Від командира роти до фахівця з ветеранського супроводу: Герой України з Болграда Владислав Бандар – про власну адаптацію та стан підтримки військових

Війна не закінчується тоді, коли військовий повертається додому. Вона продовжується в тиші квартир, у безсонних ночах, у довідках і чергах, у мовчанні дітей, які намагаються знову впізнати батька. І саме в цей момент починається ще один фронт — підтримки, адаптації та людської витримки. Про власний досвід повернення до нової реальності, чи справді на місцях працює ветеранська підтримка, які послуги реально доступні, з якими труднощами найчастіше стикаються захисники після демобілізації, кореспондентка «Бессарабії INFORM» поспілкувалася з Героєм України, ветераном війни Владиславом Бандаром.

Зауважимо, у Болградській громаді вже майже рік працює команда фахівців із супроводу ветеранів війни та їхніх родин при КУ «Центр надання соціальних послуг» Болградської міської ради. Це люди, які знають про війну не з чужих слів. Серед них – Герой України та наш співрозмовник, майор Владислав Бандар, який втратив руку під час боїв на Донеччині, а також прикордонник Дмитро Михалевич, який пережив полон, та Тетяна Цоєва, чий чоловік нині боронить країну. Разом вони допомагають ветеранам, родинам військових не залишатися сам на сам.

Владислав Бандар — із військової родини, народився 1 квітня 1996 року в Болграді. Батько — учасник бойових дій в Афганістані, тож шлях сина до армії був свідомим вибором. Після закінчення Болградської школи №2 у 2013 році він вступив до Одеської військової академії — напередодні подій, які змінили країну. Вже з першого курсу курсанти готували техніку, чергували, виїжджали на кордон із Придністров’ям, розуміючи, що війна — це не лише підручники. Владислав мав змогу, як й інші курсанти, ще на першому курсі звільнитися або комісуватися, але не став.

У березні 2017 року, щойно отримавши погони лейтенанта за скороченою програмою, Владислав вирушив у район проведення АТО. Служив у складі 25-ої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, пройшов шлях від командира взводу до командира роти.

Повномасштабне вторгнення він зустрів на Донеччині — командиром парашутно-десантної роти. У березні 2022 року під час запеклих боїв у районі Верхньоторецького, коли його підрозділ кілька днів стримував масовані штурми противника, офіцер зазнав важкого поранення — втратив праву руку та отримав серйозні травми ноги й тазу. Попри це, до евакуації продовжував керувати обороною. Каже, що болю під час поранення майже не відчував — більше переймався за підлеглих. Саме за цю проявлену мужність та відповідальність отримав звання Героя України.

Попереду були місяці шпиталів у Дніпрі та Вінниці, дев’ять операцій, реабілітація у Львові та протезування за кордоном. Він знову навчився ходити. Протез отримав, але зізнається — звик жити без нього. Так, він втратив руку, але не позитив й віру у найкраще.

Сьогодні Почесний громадянин Болграда Владислав Бандар — один із тих, хто допомагає іншим ветеранам адаптуватися до цивільного життя. І добре знає: повернення з війни — це окремий, не менш складний етап, але й його можна пройти.

Назад у майбутнє – з новою місією

– Пане Владиславе, чи складним було Ваше власне повернення до нової реальності після поранення та реабілітації?

– Ні (усміхається – авт.). Дружина , якій я зателефонував після евакуації з полю боя,  повідомивши, що мене вже десь на десять відсотків бракує, примчала одразу. Вона була поруч увесь час — і під час лікування, і під час реабілітації, тримала за руку в прямому й переносному сенсі.

Згодом я повернувся до служби — у свою рідну повітряно-десантну бригаду, на посаду начальника штабу — заступника командира батальйону логістики. Бо якщо я втратив руку, то точно не втратив досвід і знання, якими міг ділитися. Та й сидіти вдома, склавши руки, під час війни — не мій варіант. А потім ми дізналися, що дружина чекає на дитину. Тоді я й звільнився зі служби за інвалідністю, хоча мене просили залишитися. Я обрав сім’ю. Але без діла довго не був — мені запропонували займатися супроводом ветеранів, і я, пройшовши конкурс, без вагань погодився.

– У березні буде рік, як Ви на цій посаді. З якими питаннями за цей період частіше зверталися ветерани, родини військовослужбовців до Вас та Ваших колег?

