Покинули Одесу заради рідного села: як молоде подружжя з Ізмаїльщини розвиває болгарську спільноту в Бессарабії

Вони, як сучасні освічені молоді люди, могли залишитися у великому місті — з його швидкістю, комфортом і можливостями. Натомість повернулися туди, де все починалося: на малу батьківщину — в село Острівне (або Бабата, або Код-Китай), що знаходиться в Ізмаїльському районі та де живуть етнічні болгари.

Петро Добрєв — секретар Катлабузької селищної ради (колишній голова сільради села Островне), людина, яка перетворює шкільний музей на 3D-простір у Google-картах і сприяє створенню етнокімнати, де діти можуть торкатися історії буквально руками. Та його дружина Дар’я Добрєва — активна учасниця болгарських молодіжних ініціатив, блогерка, популяризаторка культури, голос громади в медіа. Разом вони чи не найактивніші учасники Болгарського молодіжного клубу «Актив», що не тільки зберігають місцеві традиції й об’єднують громаду, а й вибудовують місток між Бессарабією й Україною та Україною й Болгарією, між пам’яттю та майбутнім.

Поговорили з Петром і Дар’єю Добрєвими про вибір повернення як усвідомлену стратегію життя. Про те, чому велике місто не стало їхнім остаточним пунктом, а рідна Бессарабія — простором відповідальності й дії.

Видання «Infopost.media» поспілкувалося з ними про те, як змінювати село зсередини, як зберегти болгарську ідентичність у ХХІ столітті, коли урбанізація й русифікація розмивають коріння, і як поєднати етнічну самобутність із приналежністю до української політичної нації. Про музеї як простір пам’яті, бібліотеку болгарською, роботу з молоддю, міжнародні містки — від Болгарії до Бразилії — і головне питання їхнього покоління: як повернутися не назад, а вперед.

— Чим було зумовлене ваше рішення повернутися з Одеси до Бессарабії?

Петро: Я завжди знав, що я повернусь додому, в рідне село. Студентами в Одесі постійно це обговорювали з друзями. У 2015 році балотувався на посаду сільського голови (ред. прим. Петро Добрєв  був головою сільради село Острівне) Люди довірили мені цю посаду на виборах, і я прискорив своє повернення додому.

Дар’я: Мій чоловік закоханий у село до нестями. У студентські роки був ідеалістом, після стількох років на державних посадах ідеалізм вичерпався, але любов все одно залишилась. Я повернулась у село (а точніше до Бессарабії, бо потрапила не в своє село, а в село до чоловіка), бо ми створили сім’ю і я пішла за ним, адже вважаю, що сім’я має бути разом. На той час він був на посаді сільського голови.

— І як сам край спонукав вас займатися ініціативами, якими ви наразі опікуєтеся?

Петро: Мене не влаштовував стан речей у селі, тому прагнув змін. Це бажання посилилось з переїздом на навчання до Одеси, коли  побачив, як може бути інакше. Я хотів хороші практики запровадити у своєму рідному селі, щоб наші люди могли ним пишатись.

Дар’я: Наш край — унікальний. Поєднання культур та традицій, співіснування різних національностей стільки років — цей досвід вимагає вивчення, історичних досліджень. Наш край заслуговує, щоб про нього говорили, заслуговує бути почутим та має займати своє почесне місце серед інших цікавинок і гордощів України. Коли живеш тут, бачиш, з якими проблемами стикаються люди, і при цьому бачиш якісь світові приклади розвитку, хочеться, щоб цей розвиток відбувався і в нас.

— Якої інформації про Бессарабію на ваш погляд не вистачає українцям, щоб вони зрозуміли, що це за край і в чому його особливість?

Петро: Як на мене, інформації про Бессарабію, її культурну та етнічну неповторність в українському інфопросторі замало. Але останнім часом є позитивна тенденція до поширення знань про наш край та його популяризацію. Українське суспільство має усвідомлювати, що в Бессарабії завдяки її етнічній та культурній різноманітності є значний потенціал для нового куту погляду на стан речей та «інші» стратегії, які б посилили потенціал української громадянської нації.

Дар’я: Думаю, що не вистачає звичайної базової інформації про те, хто тут живе та як живе, а також мабуть робота зі стереотипами. Інформаційно треба працювати на об’єднання людей, показуючи, чим ми можемо бути корисні та цікаві одне одному. З початком повномасштабної війни в Україні відбувся певний стрибок в усвідомленні власної ідентичності, ми відчули поштовх до глибшого вивчення української культури. Усе більш масовою стає відмова від шароварщини і для нашого краю в цьому також є необхідність. Нам треба ближче знайомитись з власною культурою, досліджувати її, щоб краще розуміти, хто ми є.

— Ви активно працюєте над збереженням культурної спадщини, яку цінують етнічні болгари й розглядаєте формат музею як один із ключових інструментів цієї роботи. Чому саме зараз ця ідея стала для вас особливо важливою?

