (оцінкою), а тим більше пристосовувати «героя» під вигадане буття.

Пам’ятаєте реакцію Володі Шарапова з фільму «Место встречи изменить нельзя» коли капітан Жиглов підкидає кишеньковому злодію «Кирпичу» гаманець? Шарапов про це говорить так: «Если закон один раз подмять, потом другой, а потом им дырки в следствии затыкать, как нам с тобой будет угодно, то это уже не закон будет, а кистень».

Так само й журналіст – він не має права змінювати факти, спотворювати дійсність. А йому пропонують (і навіть більше – вимагають) робити те, чого він не повинен робити: жаліти, співпереживати, розслідувати, шукати, звинувачувати, захищати. Все це не є завданням журналіста. Всі ці функції не властиві журналісту та журналістиці як такій.

Все це було складовою частиною пропаганди та агітації, яку повісили на журналістів за часів СРСР. У жодній країні світу журналіст не переймається такими питаннями.

Аналіз, так, але не розслідування замість правоохоронних органів.

Критика, так, але не розклеювання ярликів.

Інформування, так, але не вказівка, як сприймати інформацію.

У нас спотворене поняття «журналістика», а від журналіста вимагають стати «істиною в останній інстанції».

«ПСЕВДОЖУРНАЛІСТИ» беруть на себе обов’язки прокурора (обвинувачення), слідства (правоохоронного органу), судді (оголошують «вирок»)! Це категорично неправильний шлях яким спрямували журналістику ще після Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Це ганебний шлях, яким Російсько-Українська-Радянська журналістика йшла довгі роки.

Що повинен робити журналіст? Як він повинен працювати? У чому його надзадача?

Хто журналіст в першу чергу? Не більше, ніж збирач фактів. Його завдання бути об’єктивним: зібравши факти, опрацювавши їх (відкинувши зайве і, неправдиве, упереджене) подати все це споживачу, який повинен самостійно робити висновок. Кожен в праві побачити те, що він хоче бачити, кожен має право оцінювати викладене, і це вже будуть його «оціночні судження», т.т. оцінка факту, а не сам факт.

До речі, відповідно до законодавства, оціночні судження не підлягають спростуванню. Коли ми (журналісти) викладаємо оціночні судження (власні або «фахівців») тоді ми «оцінюємо», «інтерпретуємо», «художньо обробляємо» не факт, а судження про нього. Так можна робити з оцінкою, а не з фактом який повинен залишатися незмінним (про що постійно забувають так звані «блоггери», «незалежні сайти», «телеграм канали», які вигадки подають як «смажені факти», а коли новий Кодекс їм став це забороняти, вони здійняли ґвалт, що це наступ на «свободу слова»).

Якщо я скажу, що «Президент негідник», то чи означає це, що я посягаю на честь, гідність та ділову репутацію Президента держави? Звісно, що ні. Адже я тільки сказав те, що сказав, а ви вже самі домислили, що мова начебто йде про Президента держави. Якби я вказав прізвище, ім’я і посаду, то тоді б ми вели мову про конкретну особу, а так…

В тому й є майстерність журналіста: викласти факти і оціночні судження так, аби у споживачів викликати певну, стійку, однозначну асоціацію, але при цьому не потрапити під відповідальність перед Законом.

Споживачі, а тим більше ті, хто маніпулює думками мільйонів через подачу відповідної інформації через ЗМІ, хочуть, аби журналіст (як і раніше) видавав рекомендацію, штамп як треба сприймати подане. Це та сама «псевдожурналістика», якою годували споживачів за часів СРСР, коли журналіст робив висновки: «це правильно» – «це не правильно», «це добре» – «це погано». І споживачі чітко знали, як треба реагувати.

Сьогодні недалекі, неосвічені особи (які часто називають себе «лідерами думок», «справжніми українцями» тощо) не хочуть сприймати таку форму матеріалу коли вона [форма] не задовольняє їх інтереси (або більш простіше – вони не можуть зрозуміти про що йдеться). Якщо вони не розуміють як треба реагувати в силу своєї невихованості та неосвіченості, то журналіста звинувачують у тому, що він «рука…», «запроданець», «транслює наративи…» (англ. і фр. narrative ← лат. narrare), а деякі видають страшні речі (приклад сайт «Миротворець») – звинувачують у «державній зраді».

Щодня від таких «бовдурів» звучить добре заїжджений штамп: «не розхитуйте човен», «не на часі», «діяти на руку…». Колись у партійних працівників були улюблені фрази «Ми так не думаємо», або «Народ нас не зрозуміє». Звісно, що малась на увазі думка однієї особи, адже думку народу ніхто не питав. Чим відрізняються ті вислови від сьогоднішніх? Нічим. Люди старшого віку, які починали працювати у ЗМІ 30 – 50 років тому, чудово пам’ятають як це було. Сьогоднішні «борцуни» з «запеклим минулим» гідно воюють з пам’ятниками, перейменовують вулиці, але нічого не роблять із головним «насліддям ганебного минулого» з власними мізками, вони думають так, як колись мислили партійні чинуши, тільки замість «Слава КПРС», вигукують інше гасло… А якщо щось не так, то, звісно, винен – журналіст.

А що журналіст? Викладає факт. А ви його звинувачуєте у тому, що він діє комусь «на руку». Вам не подобається – ви звинувачуєте. А чи маєте на це право?

До речі, у публіцистичних жанрах журналіст має право на виклад власної думки. Але, хто сказав, що якщо вона вам не подобається, то ви маєте право звинувачувати журналіста? Що таке журналістика? Все що завгодно, але не пропаганда та агітація (чого й вимагають «активісти»). Якщо журналіст навів дві протилежні думки, то це не маніпуляція, а виклад двох протилежних думок, а ви, шановні «активісти» хочете, щоб звучало те, що ви хочете!

Якщо я викладаю дві протилежні думки і не кажу яка з них «правильна», то ви це називаєте маніпуляцією, тому що я виклав точку зору, яка вас не влаштовує і не сказав, що вона не правильна, отже я «ворог», мене слід карати. А якби я сказав, що «А» хороший, а «Б» поганий і це б відповідало вашим поглядам – я був би хороший і тут не було б будь-яких «маніпуляцій».

Все так просто, як «гаряче» і «холодно». От тільки ми не знаємо, що насправді є «гаряче», а що «холодне». Доведіть папуасу, що є «холод», а ескімосу, що є «жара»…