“Я щаслива, що виховувалася в інтернаті”: б’юті-майстриня з Кілії Вероніка Табахар, попри зламану долю, збудувала життя з дитячих мрій

Сьогодні – вона гарна, сильна, відкрита, усміхнена й життєствердна. Проте життєвий шлях цієї дівчини з вогником в очах нагадує багатосерійний фільм, сповнений  драматичними епізодами, втратами і несподіваними радощами, любов’ю і боротьбою, випробуваннями і перемогами. Покинута матір’ю у чотири роки, розлучена з братом, вихована в інтернатах, вона змалку навчилася виживати там, де інші опускають руки. Переживши два невдалі шлюби та поодинці виховавши чудових синів, вона нарешті зустріла справжнього чоловіка, який подарував їй відчуття безпеки та безумовного кохання. Проте велика війна знову перевернула все життя дівчини шкереберть. Коханий з самого початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на війну, а брат, якого вона нарешті знайшла після багатьох років невідомості – вже понад рік вважається зниклим безвісти після важкого бою на Донеччині. Попри постійні переживання та стрес, вона знаходить сили здобувати нові знання, працювати та залишатися собою. Кожен день її історії — доказ того, що справжня сила не в тому, щоб уникати болю, а в тому, щоб жити, любити і відновлювати себе, навіть коли обставини і доля випробовують найтяжче. Вероніка Табахар, відома та успішна майстриня нігтьового сервісу та пірсингу з Кілії, відверто поділилася з “Бессарабією INFORM” власною історією та нелегким життєвим шляхом.

Народилася дівчина 1989 року в селі Цібірка Каларашського району (Молдова), а згодом разом з мамою та старшим братиком переїхала у Ширяєвський район Одещини.

“Маму пам’ятаю й досі, хоч востаннє бачили її з братом, коли мені виповнилося лише чотири роки, а йому – сім. Вона поїхала на заробітки в Молдову, залишивши нас із Федором на чужих людей, і більше не повернулася. Та і це не було останнім випробовуванням у моєму житті. Брата до себе забрали родичі, він часто тікав від них і приносив мені поїсти, бо я так і залишилася у будинку чужих людей, на яких мене покинула мама. Федір з дитинства був для мене героєм та кумиром, таким я його й запам’ятала. Пізніше його забрали в інше село до себе мамин брат із дружиною, я тоді бачила брата востаннє за довгі роки”, – розповіла Вероніка.

Маленька дівчинка, залишившись без єдиної рідної для неї людини, занудьгувала і пішки пішла в сусіднє Макарове до знайомої, куди раніше часто ходила з мамою.

“Там я прожила близько тижня, а потім та жінка відвезла мене у лікарню у Ширяєво. Вже звідти мене – Віру Турбату – відвезли в дитячу школу-інтернат в село Жовтневе. Через рік перевели в Ізмаїл, а ще через три – в Кілійську школу-інтернат. Як зараз пам’ятаю, директоркою тоді була Людмила Дмитрівна Бажак, саме вона забирала нас з Ізмаїла”, – розповіла дівчина.

За словами Вероніки, навчання в інтернаті виховало в ній ті риси характеру, які допомагають проходити усі життєві труднощі з гідністю, а найголовніше – розуміння і бачення, якою має бути її власна родина, та яких людей вона не буде тримати поруч по життю.

“Я була вразливою дитиною, мене все чіпляло та ранило, у відповідь я поводилася агресивно. Щодо мами, то були моменти, коли я її захищала, потім змінила своє відношення до неї на злість, і лише коли сама стала мамою, зрозуміла, що в житті бувають різні моменти – вже тоді я якось її пробачила. Насправді я щаслива, що виховувалася в інтернаті. Якби я тоді залишилася жити зі своїми родичами, впевнена, виросла б іншою людиною. Саме в інтернаті в мені виховали ті риси характеру, за які я завжди буду вдячна. Я зрозуміла, чого хочу досягти у житті, якою хочу бути людиною, яка у мене має бути родина, чоловік, діти. Ось тому я не залишаюся з людьми, з якими мені погано, бо знаю, що якщо погано – то не моє, і як би не було важко – йду далі. Мене дуже часто на канікули або на вихідні брали до себе додому вихователі та нянечки, я бачила, як живуть люди у родинах, як треба навчатися, вести побут, спілкуватися, поступатися. Ось це тепло звідусіль я порівнювала та брала для себе найкраще. Звісно, в школі теж цьому навчали, але у сім’ї це відчувалося та сприймалося по-іншому”, – згадує дівчина.