Дар’я: Наша сім’я не має власного музею, але в нашому селі є декілька музеїв. А також ми знайомі та підтримуємо зв’язок з людьми в різних селах, які мають досить великі приватні колекції або тільки починають збирати артефакти. Також організовували туристичні поїздки до них і плануємо ще. На цей момент головний імпульс — не втратити, встигнути зберегти ті крихти, які ще можемо знайти.

Петро: Час не стоїть на місці. Нові покоління живуть відповідно своїм викликам, але часто не усвідомлюють, як саме склались умови для такого комфортного життя. Коли бачиш як люди жили, починаєш поважати їхній шлях та цінувати своє сьогодення.

Музей — це місце пам’яті, де нове покоління дізнається про шлях своїх предків. Це зв’язок ланок у ланцюжку поколінь. І важливо зберегти той шар болгарської культури, який збагачує сучасну. У щоденні та сучасному побуті багато речей минулої епохи губляться. У них немає вже побутової та господарської цінності. Тому їхнє збереження можливо лише через надання речі музейної цінності. Якщо експонат у музеї, то молодь вже інакше дивиться на звичну в побуті річ.

 Довідка. В Острівному діє зареєстрований шкільний етномузей, а також окремий музей, присвячений односельцю — патріархові бессарабської болгарської поезії та літератури Петру Бурлаку-Волканову. У сільській бібліотеці облаштовано етнокімнату з фондом близько 1500 книг болгарською мовою.

Шкільний музей став першим серед сільських музеїв півдня Одещини, для якого створено 3D-версію: завдяки інтеграції з Google-картами кожен охочий може здійснити віртуальну екскурсію й роздивитися експонати у високій якості.

 — Як ви оцінюєте стан самосвідомості болгарської громади Бессарабії сьогодні — чи бачите зміни в поколінні, які переживають молоді болгари і як ваша діяльність впливає на ці зміни?

Петро: На жаль, сьогодні рівень етнічної самосвідомості, який мають болгари залишає бажати кращого. У сучасності етнічність, як походження, перетворюється у етнічність, через особисту генеалогію, вибір та усвідомлення. Тому вкрай важливо створювати культурне середовище, де ці процеси сприяли б зміцненню етнічного самоусвідомлення. Через створення нами культурних продуктів ми створюємо умови для цього.

Дар’я: Тобто мається на увазі, що раніше пересічні бессарабські болгари народжувались у середовищі, де всі навколо були болгарами, розмовляли однією мовою, володіли одним діалектом. Йому було легко себе ідентифікувати. Зараз, якщо дитина народилася в сім’ї болгар у місті, вона може навіть не знати, що є представником болгарського етносу (це в найгіршому випадку). Може не володіти мовою і не мати бажання її вивчати. Або може знати мову, але соромитися свого походження, акценту тощо. Болгари асимілюються. І до того в них також є певний комплекс меншовартості. Зараз знання болгарської мови в молодого покоління — це скоріше приємна несподіванка, радше виняток, ніж очевидність. Ми сподіваємось, що власним прикладом і своєю діяльністю пробуджуємо бажання дізнаватись про себе більше, не соромитись свого походження, стимулюємо до генеалогічних/культурних пошуків.

— Як, на вашу думку, можна посилити відчуття залученості болгарської спільноти Бессарабії до українського суспільства та політичної нації, водночас зберігаючи її культурну самобутність? І чи є це питанням актуальним сьогодні?

Петро: Болгари Бессарабії повністю інтегровані в українську політичну націю та є складовою її частиною. Уже сьогодні багато болгар України боронять державу в лавах ЗСУ та інших структурах, сприяють інформаційній боротьбі, прокладають мости для України з країнами Європи, зокрема через Болгарію. Ми у своїй діяльності також сприяємо укріпленню ідентифікації болгарами себе як частини української політичної нації. Наприклад, на логотипі нашого Болгарського молодіжного клубу «Актив», членами якого ми є, зображена карта України. Силами клубу та й власними збираємо кошти й закуповуємо обладнання для болгар, які боронять нашу державу в лавах ЗСУ. Долучаємо болгарську діаспору до боротьби за Україну. Даша розповідає про болгарське українською у соцмережах – Instagram та Facebook.

Дар’я: Болгари Бессарабії — такі ж громадяни України, як і всі інші. Вони вже є частиною української політичної нації, тому я не знаю навіть, що тут додати, адже ми не існуємо якось окремо/ізольовано від своєї держави.

— Чи бачите ви певні чутливі моменти або виклики в поєднанні активної громадянської позиції зі збереженням етнічної ідентичності? Як із цим працюєте?

