Життя після травми: попри втрату ноги, прикордонник Ізмаїльського загону одружився, повернувся у спорт та на службу

У 25 років більшість молодих людей лише обирають свій шлях, планують кар’єру, подорожі, створення родини. Для Максима Бляшука з  Київщини, цей вік став межею. Молодик, який подавав великі надії у спорті, а також підкорював найважчі туристичні маршрути, вирішив змінити кросівки на берці та добровільно стати військовослужбовцем. На жаль, під час виконання бойового завдання на Курському напрямку захисник отримав важке поранення, що розділило його життя на дві половини. Тривале очікування допомоги, евакуація під вогнем, госпіталь, ампутація ноги… А далі виснажливе відновлення, прийняття нової реальності, підтримка родини та коханої дівчини й довгоочікуване весілля. Наразі Максим й надалі проходить службу в Ізмаїльському прикордонному загоні, про свій важкий шлях він розповів кореспондентці “Бессарабії INFORM”.

Максим Бляшук родом з Київщини. З шести років почав займатися футболом, що з часом з дитячого захоплення переросло у професійну кар’єру.

Футболіст грав за місцеві команди, паралельно займався боксом.

Тренери пророкували хлопцю велике спортивне майбутнє, його мрією було грати за «Динамо Київ», куди він навіть проходив перегляди. Максим був сповнений сподівань про щасливе цивільне життя та роботу у торгівельній сфері. У 2019 він вступив до Київського Національного торгівельно-економічного університету, паралельно працював у супермаркеті начальником відділу.

Проте всередині хлопця жили неспокій і бажання знайти свій справжній шлях. Саме тоді він прийняв рішення, яке назавжди змінило його життя, у 2021 році Максим прибув до Ізмаїльського прикордонного загону для проходження служби. Юнак хотів дисципліни та відчуття, що робить щось важливе, а прикордонний загін здався йому місцем, де закон і державність відчуваються найгостріше.

У цей час ситуація на кордонах вже була напруженою, проте велика війна все ще здавалася чимось із розряду політичних прогнозів, а не реальності. Але ранок 24 лютого 2022 року вмить стер згадки про цивільне життя, відтепер він тримав автомат, усвідомлюючи, що став щитом своєї країни.

У квітні 2024-го Максима було направлено на навчання до Великобританії, він пройшов інтенсивні курси, спрямовані на військовий вишкіл до бойових дій: поводження зі зброєю, медичну допомогу, тактику патрулювання, дії у міських та сільських умовах. Саме перебуваючи там, у соцмережах юнак познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аліною. Дівчина виявилась родом з Болградського району.

Після повернення з навчань захисник перевівся до комендатури швидкого реагування Ізмаїльського прикордонного загону, а в жовтні 2024 року зробив пропозицію руки та серця коханій.

В січні 25-го Максим отримав направлення виконувати бойові завдання на Курський напрямок.

«Наприкінці січня ми заходили на позиції, я був старшим групи, у підпорядкуванні мав трьох військовослужбовців. Захід був трошки важкий, бо йшли пішки вночі близько 4-х кілометрів вглиб ворожої території», – розповідає Максим.

Хлопець згадує, як приблизно день на п’ятий він стояв у наряді та раптом почув голоси українською.

«Попереджень не було, по рації нічого не проходило, дивлюся – три військових. Я запитав: хлопці, ви хто, вони відповіли, що свої, назвали підрозділ. Їх врятувало те, що говорили українською, інакше я б чергу по ним пустив. Отже, українська мова рятує життя», – зазначив захисник.

На 9-й день військових почали штурмувати. Як хлопці дізналися потім – це були корейці, які захопили найближчу посадку, а на наступний день й сусіднє село, через яке захисники заходили на позиції.

«Тоді було прийнято рішення про відступ на запасні позиції території України. Нам вдалося повернутися по коридору за допомогою суміжних військ, на українській землі нас вже евакуювали сили нашого підрозділу, майже усі ми були з контузіями, але цілі», – згадує Максим.

Наступний вихід був вже через три дні.

«Повезло, що нас майже до позиції довезли. Там буквально треба було 400 чи 500 метрів дійти пішки. Але ж по коліна в снігу, а в рюкзаку кілограм 40 лежить, броня, автомат, ми тягнули і кулемет, і РПГ, боєкомплекти», – зауважив військовий.

За розповіддю Максима, на самій позиції треба було закріпитися, але там були лише норки на пару чоловік кожна. Ворог міг зайти з кожного боку.

На восьмий день у військових закінчилася уся їжа та вода, доводилося розтоплювати брудний сніг. Точка схрону з провіантом та водою знаходилася близько 400 метрів  від позиції.

«Отже, я прийняв рішення, що о 5-й ранку 24 лютого я вийду за водою та їжею. Взяв із собою двох побратимів, дійшли до краю ліса, і тут я наступив на «лєпєсток», звісно, під снігом я його не побачив. Тільки пам’ятаю вибух та очі побратимів, падаю і розумію, що триста, ліва нога. Роздивляюся, а середина стопи розтрощена, та перелом гомілковостопу. Берці на мені були англійські, ще з учебки, дуже зручні, але не міцні», – згадує  хлопець той фатальний ранок.

Побратимам довелося стрімко повертатися, а Максим перетягнув ногу турнікетом та став чекати. Згодом почало світати, військового у піксельній формі на білому снігу помітити було легко. На боці Максим доповз до протоптаної стежки та потроху став пересуватися до точки евакуації, звідти його вже могла забрати машина.

Коли з’являлися ворожі дрони та зависали над хлопцем, він прикидався мертвим. У цей момент він думав лише про те, що обіцяв повернутися живим своїй коханій дівчині. Захисник не пам’ятає, скільки пройшло часу, але він все ж таки доповз до  місця призначення. Максима підібрали свої, змінили турнікет, наклали бандаж, дали знеболювальне та почали готуватись до евакуації.

Але зранку почався штурм позиції, де залишилися побратими Максима, евакуацію довелося відкласти. По обіді захисники добровільно визвалися тягнути пораненого Максима три кілометри до найближчого населеного пункту. Тягнули ще майже добу. Потім пересиджували до ранку.

«О четвертій я подзвонив коханій, сказав, що поранений – вона трималася, не плакала. Потім мене доставили до стабпункту, і я пропав зі зв’язку на дві доби. За цей час кохана підняла на вуха усіх командирів, шукаючи інформацію про мене», – зазначив захисник.

Лише 27 лютого хлопця доставили до шпиталю у Сумах, на жаль, ногу врятувати не вдалось, ампутували по місцю накладення турнікета – вище коліна. Для молодого чоловіка, який звик бути сильним, це стало викликом, що межував із відчаєм.

«Коли я прокинувся після наркозу та відкрив ковдру, в мене сталася істерика – 24 роки, і немає ноги… Але мене дуже підтримали батьки та кохана, сказали: поставимо протез, та будеш ще бігати», – зауважив Максим.

Далі пораненого відправили до іншого госпіталю, там була ще одна операція. Кохана та батьки були увесь час поруч.

«На жаль, не всім так пощастило, як мені, було багато хлопців з ампутуваннями, які проходили цей складний шлях самі. Це дуже важко», – згадує військовий.

Перед протезуванням та навантаженнями на ногу кінцівка повинна добре загоїтись, а на це потрібен час. Але у Максима на кістці почали формуватися остеофіти (кісткові шпори), отже потрібно було робити ще одну операцію. І знов загоєння та очікування.

«Згадую себе на милицях на Київському вокзалі, великі відстані, було дуже важко. На жаль, не пристосовані у нас умови до цього. Велика дяка провіднику потягу, він мені дуже допоміг», – зауважив хлопець.

Після операції Максима направили до реабілітаційного центру на Галичину. Там захиснику одразу допомогли зробити інвалідність та оформити пенсію. Також з великою дякою хлопець згадує керівництво своєї частини, яке усі потрібні документи надавало без затримок.

Через два місяці Максим отримав свій перший тестовий протез від центру громадської організації Superhumans.

«Я так себе налаштував, що хочу одразу піти, що зробив це навіть без милиць. А через місяць я вже отримав безкоштовний постійний карбоновий протез. В нього напівспортивна стопа. Наразі я вже на ній бігаю та граю у великий теніс, а згодом планую продовжувати грати у футбол. В мене була можливість отримати безкоштовний протез і по державній програмі, але я обрав центр Superhumans і дуже задоволений. Знайшов їх в інтернеті, там все просто, я заповнив анкету на сайті, і мені зателефонували протягом доби. Зі мною навіть знімали відеоролик з виписки, я став зіркою», – розповідає Максим.

Але найважчим було не фізичне відновлення, а прийняття нової реальності. У 24 роки усвідомлення того, що ти тепер людина з інвалідністю, може зламати будь-кого. Проте підтримка сім’ї та коханої дівчини, яка стійко пройшла з Максимом увесь цей складний шлях, стала тим фундаментом, на якому хлопець почав будувати нове життя.

У вересні 2025 року Максим з Аліною одружилися. День весілля став для пари не просто святом створення сім’ї, а перемогою життя над смертю. Це був вихід не пораненого бійця, а щасливого чоловіка, який веде свою кохану у майбутнє.

«Звісно, якщо багато ходжу, то нога починає боліти, я натирав шрам до крові, є свої нюанси, але до всього адаптуєшся. Зараз по максимуму себе навантажую, я вже п’ять місяців на протезі і можу ходити на ньому цілий день», – зазначив захисник.

Ще у шпиталі Максим прийняв рішення, що й надалі буде проходити військову службу в Ізмаїльському прикордонному загоні.

«Я залишуся проходити службу, доки не закінчиться повномасштабка. Досвід є, харизма є, треба новеньких навчати. Війна змінюється, вона відповідає часу. А ось коли війна закінчиться, то планую відкрити сій бізнес. Я знаю, що для таких, як я, є багато пільгових умов та грантових програм, які сприятимуть підняттю економіки країни», – розповів про плани на майбутнє хлопець.

Максим та Аліна разом пройшли важкі випробування та шлях від депресії до першого самостійного кроку на протезі. Наразі вони впевнено дивляться у майбутнє та знають, що попереду у них довге та щасливе життя.

«Коли я отримав поранення, я не вірив ні в кого, але з часом мені стало легше завдяки підтримці коханої та рідних. Я боровся сам із собою і радий, що переборов психологічно. Зараз я не вважаю себе ні інвалідом, ні обмеженим, я на власному досвіді можу сказати, що це не кінець. Головне – це вірити в себе, бути сильним. Якщо не ми, то країна впаде, а жити під росією ми не згодні», – резюмував Максим Бляшук.

Максим втратив ногу, захищаючи нашу землю, але не втратив себе. У свої 25 років він має мудрість і стійкість, які загартувалися в горнилі війни. Хлопець доводить: життя триває, поки ми продовжуємо боротися, та не маємо здаватися заради тих, хто вже не повернеться. А ще, коли є кохання, навіть найважчий шлях стає дорогою до щастя.