– Найчастіше звертаються щодо оформлення пільг на комунальні послуги. Також на початку нашої діяльності було дуже багато запитів про санаторно-курортне лікування: де можна оздоровитися, як правильно подати документи. Формально така пільга існує, але коли немає фінансування, скористатися нею фактично неможливо.

Чимало звернень стосуються й отримання земельних ділянок. На жаль, тут ми також безсилі: реєстри та кадастри наразі закриті, аби запобігти зловживанням і розкраданням. Хоча і в Конституції України, і в Земельному кодексі передбачено право громадян після 18 років на безоплатне отримання до п’яти земельних ділянок, а учасники бойових дій мають окремі гарантії, — реалізувати це право поки що неможливо. Черги є, але процес призупинений.

Також люди часто звертаються з питань лікування, особливо стоматологічного. Адже для певних категорій військовослужбовців, ветеранів і тих, хто повернувся з полону, зуболікування та зубопротезування передбачені як безоплатні послуги. У Болградській центральній районній лікарні вже працює напрям зуболікування — укладено відповідний договір, і хоча охочих поки небагато, послугою користуються. А от зубопротезування найближче можна поки пройти в Одесі.

— А якої допомоги найчастіше потребують родини безвісти зниклих військовослужбовців?

— Передусім — допомоги з оформленням документів на виплату 50% грошового забезпечення військового. Також запитують про пільги та інші передбачені державою виплати. І це зовсім не про меркантильність. Для багатьох сімей, особливо тих, де зниклий був єдиним годувальником, і вдома залишилися діти, це питання елементарного виживання та подальшого життя. На жаль, сьогодні система працює за принципом: не подав необхідні документи — не отримав нічого.

Ми, зі свого боку, інформуємо такі родини про чинні програми підтримки військових та їхніх сімей у Болградській громаді, пояснюємо алгоритм дій. І така програма в Болградській громаді існує. Але останній крок — за ними. Поки документи не подані, кошти автоматично не нараховуються Але й тут фінансові питання — не головне. Найбільший біль для цих родин — отримати бодай якусь інформацію про зниклого. Люди шукають можливості подати дані в усі можливі реєстри, правильно оформити звернення до поліції, до штабів і структур, що займаються розшуком, аби дізнатися хоч щось про долю рідної людини.

— А чи багато таких родин у Болградській громаді?

— Точної цифри ми, на жаль, не маємо. Ми ведемо облік лише тих сімей, які самі до нас звернулися і погодилися на супровід. Тобто маємо власний внутрішній реєстр — родини безвісти зниклих, учасників бойових дій, осіб з інвалідністю, звільнених із полону, загиблих. А от повний, первинний облік є тільки в територіальному центрі комплектування. Ця інформація належить до закритих, і доступу до неї ми не маємо. Тож працюємо з тими, хто довірився нам і звернувся по допомогу.

Про складне

— Які питання найскладніші — оформлення документів, виплати, працевлаштування чи психологічна адаптація?

— Найбільше викликів — із працевлаштуванням і психологічною підтримкою. Причому за психологічною допомогою частіше звертаються матері й дружини військових. І йдеться не завжди про роботу з фаховим психологом — часто людині просто потрібно, щоб її вислухали, дали можливість виговоритися про наболіле.

Ми не є дипломованими психологами, тож можемо хіба що скерувати до спеціаліста. Раніше при Болградській центральній районній лікарні працювала фахівчиня із супроводу — психологиня за освітою, і ми направляли людей до неї, або вони зверталися самостійно. Зараз вона у декретній відпустці, і, на жаль, такого спеціаліста поки немає. Але є кандидатка на цю посаду. Тож наразі ми робимо найперше — слухаємо. І, чесно кажучи, за це нам часто дякують.

— А що складного з працевлаштуванням?

— Проблема в тому, що не всі хлопці, які повертаються, мають необхідний рівень освіти чи спеціалізацію. Наприклад, щоб працювати в нашій команді, потрібно мати щонайменше ступінь бакалавра та фах у сфері психології, права, соціології чи суміжних напрямів. У мене — військова освіта й власний ветеранський досвід, у Дмитра — юридична, тому ми змогли обійняти ці посади.

Ми співпрацюємо з Центром зайнятості — там є вакансії в комунальних та освітніх установах. Але вимоги ті самі: не нижче бакалавра. А більшість хлопців, які звертаються, у кращому разі мають диплом технікуму — середню спеціальну освіту.