Петро: Раніше виникали проблеми з українською мовою, коли більшість не розуміла її і це було бар’єром для повноцінної інтеграції. Але для сучасних поколінь це вже не завада. Болгари сьогодні повністю інтегровані в українське суспільство та є його невід’ємною складовою. Болгари задіяні на всіх рівнях державного та місцевого управління, в науці, освіті, політиці, бізнесі, у силах оборони. Проблем у інтеграції болгар в українське суспільство немає. Необхідно лише знайти баланс та форму, де ця інтеграція не призводитиме до втрати етнічної самосвідомості та асиміляції.

— У чому саме вбачаєте свою роль як «болгарського голосу України» в Болгарії чи Європі? Чи маєте приклади, коли ваша діяльність сприяла діалогу чи впливу на міжнародному рівні?

Петро: Я брав участь у численних репортажах про війну в Україні для болгарських ЗМІ, де доводив до відома болгарської спільноти актуальну інформацію про події в Україні. Це формує дотичність болгарського суспільства до проблем нашої держави. Постійно підтримую зв’язок з нашими друзями з Болгарії, які співчувають та допомагають Україні.

Ми налагодили зв’язок з гілкою болгарської бессарабської діаспори в Бразилії, предки яких емігрували рівно 100 років тому. Завдяки їм Україна має на цьому континенті щирих і відданих друзів. Вони зняли фільм про відвідання України восени 2025 року та пишуть книгу. Фільм презентували в Сан-Пауло. Також є напрацювання для подальшої спільної роботи на благо нашої країни.

Довідка. Петро Добрєв до всього ще й краєзнавець і дослідник історії бессарабських болгар. Одним із його проєктів стало ґрунтовне дослідження, присвячене 100-річчю масової еміграції жителів села Острівне до Бразилії.

Сто років тому десятки родин із цього бессарабського села залишили рідну землю в пошуках кращої долі за океаном. Ця маловідома сторінка історії довгий час існувала лише в родинних спогадах. Для Петра тема Бразилії була особистою ще з дитинства: у селі жили родини, яких називали «американчуйті» — їхні предки емігрували до Бразилії, але потім повернулися. У його власній родині також зберігалися історії про родичів, які вирушили за океан, і залишився там назавжди.

Повномасштабне вторгнення стало для дослідника викликом і знаком, що не можна зволікати зі збиранням історичних свідчень. Демографічна ситуація в селі складна, і разом із людьми старшого покоління зникають безцінні спогади. Саме тому Петро взявся систематично фіксувати історію рідного Острівного.

Перед собою він поставив дві чіткі цілі: встановити кількість емігрантів із села та відновити їхні імена. У результаті річної роботи йому вдалося зібрати дані про 187 осіб, які виїхали до Бразилії в середині 1920-х років. За його підрахунками, загалом 243 мешканці покинули Острівне й не повернулися, водночас встановлено імена семи родин, які згодом повернулися додому. Найактивніша хвиля еміграції припала на осінь 1925 — весну 1926 років.

Дослідження вимагало роботи з джерелами різними мовами — португальською, румунською, англійською, німецькою. Важливою підмогою стали спеціалізовані сайти з емігрантськими картками, списки пасажирів пароплавів та контакт із нащадками переселенців у Бразилії. Петро встановив зв’язок із чотирма родинами, чиї предки виїхали з Острівного, що дозволило уточнити архівні дані та доповнити їх живими деталями.

Стаття Петра «Колко бабовци са емигрирали в Бразилия през 1925–1926 гг.?» увійшла до книги історика Івана Грека «Бессарабські (Буджацькі) болгари та гагаузи: вчора, сьогодні, завтра. До 100-річчя масової еміграції до Бразилії». Водночас ця публікація є лише частиною більш масштабного дослідницького проєкту, який автор планує завершити найближчим часом, адже це не лише про архіви й цифри, а про відновлення зв’язку поколінь і повернення пам’яті селу.

Дар’я: На  міжособистісному рівні розвінчуємо міфи та дезінформацію постійно.

— Ви започаткували бібліотеку болгарською мовою та книг, авторами яких є власне болгари. Як відбувається добір книг, хто є аудиторією цієї бібліотеки, і як ви працюєте з дітьми й молоддю? Який зворотний зв’язок від громади? Чи тільки юні етнічні болгари стали читачами бібліотеки чи читають всі?

Петро: Болгарська бібліотека в селі формувалась за рахунок дарувань з Болгарії. Була організована інформаційна кампанія та збір книг. Більшість з них художні. Бібліотека відкрита для кожного. Здебільшого болгарською мовою читає молодь, оскільки вони вивчали літературну болгарську мову у школі. Але і старше покоління, не зважаючи на відсутність звички читати болгарською, цікавляться літературою рідною мовою. Але, як і в цілому в бібліотечній справі, розвиток сучасних технологій витісняє читання книг, тому інтерес до фондів невеликий.