По закінченню інтернату дівчина вступила в Одеське училище №33 та отримала професію кравець-закрійник-модельєр четвертого розряду.

“І хоча я з дитинства мріяла про роботу парихмахера, не всі навчальні заклади були готові брати нас на навчання, бо для вихованців інтернату передбачено державне забезпечення, стипендія, гуртожиток. Шити нас навчали ще у школі, тому і вивчилася я на дизайнера, хоч і не моє це було. Також ще в інтернаті познайомилася зі своїм першим чоловіком, разом ми прожили вісім років, у 2009 році у нас народився син – Максим. Молода кров, розчарування, зрозуміла, що це не та людина, яка має бути поряд зі мною та сином. Тож в один день забрала сина, взяла своє “нічого” та поїхала в Одесу. Важко було, знайшла роботу, так і жили з Максимом. Через деякий час зустріла молодого чоловіка та одружилася з ним. У 2016 році у нас народився Дмитро, але згодом знову зрозуміла, у цьому шлюбі також нічого доброго чекати не варто, і це не ті відносини, почуття, і головне – не та людина, яка має бути поряд зі мною та дітьми”, – розповіла дівчина.

Вероніка покинула все та повернулася в Кілію, де вже з двома дітьми – синами Максимом та Дмитром – мусила починати все спочатку. Деякий час вони жили у знайомих, а потім переїхали на орендовану квартиру.

“Макс пішов у школу, Дмитро у садочок, а я влаштувалася на роботу продавчинею у магазин. Важко було, діти майже весь час були вдома самі, але мені потрібно було їх годувати та якось виживати. Дуже вдячна людям, які підтримували мене у той момент. Зокрема Дімина хрещена з її бабусею та дідусем постійно допомагали продуктами і морально. Так сталося, що ми наразі не спілкуємося, проте я завжди пам’ятаю їхню підтримку. У той час і Максик дуже різко подорослішав, оскільки був змушений водити брата у садочок, прибирати, робити самостійно уроки. Мій старший син був моєю підтримкою та помічником, бо поверталася з роботи я пізно, швидко готувала поїсти, і так минали наші дні”, – розповіла Вероніка.

А потім дівчину чекало чергове випробовування, яке принесла епідемія коронавірусу. Двоє синів Вероніки одночасно захворіли, дівчина була змушена покинути роботу в магазині та піти на лікарняний. Залишившись без грошей, вона почала шукати варіанти, чим зайнятися, та що вміє найкраще.

“Ще навчаючись у школі, робила всім своїм друзям та вчителям манікюр, звісно, що техніка була інша, тому передивилася в соцмережах відеоуроки та купила необхідне обладнання. Так і почала займатися манікюром, спочатку це були знайомі дівчатка, відпрацьовувала на них як на моделях, а згодом вже й заробляти почала”, – розповіла Вероніка.

Життя дівчини кардинально змінилося після того, як в її житті з’явився чоловік, про якого вона мріяла ще з самого дитинства, – сильний та легкий водночас, з яким вона нарешті змогла відчути себе у безпеці, оточеною турботою та коханням.

“З Максимом насправді ми були знайомі давно, але у кожного з нас на той час була родина, а вже коли повернулася з Одеси, він просто залишив коментар під якоюсь з моїх історій у соціальній мережі. Так і почали переписуватися, бо він тоді працював за кордоном. За ці три місяці, поки він був на вахті, ми весь час спілкувалися, причому все було настільки легко і комфортно, що перед самою зустріччю серце вже “тьохкало”. Повернувшись додому навесні, Максим все швидко вирішив, і вже восени я з дітьми переїхала до нього. Як я кажу – прийшов, побачив, переміг. Він просто така людина – комфортна, мені не треба намагатися показатися кращою, якось “грати”, щось вигадувати, підбирати слова. У нас все було легко, без сорому, було просто відчуття, що я його знаю давно. Разом ми вже шість років”, – розповіла Вероніка.

За словами дівчини, перший час їй було важко звикнути з думкою, що тепер у неї є чоловік, який вирішує всі нагальні питання та проблеми замість неї, і вона все ще намагалася робити все самостійно, на що Максим навіть ображався.

“Так само детально я придивлялася до його відносин з дітьми. Я ж розуміла, що двоє – це дуже велика відповідальність. І якщо за старшого була більш-менш спокійна, бо він дорослий не по роках, то за Діму переживала дуже. Але Максим так само легко знайшов спільну мову і з ними. Що найбільше сподобалося – він ніколи не намагався бути їм батьком, лише Макс – корєш”, – згадує Вероніка.

Одночасно дівчина отримала й пропозицію працювати у міському салоні краси. І хоч сама довго вагалася, бо була не впевнена у власних силах, прийняти остаточне рішення знову допоміг її Максим.

“Це він наполіг на тому, щоб прийняла пропозицію працювати у салоні, це допомогло мені рости в цьому напрямку. Максим хоч і був тоді за кордоном, він завжди передивлявся фото моїх робіт, допомагав розібратися, які знання потрібно підтягнути, що вдосконалити. Дуже вдячна йому за підтримку та віру в мене”, – згадує майстриня.

Здавалося, життя дівчини налагодилося, вона мала все, про що мріяла: кохану людину, щасливих дітей, улюблену роботу й стабільний заробіток, проте все одного дня змінилося – з початком повномасштабної війни.

“На початку березня 2022 Максим вже мав їхати на роботу, тож ми з друзями зустрілися 19 лютого біля Дунаю – це був наш улюблений вид відпочинку, бо ми культуристи, завжди вигадували собі походи та активності. Посиділи та домовилися зустрітися знову вже після повернення Макса з роботи. Ввечері 23 лютого з родиною переглянули фільм, а вже о 6 ранку подзвонила мама і сказала, що почалася велика війна. Як і всі, спочатку були в шоці, але, для розуміння, з моїх клієнтів ніхто тоді не відмовився від запису, тому весь день я працювала. Проте вже через декілька днів мій Макс просто приголомшив усіх новиною. Прийшов увечері додому і сказав: ми з “Вахою” (другом) йдемо у військкомат. На всі наші заперечення, крики та сльози він просто відповів, що або ми сприймаємо його рішення, або ні, але він для себе все вже вирішив. Додам, що Максим ще задовго до війни займався страйболом. Він настільки цим захоплювався, що мав часткове екіпірування та навички. Це майже та сама війна, зі стратегією ведення бою, лише кульки були несправжні. Потім тероборона по місту, далі – Ананьїв. У нас шок, невідомість. І от коли після тижня без зв’язку він нарешті зателефонував, мої діти вперше назвали його татом. Плакали тоді всі разом”, – зі сльозами на очах згадує Вероніка.

З того часу Максим Табахар вже чотири роки виборює право на спокійне та щасливе життя українців на найтяжчих бойових напрямках, і за весь цей час лише декілька тижнів загалом зміг приїхати додому та побути з родиною. В один із таких приїздів Максим зробив коханій пропозицію – пара одружилася.

“Все було дуже спонтанно, я працювала та якраз робила педикюр клієнтці, як заходить Макс і каже: пішли. Оскільки військових розписують без черги, 27 вересня 2022 року ми стали чоловіком і дружиною. Звісно, ми мріяли про романтичну пропозицію та весілля у колі родини, але є так, як є. Вже майже через три місяці у мій день народження, 26 грудня, Макс повідомив, що разом з друзями переводиться у бойовий підрозділ. У той вечір мій світ вчергове перевернувся. Коли він поїхав, то спочатку багато чого не розповідав про пекло, яке доводилося переживати, намагався уберегти. За цей час було багато всього – сльози, страх, втрати побратимів, але ми вміємо говорити та слухати один одного – це найголовніше. Через бюрократичні проволочки та плутанину у документах, у чоловіка ще ні разу не було офіційної відпустки, ми лише чекаємо на неї, частіше я їжджу до нього, і навіть якщо ми можемо провести лише декілька годин разом – я все одно їду. Завжди боялася, що війна змінить наші почуття, але, на щастя, цього не сталося. Плюс у тому, що ми вміємо слухати один одного та говорити, якою б не була ситуація. Для мене важливо не засмутити чоловіка, бо я дуже його поважаю, і коли щось роблю, то, в першу чергу, думаю про Макса. Це вже дорослість та розуміння, чого ми хочемо – спокою, підтримки і любові в сім’ї”,  – зазначає дівчина.