— А можливістю безоплатного навчання не користуються?

— Хто справді хоче — користується. Наприклад, ми з Дмитром Михалевичем нині навчаємося в Бессарабському інституті Міжнародного гуманітарного університету, і держава оплачує наше навчання — так само, як і ще кільком ветеранам, які захотіли скористатися такою можливістю. Ми постійно розповідаємо про ваучери від Центру зайнятості, можливості перекваліфікації, гранти на освіту чи відкриття власної справи для ветеранів і ветеранок. Але є й інша реальність: багато військових — це люди 40+, без вищої освіти. Після звільнення вони не завжди готові знову сідати за парту, дехто вважає, що в такому віці це вже не потрібно. Тому звертаються до Центру зайнятості, оформлюють допомогу по безробіттю. Виходить замкнене коло: роботи немає через відсутність освіти, а здобути її не всі готові.

— З якими установами ще співпрацюєте?

— Ми постійно на зв’язку з ТЦК, Пенсійним фондом, ЦНАПом та іншими установами. Найтісніше співпрацюємо з КУ «Центр надання соціальних послуг» міської ради та відділом соціального захисту — тим більше, що працюємо в одному приміщенні. Коли приходять військові або їхні родини, ми допомагаємо зібрати пакет документів: робимо витяги, копії, роздруківки, передаємо до відповідного кабінету. Там перевіряють, чи все відповідає вимогам програм підтримки. Якщо чогось бракує — ми зв’язуємося з родиною, просимо донести необхідні документи. Далі передаємо справу у відділ соцзахисту для остаточного оформлення. Тобто супроводжуємо людину на кожному етапі.

— Чи вистачає на місцевому рівні ресурсів для повноцінної підтримки ветеранів?

— Якщо відверто — ні, і причина в цьому – кошти. Бюджет громади невеликий. І це зрозуміло. У Болграді не так багато потужного бізнесу або прозорої підприємницької діяльності, щоб суттєво наповнювати місцеву казну.

Давно говорять про створення реабілітаційного центру — і це справді те, чого бракує. Південь Одещини міг би стати хорошим місцем для реабілітації: тут і природа, і спокійна атмосфера. Ще до повномасштабного вторгнення була ідея переобладнати колишній пологовий будинок у Болграді під реабілітаційний центр. Тоді справа зупинилася, але зараз знову лунають розмови, що держава готова профінансувати цей проєкт. Це було б дуже важливо: сюди могли б направляти більше ветеранів на відновлення. Більше того, можна було б відкрити й протезне підприємство, скориставшись грантовими програмами. На півдні Одещини чимало хлопців, які втратили кінцівки на війні, і вони могли б отримувати тут і реабілітацію, і протезування. До того ж, таке підприємство могло б приносити громаді до кількох мільйонів гривень надходжень на рік.

— Часто ветерани, які повертаються, відчувають нерозуміння з боку суспільства. Ви з цим згодні?

— Частково так. І я це відчув на собі. Коли звільнився зі служби, ще не було фахівців із супроводу, тож усі пільги, виплати, пенсії оформлював сам — ходив по відповідних установах. Усе з’ясовував буквально «з боєм».

Наприклад, мені спершу сказали, що військова пенсія майже не відрізняється від цивільної, яку я тоді отримував. Але виявилося згодом — військова була вдвічі більшою. І якщо б я відступив, так й не став би оформлювати. Просто не всі на місцях чітко орієнтувалися в процедурах. Доводилося самому роздруковувати постанови, показувати, що саме входить до їхніх повноважень. І зараз подібне трапляється. Мій колега Дмитро супроводжував людей у відповідні установи — і нерідко стикався з тим, що працівники ніби знають, що треба робити, але не мають чіткого алгоритму. Дзвонять, уточнюють, перепитують. Наче система є, а от злагодженості бракує.

Одна жінка, родичка безвісти зниклого, якось сказала після походів по установах з Дмитром: «З вами — це зовсім інше ставлення». Можливо, ми нічого особливого не зробили — просто були поруч. Але навіть сама присутність дає людині відчуття підтримки.

І ще момент — ставлення в чергах. Навіть коли ветеран показує посвідчення, щоб пройти без черги (хоча цим рідко хто користується), в очах інших іноді читається: «І що з того?». Буває й розуміння, але не завжди.

Або іншй приклад. Людям, які щойно повернулися з війни, кажуть: «Шукайте інформацію в інтернеті», або відсилають до стендів із QR-кодами. Та не кожен здатен розібратися в бюрократичній мові чи цифрових сервісах. Тому ми й працюємо інакше: не відмахуємося, не відправляємо «сканувати код», а сідаємо й по кроках пояснюємо — на що людина має право, і як це право реалізувати. Бо іноді ветерану потрібна не тільки довідка, а й нормальне людське ставлення.

Ветеранський простір: місце гідності, а не кабінет для довідок

— Торік, у травні, на Другому Міжнародному Бессарабському економічному форумі в Болграді Ви презентували проєкт створення ветеранського простору у місті…

— Так. І вже є перші зрушення: у бюджеті громади передбачили 3 мільйони гривень — щоб розпочати монтажні роботи. Проєктно-кошторисна документація готова, у ньому врахована й безбар’єрність — пандуси, зручний доступ. Коли я презентував ідею, загальна вартість складала близько 19 мільйонів гривень.

— Що передбачає ветеранський простір, і чому він такий важливий для громади?

— Сьогодні ми працюємо при КУ «Центр надання соціальних послуг», але має бути окрема установа — повноцінний ветеранський хаб, тобто окрема будівля, де зосередиться все, що стосується підтримки ветеранів і їхніх родин. Там працюватимуть фахівці із супроводу, юристи, психолог, ветеранські громадські організації, волонтери. Потрібна й велика зала для зустрічей: щоб можна було зібрати ветеранів, родини безвісти зниклих чи полонених, учасників бойових дій і детально пояснити, які вони мають права, які документи подавати. Щоб люди з сіл громади також могли приїхати на такі заходи.

Окремий напрям — національно-патріотичне виховання та меморіалізація. У просторі можна проводити зустрічі молоді з ветеранами, покази фільмів, обговорення, планувати встановлення меморіальних дошок чи перейменування вулиць. Це стало б центром комунікації й рішень.

Крім того, це можливість для молодих юристів отримувати практику — допомагати ветеранам із судовими справами, індексаціями, виплатами, статусами. І дуже важливо — окремий кабінет психолога, який спеціалізується саме на роботі з військовими, а не «десь при лікарні», а в безпечному, зрозумілому для ветеранів місці.

Подібні простори вже працюють у багатьох містах, зокрема в Ізмаїлі. Наш проєкт — сучасний і продуманий. Головне питання — фінансування. Держава через профільне міністерство підтримує такі ініціативи за умови співфінансування з боку громади. І те, що вже виділили 3 мільйони, — добрий знак. Бо війна рано чи пізно закінчиться. І тоді навантаження на систему підтримки зросте в рази. Приймати людей у маленькому кабінеті — неефективно. Ветеранський простір — це про гідність, можливості й розвиток. Це місце, де ветерани не просто вирішують паперові питання, а стають активною частиною життя громади.

Підтримка не на папері, а в дії: що реально працює й чого бракує

— І все ж таки, якщо підсумувати, механізм допомоги ветеранам сьогодні більше на папері чи в реальності?

— Я б сказав так: механізм нібито є, але працює він вибірково й дуже бюрократично. Якщо відкрити Закон «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту», там понад два десятки пільг. Але якщо чесно — значна частина або не фінансується, або морально застаріла.

Наприклад, безкоштовний проїзд. Десь у великих містах це більш-менш працює, а в невеликих громадах — максимум талончики на поїздку. Пільга на встановлення стаціонарного телефону взагалі звучить як із минулого століття. Санаторно-курортне лікування передбачене, але без фінансування фактично недоступне. Компенсації за ремонт житла теж існують формально, але реальних механізмів майже немає.

Реально працюють пільги на комунальні послуги, пенсійні виплати (якщо є право — вони справді достойні), програми Центру зайнятості, гранти на бізнес, підтримка від Українського ветеранського фонду. Але всюди є нюанси: строки подачі, конкурси, вимоги до пакету документів. Якщо людина не «в темі», вона про це навіть не дізнається.

З житлом — окрема історія. Можна стати на квартирний облік і згодом отримати грошову компенсацію — суми значні. Але потрібно пройти довгу процедуру, дочекатися рішення комісії, знайти житло, яке відповідає критеріям, і продавця, який погодиться працювати через офіційний рахунок. А це непросто.

