Що допомагає пережити втрату чоловіка: мешканки Ізмаїла Олеся Чернобай та Катерина Граматик відкрили найпотаємніше у спецпроєкті “БІ”
Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)
Втрата чоловіка на війні — це не просто особисте горе, це розірваний на шматки всесвіт. Коли в дім приходить сповіщення про загибель, час для жінки зупиняється, але світ вимагає від неї продовжувати рух. Сьогодні тисячі українських жінок проходять цей надскладний шлях, стаючи символами невидимої стійкості. Дружини полеглих Героїв з Ізмаїла Олеся Чернобай та Катерина Граматик після загибелі чоловіків знайшли себе у волонтерстві. Наразі вони беруть активну участь у різноманітних благодійних проєктах, перетворюючи руйнівну енергію горя на потужну силу допомоги іншим. Відтепер новими сенсами їхнього життя став порятунок військових, адже, переживши цей страшний біль, Олеся та Катерина намагаються зробити так, щоб якомога менше українських жінок спіткала ця страшна доля. Саме така активна діяльність допомагає жінкам впоратися зі стресом, відчуттям безпорадності та стає своєрідним відновленням. Про свою волонтерську діяльність Олеся та Катерина розповіли кореспондентці “Бессарабії INFORM”.
Чоловік Олесі – Чернобай Сергій – приєднався до лав ЗСУ у лютому 2024 року, а загинув 26 червня цього ж року. Проходив службу гранатометником у 59-й бригаді 108-го батальйону підрозділу «Вовки Да Вінчі». У цивільному житті працював на Ізмаїльському судноремонтному заводі.
«Ми прожили разом 18 років, маємо трьох діточок – два хлопчики та дівчинка. Наш старший син знаходиться за кордоном, тому, на жаль, не зміг бути на похованні батька. Він дуже важко це пережив та при першій же нагоді повернувся, щоб відвідати його могилу», – розповідає Олеся Чернобай.
Чоловік Катерини – Степан Граматик – загинув 24 квітня 2025 року на Сумщині, був офіцером ЗСУ, мав позивний Горинич. До повномасштабної війни працював ветеринарним лікарем у Державній ветеринарній службі захисту споживачів.
«Мій чоловік приєднався до лав ЗСУ з самого початку. 24 лютого 2022 року він пішов на роботу, а повернувся вже у формі. Раніше Степан не мав ніякого відношення до військової служби, але чітко відчув, що має бути саме там. Воював у 122-й бригаді ТРО, 211 батальйон наш Ізмаїльський», – зазначила Ктерина Граматик.
Родина Степана, сподівалася, що він буде захищати рідну Бессарабію, але з часом їхній батальйон стали переправляти все далі та далі від дому і дітей. Це була Херсонщина, Покровськ та Сумщина, яка стала останнім напрямком для Степана.
«У березні 25-го мій чоловік був у відпустці. Коли він відправлявся на Суми, то відчував, що там буде дуже складно. На той час там вже був просто жах», – згадує Катерина.
Дівчата допомагали військовим ще з початку повномасштабної війни, адже не могли залишатися осторонь, знаючи, що саме тиловий фронт – це потужна опора нашої армії.
«В мене, окрім чоловіка, воюють ще два рідних брати, а також племінник, другий племінник, на жаль, після важкого поранення, в нього ампутована нога. Тому я завжди донатила, відправляла хлопцям смаколики, військову форму», – зауважила Олеся.
Катерина особисто возила до бригади чоловіка теплі ковдри, речі першої потреби, смаколики.
«Завжди хотілося порадувати хлопців чимось домашнім – голубці, каварма, бринза, дунайський оселедець, все те, що вони звикли їсти вдома. Я робила це адресно, вважала, що коли ти сам приготував, завантажив та привіз – це набагато приємніше, це емоції з дому», – розповідає жінка.
Після загибелі чоловіків обидві знайшли підтримку серед кола однодумців – волонтерів громадської організації «Південноукраїнський рух ветеранів і волонтерів «Вулик» та самі стали потужною опорою для таких же сімей як їхні.
«Це допомагає об’єднатися та показує, що їхній чоловік, син, батько не загинув даремно, про нього залишається пам’ять. Ми організовуємо зустрічі «на щиті», супровід у кортежі, поховання. Коли родина загиблого бачить, що люди приходять попрощатися з захисником, стають на коліна, це дуже гріє душу – це розуміння, що наші військові не забуті, вони спочивають з пошаною. Для нас це частина відновлення. Люди повинні бачити та знати кого проводжають», – зауважила волонтерка Катерина.
На сьогодні волонтери та місцева влада організовують супровід полеглих Героїв та кортеж містом. Приємно, що мешканці Ізмаїла відгукуються на спільне горе, створюють живі коридори, стають на коліно з прапорами та достойно проводжають в останню путь захисників, що віддали своє життя за їх незалежне майбутнє.
Після поховання Сергія Чернобая, його дружина Олеся долучилася до співпраці з «Вуликом» та стала супроводжувати родини загиблих військових, надавати консультації щодо оформлення документів, підтримувати психологічно. Це спільнота, де діляться досвідом і порадами, як вистояти та не зламатися в моменти невідомості.
«На жаль, наразі дуже багато родин таких, як моя, їм важливі підтримка та розуміння. Ми допомагаємо цим родинам, щоб вони не відчували себе самотніми у своїй біді», – пояснила Олеся.
За розповіддю Катерини, коли вона везла свого чоловіка з Сумщини, його зустрічало дуже багато людей, і для неї у той момент це було вкрай важливо.
«Мій чоловік загинув за свою родину та нас усіх, щоб ми могли спокійно ходити на роботу, водити дітей до школи, на гуртки та жити у спокої. Є випадки, коли на похованні присутні тільки рідні захисника та волонтери, й це велика опора для них», – додала Катерина Граматик.
Також кожного ранку о дев’ятій вдови Героїв виходять на хвилину мовчання. У світі, де панує галас, тиша стає найгучнішим проявом поваги. Коли десятки чи сотні людей одночасно замовкають, вони створюють простір, вільний від буденності, щоб вшанувати тих, хто віддав життя за країну, ідею чи майбутнє інших. Це визнання того, що ціна нашої свободи та спокою — чиєсь втрачене життя.
«Хвилина мовчання – це усвідомлення, хвилина у твоєму житті не змінить нічого, але в контексті пам’яті вона означає багато. На хвилину мовчання встають наші діти у школах, бо це наше спільне серцебиття. Для моєї родини це дуже важка мить, ми завжди будемо пам’ятати, за що загинув мій чоловік та батько моїх дітей, але також ця хвилина надає нам сил, бо ми її маємо. Я вважаю, що це дуже важливо – зупинитися і згадати усіх, хто загинув під час війни», – зауважила Катерина.
А ще у «Вулика» з’явився проєкт «Бджолина кухня», де волонтери готують смаколики для наших захисників, дівчата також беруть активну участь у приготуванні.
«Ми готуємо для хлопчиків борщові заправки, намазки, квасимо капусту, радуємо домашньою кухнею і робимо це з великим задоволенням», – зазначила волонтерка Олеся.
Катерина додала, що такі приготування допомагають пережити власний стрес, адже тут всіх об’єднала допомога військовим. Під час такої роботи вони відчувають себе потрібними, вони стають «місточком» між мирним життям і фронтом.
Також у волонтерській організації є проєкт «Маршрутка на нуль», яка адресно доставляє допомогу нашим військовим та мешканцям прифронтових зон. Кермує транспортним засобом ветеран ЗСУ з позивним «Батя».
«Нещодавно наша маршрутка повернулася від хлопців з Покровська та вже збирається на Харківський напрямок. В цілому у «Вулику» велика та дружня команда. Дуже було приємно збирати дітям Херсонщини подарунки до Святого Миколая – смаколики, шкільне приладдя. Це була потужна праця, а радість подарункам в очах малечі зігрівала серце, на душі ставало тепло та радісно, там дітки бачать не багато радощів», – розповіла Олеся.
На жаль, в прифронтових зонах й досі залишається багато родин з дітьми, які вкрай потребують допомоги.
«Ці дітки народилися там і не знають іншого життя. Ми намагаємося максимально подарувати їм радість. В них нема магазинів, тому вони дуже щасливі, коли відкривають ці пакуночки зі смаколиками, олівцями та фломастерами, це своєрідна хвилина щастя. А для нас, волонтерів, це нагода об’єднатися заради доброї справи. Для мене таке спілкування дуже важливе, бо так можна розвіяти свої страхи та душевний біль, це допомагає. Я розумію, що треба стартувати далі. Є родини, які також втратили рідну людину на фронті, але вважають, що для них війни більше немає. Проте там зараз чиїсь сини, брати, чоловіки й вони потребують нашої підтримки. Я дуже не хочу, щоб ще хтось опинився на моєму місті», – зазначила Катерина Граматик.
Ще одним видом відновлення та психологічної реабілітації для дівчини став не типовий для жінки вид спорту – бокс.
«Для мене це не стільки спорт, як, скоріше, психоемоційна розрядка. Мені це допомагає. Про бокс я розповіла багатьом жінкам, які також спробували й теж відчули цю силу. Після тренувань ти не кричиш, не психуєш – прийшла, відпрацювала та виходиш із зали геть спокійна», – пояснила Катерина.
Для Олесі, наразі, сенсом життя стали її троє діточок. Жінка вважає, що в такі важкі для країни часи вкрай важливо приділяти багато часу патріотичному вихованню молоді.
«Мої діти виходять на хвилину мовчання, зустрічають Героїв «на щиті», для мене це дуже важливо», – поділилася вона.
Катерина, мати двох доньок, намагається додати якомога більше світлих моментів до життя своїх дітей.
«На жаль, на долю наших діточок випало багато випробувань, але іншого дитинства в них вже не буде, тому не треба їх стримувати, давайте їм позитивні емоції, адже з них складається наша пам’ять. Погане забувається швидко, а хороше запам’ятається. Я стараюся подорожувати з доньками, нехай не далеко, але так я насичую їх новими враженнями. Звісно, вони ніколи не забудуть той момент, коли втратили батька, але за рахунок позитивних емоцій це буде сприйматися трохи легше, і дитинство буде здаватися щасливішим», – резюмувала Катерина.
Найзаповітніші очікування дружин полеглих захисників – це скоріше настання нашої Перемоги та повернення усіх воїнів додому.
Життя цих дівчат назавжди розділилося на «до» та «після». Але наразі волонтерство – це їхній спосіб сказати всьому світові: «Мій чоловік загинув не дарма» і кожна врятована ними доля — це найкращий пам’ятник полеглому Герою.