Ще одна болюча сторінка у житті дівчини – брат, з яким її розлучили ще у чотири роки. Після багатьох років пошуку вона знайшла його самостійно через соціальні мережі, а ще через декілька років – Федір зник безвісти на Донецькому напрямку після виконання бойового завдання.

“Після того, як нас у дитинстві розлучили, я не знала, де він, і що з ним, але завжди про нього пам’ятала. Вже після народження першого сина якось зайшла у “ВКонтакті” і забила у пошуку Федір Турбату. Мені видало лише одну людину. Я довго вагалася, чи писати свою історію людині, яка зовсім не схожа на мого Федора зі спогадів з дитинства. Тоді на допомогу прийшла подруга, вона написала йому замість мене. Виявилося, що це дійсно мій брат, якого я так довго шукала. Як зараз пам’ятаю, ми зустрілися з ним 19 грудня в Одесі. Він стояв з квіткою, розгублений, а я ж така емоційна – підскочила, верещала. Потім довго згадували дитинство, розмовляли, плакали, сміялися. Навіть виявилося, що під час навчання в Одесі я ходила в той магазин, де він працював охоронцем, тобто доля ще раніше нас намагалася звести, проте ми не знали один одного.

Тема мами у нас була завжди під забороною – він її так і не пробачив. Через декілька місяців я взяла сина і поїхала на День народження дядька, який виховував Федора. Багато їх з’їхалося тоді, а я лише собі подумала, що весь цей час я була не одна – у мене була купа рідних людей, з якими могла спілкуватися. А найгірше, що деякі з них знали, що я є, де знаходжуся, проте Феді вони про це не сказали. Хоча точно знаю, що він мене теж шукав. Після зустрічі ми підтримували зв’язок постійно. Він одружився, має двох діточок.

Вже під час війни померли дядя і тітка, які його виховували, я їздила на поховання і тоді бачила свого Федора востаннє. Через деякий час його забрали на війну, і 17 лютого 2025 року я отримала від нього повідомлення, яке також було останнє, він зник безвісти в селі Ласточкіно на Донеччині. З його дружиною Тетяною вирішили, що вона разом з дітьми переїде в Кілію, бо в селі, де вони жили, їй одній було б важко. Наразі дітки ходять у школу та садочок, а Таня навчається. Нам тепер трохи легше, бо ми разом”, – розповіла Вероніка.

Разом з тим Вероніка продовжує працювати та навіть пройшла курси з пірсингу – спеціальності, яка, за словами дівчини, найбільше пасує її характеру.

“З початку повномасштабного весь час шукала відповідь на запитання: а що далі, чим зайнятися, діти дорослішають, їх треба вчити. Попри війну та страх, треба рости, розвиватися, заробляти. Захотіла навчитися робити пірсинг. По-перше, це пасує до мого характеру, по-друге, в місті немає людини, яка робить проколи у такій техніці. Порадилася з Максимом – він підтримав, восени вже отримала дипломи. Кілійці сприйняли це не одразу, бо для більшості людей пірсинг – це щось агресивне, готичне, але насамперед – це самовираження. Тепер є свої клієнти. Звісно, що попереду ще багато навчань і вдосконалення, але я задоволена, що займаюся тим, що мені подобається”, – розповіла Вероніка.

Насамкінець дівчина поділилася, чому так сталося, що всі її дипломи підписані на ім’я Віра, але більшість містян знає її як Вероніку.

“У мене не тільки два імені, а ще й два дня народження взагалі. Мама мене назвала Веронікою, так мене і брат називав, але оскільки в інтернат я потрапила без документів, коли мені їх відновлювали, то тітка сказала, що я Віра, і дату народження записали 10 грудня, хоча насправді я народилася 26 грудня. Так і вийшло, що я Віра – Вероніка. Але я більше люблю Вероніка, бо коли я була Вірою, у моєму житті був повний кошмар, а у Вероніки життя потрохи налагоджується”, – сміється дівчина.

У житті Вероніки не було легких стартів і готових відповідей — усе доводилося виборювати самій, та при цьому вона не називає себе сильною, а просто живе. Живе так, як уміє: чесно, відкрито і з любов’ю до тих, хто поруч. Її життєва історія – нагадування про те, що війна триває не лише на фронті, а й у серцях тих, хто чекає, працює і тримає родину. Саме з таких жінок сьогодні складається тил України — тих, хто вміє вистояти, коли здається, що сил більше немає.