Загалом, повторюсь, підтримка є. Вона не лише «на папері». Але шлях до неї — через десятки довідок, підтверджень, кабінетів. Немає єдиної простої системи, де все автоматично підтягувалося б із реєстрів. Через це люди витрачають багато сил і нервів. І, на жаль, дехто після кількох таких кіл бюрократії просто опускає руки.

— Які ініціативи сьогодні ще потрібні, щоб ветеранам було легше адаптуватися до мирного життя?

— Насамперед — доступ до інформації та краща взаємодія між структурами. Сьогодні дані про мобілізованих чи звільнених має лише ТЦК. І це зрозуміло — є питання конфіденційності. Але фактично взаємодії між ТЦК і місцевою владою майже немає.

Ми передаємо в ТЦК свої контакти, просимо, щоб демобілізованим давали наші телефони. Та на практиці з умовних ста людей до нас доходять п’ятеро-шестеро. Іншим не до цього — вони повертаються додому виснажені, з купою своїх проблем.

Було б правильно створити єдиний електронний сервіс на рівні держави, де після звільнення військового відповідальні підрозділи — у РДА чи міській раді — бачили б статус людини й могли самі ініціювати контакт. Не чекати, поки ветеран прийде й почне стукати в усі двері, а зателефонувати: «Чи оформили ви всі гарантії? Чи потрібна допомога з працевлаштуванням, пільгами, документами?».

Те саме стосується й мобілізованих — людина тільки отримала повістку, а їй ніхто системно не пояснює, на що вона має право, які виплати передбачені за діючої програми міської ради з матеріальної підтримки, куди звертатися родині. Формально ТЦК — це центри комплектування та соціальної підтримки. Але соціальна складова часто активізується вже постфактум — коли стається біда або коли людина сама приходить із претензіями.

Потрібен чіткий алгоритм супроводу: з моменту мобілізації й до повернення додому. Елементарні речі — пояснити умови контракту, гарантії, пільги, допомогти з документами. Якби ця система працювала злагоджено й проактивно, адаптація була б значно простішою.

«Нам не потрібен жаль. Потрібні повага, терпіння й елементарне розуміння…»

— Що жителям громади й суспільству загалом важливо зрозуміти про ветеранів, які повернулися з війни чи з полону?

— Насамперед те, що вони — звичайні люди. Не якісь «інші» й не герої з білбордів. Просто люди, які бачили значно більше, ніж більшість цивільних.

От приклад. У мене були дорогі кросівки New Balancе. І одного разу вони забруднилися… мозком загиблого воїна, тіло якого я витягував. У нього не було частини скальпа. Поруч був молодий офіцер, який розгубився, не зміг змусити себе доторкнутися. А часу на роздуми не було — треба було діяти. Для мене це вже спогад. Один із багатьох, що вже не забути. І таких історій у кожного ветерана — десятки. Вони не для шоку чи співчуття, а щоб зрозуміти: цей досвід залишається з людиною. Але попри це ми — ті самі люди. Ми хочемо жити, працювати, сміятися, будувати майбутнє. Нам не потрібен жаль. Потрібні повага, терпіння й елементарне розуміння, яких варта кожна людина.

— А що б Ви порадили самим ветеранам?

— Насамперед — не накручувати себе й не жити з відчуттям, що вам хтось автоматично щось винен. Так, підтримка є. Але вона не приходить сама по собі. Якщо хочеш щось отримати — потрібно подати документи, розібратися, звернутися, іноді проявити наполегливість. Часто хлопці повертаються з очікуванням, що тепер усе має складатися легко. А коли стикаються з бюрократією чи байдужістю — опускають руки. Але якщо сидіти вдома й чекати, що хтось прийде й усе вирішить, цього не станеться. Можливостей сьогодні достатньо: освіта, перекваліфікація, гранти, бізнес-програми. Питання лише в готовності рухатися далі, тим більше, що ми поряд та готові допомогти.

І ще важливо: ветеранство — це не мундир, який потрібно носити щодня, щоб довести свою значущість. Це не про постійне нагадування всім навколо, хто ти і що ти пережив. Це про внутрішню силу й гідність. Ти не стаєш більшим чи меншим від того, у формі ти чи в цивільному одязі. Головне — не застрягти в минулому, а будувати своє життя далі.

– Дякую за відверту розмову!

Фото: “БІ”, Болградської РДА та Болградської міської ради, головне фото – ілюстративне