— Дарино, створюючи сторінки в соцмережах для популяризації болгарських традицій і родинних цінностей, — як обираєте контент, яка ваша стратегія залучення аудиторії та чи очікуваним став результат?

Дар’я: З вибором контенту труднощів немає, адже інтерес аудиторії до традицій та культури хороший, є запит, а загальний рівень обізнаності, на жаль, низький.

Відмінність між нашими селами, якісь окремі факти про побут, пояснення, як і чому наші пращури так жили, завжди викликає ще додаткову цікавість. Люди дивляться, діляться тим, що знають, своїми спогадами з дитинства, і таким чином ми збагачуємось. Мені здається, що власне такий контент, коли саме молоді люди розповідають про культурні особливості, і руйнує той сором, який не зрозуміло звідки взявся.

— У вас троє прекрасних дітей. Як ви поєднуєте в їхньому вихованні болгарські й українські традиції? Чи є у вашій родині особливі звичаї, які об’єднують обидві культури?

Дар’я: У сім’ї з дітьми та між собою ми розмовляємо болгарською. Варто мабуть зазначити, що діти в нас маленькі: 6 років, 3 роки і рік. Звісно, вони завжди залучені в усі свята, беруть участь в болгарських обрядах, пов’язаних зі святами та сезонністю (наприклад, “Лазаруване”).

Дівчата вивчають від батька та бабусь обрядові, колискові та й інші болгарські пісні, прислів’я, а хлопчик у нас ще замалий. Українську мову, вірші, пісні вони вивчають, як правило, у садочку, але й бабуся їм також пісеньки українські для вивчення “підкидає”.

Я ще щодня їм читаю казки, вірші різними мовами. Старша донька розуміє вже, у якій країні вона живе, знає кольори прапора, малює щось на українську тематику, ставить запитання про війну. Діти, звісно, люблять українські руханки та мультики. Вони ще не завжди розрізняють мови, можуть плутати якісь слова, але з віком навчаться говорити правильно і українською, і болгарською.

— Як складається ваша взаємодія з місцевою владою, освітніми закладами та міжнародними партнерами? Чи є проєкти, якими ви особливо пишаєтеся?

Петро: У цілому вся наша діяльність тримається на громадських засадах. Ми залучаємо індивідуально людей до кожного проєкту. Наразі ми не використовували будь-які гранти чи програми фінансування.

Дар’я: Разом з чоловіком ми є членами Болгарського молодіжного клубу «Актив». (Клуб існує з 2008 року). За 4 роки повномасштабної війни діяльність клубу в традиційному для нього сенсі стояла на паузі — ми не проводили культурно-розважальні заходи. Займалися лише зборами для тих, хто постраждав від війни, та тих, хто безпосередньо на лінії фронту. За останні кілька місяців наша сторінка в соцмережах, на жаль, стала джерелом поганих новин — тяжко захворіли та померли люди, які були близькі до клубу або були його членами. Потім ми дізналися про хворобу бессарабської художниці, виставки якої БМК «Актив» організовував у минулому.

Культурна діяльність клубу зрушила з місця. Щоб зібрати більше коштів за короткий час, вирішили організувати масовий захід — благодійний вечір до Дня Святого Трифона (покровителя виноградарів) з програмою виступів та аукціоном, на якому були представлені продукти бессарабських виробників та картини художниці Донки Мінковської. Наш спільний результат — 128 000 грн (окрім того, що ще збиралося в соцмережах).

Також організували майстер-клас з народних болгарських танців на базі Ізмаїльського державного гуманітарного університету з благодійною метою. Запустили невеличкий флешмоб в соцмережах до Міжнародного дня рідної мови. Провели майстер-клас з хоро в Арцизі, плануємо в Одесі, а також були флешмоби і заходи, присвячені Бабі Марті (свято початку весни).

У процесі організації ми зрозуміли, що наші люди «зголодніли» за такими культурними подіями. Це був наче ковток свіжого повітря. Багато людей дякували за можливість провести час на такому заході й казали, що такої душевності й відчуття спорідненості дуже не вистачає зараз в темні часи війни.

— Які довгострокові цілі ви ставите для розвитку болгарської громади Бессарабії? 

Петро: Болгарська спільнота в Бессарабії зберігається більше 200 років, оскільки болгари жили компактно в сільській місцевості. Сьогодні, у часи тотальної урбанізації, інформатизації та міграції населення, перед болгарською спільнотою стають нові виклики. Наприклад, як у такій дисперсній системі розселення зберегти себе. Нам потрібно перейти від общинної форми організації болгарського етносу до діаспорної. Насамперед в усвідомлені цієї необхідності. Тільки таким чином можна зберегти болгарську громаду України. І цей виклик стає перед нашим поколінням. Тобто він став раніше, але нашому поколінню його вирішувати.

Авторка: Світлана Бондар, регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine