Ветеран війни з Аккермана після ПТСР та втрати брата знайшов зцілення у створенні унікальних музичних інструментів

Микита Дейна — 31-річний ветеран з Аккермана, музикант і майстер з виготовлення калімб. До повномасштабної війни в Україні життя цього молодого чоловіка було сповнене мандрів, творчості і допомоги чотирьохлапим: він подорожував Азією, створював власні музичні композиції та організовував збори коштів для міжнародної організації захисту тварин. А у лютому 2022-го Микита пішов добровольцем. На фронті він зіткнувся із ПТСР і втратив найдорожче — молодшого брата. Сьогодні, понад рік після звільнення, саме музика і робота в майстерні допомагають йому адаптуватися до цивільного життя. Про шлях Микити до служби та його відновлення після бойових дій на гарячих напрямках розповідають кореспонденти «Бессарабії INFORM».

Життя до війни

Микита виріс у великій аккерманській родині — у нього троє братів і сестра. Все життя поруч з ним була музика: він опанував гру на фортепіано, трубі й укулеле. Молодий чоловік отримав морську освіту, але швидко зрозумів, що життя на судні — не про нього. Натомість його справжньою пристрастю були подорожі, відкриття нових місць і увічнення їх на світлинах свого фотоапарату. До повномасштабного вторгнення рф в Україну Микита подорожував різними країнами Азії, писав музику й брав участь у міжнародних благодійних проєктах.

Про життя до війни він насправді згадує небагато: каже, що всі ті дні, сповнені мандрів і відкриттів, нових зустрічей і незабутніх вражень, відчуваються зараз радше як фільм — так, наче їх прожила інша людина.

Про мотивацію і бойовий шлях

Микита вирішив приєднатися до збройних лав вже на третій день повномасштабного вторгнення рф. Тоді йому було 27 років. Він зізнається: сумнівів не було — незважаючи на відсутність військового досвіду на той час, залишитися осторонь просто не міг. Пояснюючи свою мотивацію, він наводить образ, який став тоді для нього визначальним:

«Я уявив собі, що я іду десь темною вулицею і бачу, як якісь бандити чіпляються до дівчини, намагаються її зґвалтувати або обікрасти. І в мене є варіант пройти і жити далі своє життя, або захистити її і, можливо, втратити своє. Я розумію, що я не в силах пройти повз — і так само зі своєю країною, з тим, що я люблю. Я вважаю, що треба захищати і боротися за це», — розповів «БІ» ветеран.

Та, попри внутрішню готовність і неабияке бажання музиканта встати на захист рідної землі, долучитися до війська йому вдалося все ж не одразу:

«Я розумів, що я не можу стояти осторонь, коли таке відбувається в моїй державі, тому вирішив долучитися до війська ще на початку повномасштабного вторгнення, на третій день. Але мене ніхто не брав, казали: “Сиди вдома, ми тебе наберемо”. Мене це доволі обурило. А потім, десь у березні, зателефонували, сказали, що формують бригаду, і я вирішив долучитись. Мене підтримали мій молодший брат і мій батько — вони обидва сказали, що теж хочуть до війська. І обоє доєдналися», — розповів «БІ» ветеран.

Підтримка близьких тоді відіграла дуже важливу роль в ухваленні цього рішення, — розповів чоловік. Молодший брат Даниїл воював з Микитою в одному підрозділі. Його доля — окрема болюча сторінка цієї історії, про яку ми розповімо далі в матеріалі. Їхній батько, «Капітан», також пішов захищати країну після початку повномасштабного вторгнення росіян: тоді він працював за кордоном, але перервав контракт, повернувся додому і змінив цивільний корабель на військовий катер, — про свою службу він розповів нашій кореспондентці в окремому інтерв’ю раніше.

Микита служив у 126 окремій бригаді територіальної оборони. Спочатку вони формувалися в Одесі, потім виконували завдання в області, а влітку 2022-го вже поїхали на фронт. Микита виконував завдання на Миколаївському напрямку, а згодом звільняв із побратимами Херсонщину: брав участь в операціях на островах й у сумнозвісних Кринках, які у результаті інтенсивних обстрілів перетворилися на руїни. За виконану бойову задачу чоловік був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест»:

«Ми там полонених взяли і декілька штурмів відбили, висадилися на острів. Це влітку 23-го було, перед Кринками — ми робили плацдарм. Це була хороша задача: без втрат, без поранених, з трофеями», — коментує Микита. 

Перші дні на фронті

Перші дні на передовій, розповідає Микита, були вражаючими: фронт виявився зовсім не таким, яким він раніше його собі уявляв. Все відчувалося для нього в новинку і навіть якоюсь пригодою — про початок бойового шляху ветеран згадує з посмішкою на обличчі. А вже згодом, рухаючись вперед, ставало все складніше, — зізнається ветеран: виснажлива реальність, де кожен день супроводжується важкими втратами та перетворюється на фактичну боротьбу за життя, взяла гору:

«Я дуже добре пам’ятаю свій перший день на фронті, тому що, коли я туди їхав, у мене було одне уявлення, наче в фільмах якихось, а коли я приїхав, все дізнався, — максимально інакше. Все було у новинку, все було адреналіново-пригодницьким. Одразу хотілося щось виконувати, щось робити: копати окопи, щось таке. І ми там одразу у розвідку записалися, пішли по селу. Взяли автомати, хоча потім зрозуміли, що це було трошки безглуздо (сміється — ред.), бо там було декілька кілометрів до ворогів, а ми такі прямо ходили там, раптом тут хтось вийде русский — візьмемо в полон (посміхається — ред.). Перші місяці в цілому були доволі спокійні, адаптовні. У нас не була якась серйозна ділянка фронту, була доволі стабільна. І в принципі це було потрібно нам на той час. А потім пішло звільнення Херсонщини, ми виконували задачі, рухалися вперед. Це теж було хорошим експірієнсом. Так, перші дні на фронті були дійсно вражаючими. Але потім, з часом, і втома, і втрати, і багато всього. Звісно, дизмораль відчувалася дуже сильно: ставало складніше, і складніше. Все змінювалося, і було дуже складно взагалі розуміти і мати будь-яку мотивацію. Порівнюючи перший час на фронті і з тими останніми днями, що я був на якихось задачах — це просто було якесь виживання: ти вже не думав про якісь високі цінності, треба було жити і захищатись, і більше нічого не бачив, не розумів. Але вже коли тут, у цивільному житті, то знову ж таки нагадуєш собі, що все це було не марно», — зізнається чоловік. 

Психологічні наслідки і втрата брата

Після боїв під Кринками, де українські війська зазнали великих втрат, Микита зіткнувся із серйозними психологічними наслідками. На початку 2024 року йому діагностували ПТСР. Ветеран поділився, що в якийсь момент просто перестав розуміти, де він знаходиться. Після тривалого лікування, він залишив службу. Хоча й зізнається, що іноді все ж набігають думки повернутися:

«Я вже взагалі не відстрелював, де я і хто я. Дуже складно було. І потім, коли я пройшов лікування, через багато місяців, майже через рік, був визнаний непридатним для військової служби. Тому і звільнився. Наразі, навіть якщо б захотів, не зміг би доєднатися до війська. А іноді такі думки теж бувають… Тому намагаюся адаптуватися до цивільного життя і бути корисним країні. Намагаюся це робити, як можу», — додає музикант. 

Страшну звістку про втрату рідного брата Микита дізнався, перебуваючи на лікарняному ліжку. Офіційно воїн досі вважається зниклим безвісти, але його побратими тоді повідомили: всі, хто був на тій задачі, загинули. Музикант каже без прикрас: якби він на той момент не був госпіталізований, загинув би разом з братом на тій задачі. Тоді їхній підрозділ поніс великі втрати, а Микита завжди йшов у передових лавах.

До війни Даниїл служив строкову службу у Національній гвардії та напередодні, у грудні 2021 року, закінчив її. Одразу згодом хлопець поїхав до Буковеля, де працював барменом — звідси пішов його майбутній позивний. Коли Микита поділився із братом, що долучатиметься до війська, Даня вирішив сісти на потяг до Одеси, аби зробити це разом із ним. Дуже довгий час вони виконували різні бойові задачі спільно. Вже у 2023 році Микита обрав для себе спеціальність бойового медика, а Даня пішов у радіорозвідку і деякий час служив при штабі. Але згодом його перевели назад у піхоту і 13 травня 2024 року їхню позицію накрив артилерійський вогонь. На той момент Дані було 24.

«У 2023-му – на початку 2024-го я був на різних задачах, Даня був на той час у штабі, був у принципі більш-менш у безпеці, мені це подобалося. Але потім у нас почалися втрати — і 300, і 200, і СЗЧ також, — було мало людей. Я вже був у лікарні, та Даню перевели назад у піхоту. Батальйон тоді ще поїхав на Донбас, і під Часовим Яром там наші хлопці тримали смугу: там був ліс, дуже складні умови. Даня там із побратимом удвох тримали позицію два тижні. Але вони там відстрілювалися, кацапи виявили їхню позицію і накривали артою, і дронами. У кінцевому підсумку сказали, що всі загинули. І інших хлопців теж там кацапи брали в оточення, вони 73 дні в тому лісі були в оточенні. Але Даня вже на той момент… як хлопці сказали, що позицію втратили, і всі, хто там був, загинули. Але він досі вважається зниклим безвісти. Його не було змоги забрати звідти, тому що кацапи не змогли їх штурманути, але знищили просто позицію. І коли вже наші туди знову висунулися, то там вже були п***ри. І його друг Женя теж пішов до Дані, і теж там, на жаль, загинув… Знаю ту позицію, знаю, де це знаходиться. Думаю, що коли все закінчиться, то доведеться їхати і шукати брата», — розповідає старший брат Даниїла.

Та за Даню помстилися його друзі, — каже Микита. На честь свого молодшого брата він оголосив збір коштів на FPV-дрони. Тоді спільними зусиллями людям вдалося зібрати понад 400 тисяч гривень.

А до дня народження Даниїла Микита разом із друзями створили мурал, присвячений захиснику, — поруч із будинком, де він жив. Зображення воїна тепер прикрашає будівлю в Одесі на Колонтаєвській, 59.

«Музика — рушійна сила мого життя»: калімби як частина реабілітації

Приїхавши додому з війни, Микита повернувся до улюбленого — музики. Чоловік розповідає, що вона завжди була поруч із ним, за винятком часу перебування на фронті. Зараз, після болючої втрати в родині і руйнівного стресу, музика слугує важливою підтримкою внутрішнього стану ветерана, є його своєрідним рятівником:

«Музика завжди була зі мною, це як рушійна сила мого життя. Завжди я грав музику, але парадокс: завжди, окрім бойових своїх дій. Тому що за весь час служби мені не вдавалося знайти ані сил, ані енергії, натхнення. Я більше двох років взагалі не міг грати. Зараз я повернувся назад і в принципі я потроху повертаюся в це, і мені це приносить велике задоволення. Я думаю, що, як і музика, творчість — це колосальна підтримка мого внутрішнього стану і в якийсь період єдине, що тримало мене в цьому житті — це музика. Перший час після звільнення мені було складно грати, а потім, коли я піймав хвилю і мене наче понесло в такий інший світ, повернуло до нашого світу. Зараз не уявляю свій день без музики», — поділився ветеран. 

Саме через свою багаторічну любов до музики Микита вирішив нести її у світ, почавши майструвати власні музичні інструменти — калімби. Відтоді творчість та робота у майстерні стали частиною реабілітації та адаптації ветерана до цивільного життя, а також допомагають знайти себе у новому:

«Після фронту дуже сильно змінилися цінності і бачення життя. Не вивозив свої роботи, які тут знаходив, і єдине стало таке — це зробити щось своє і нести музику в світ. Робота в майстерні мене дуже надихає, заспокоює, приземляє. Тому що коли працюєш або коли граєш музику, коли малюєш, робиш щось таке мистецьке руками, то жодних думок поганих немає — ти не фокусуєшся на чомусь пережитому, майбутньому, ти сконцентрований на процесі: на процесі гри, прослуховуванні або роботі зі створення музичних інструментів, якійсь роботі з деревиною, епоксидкою, — ти сфокусований на процесі, і стає легше жити, коли робиш щось таке. Тому так, це колосальний реабілітаційний фактор», — поділився ветеран. 

Микита обрав саме калімбу через її простоту та інтуїтивність: щоб грати на цьому музичному інструменті, людині не потрібно мати спеціальної освіти. Крім того, за словами майстра, він допомагає заспокоїтися, тож є доволі медитативним.

«Це може бути навіть першим кроком для когось у музиці, бо щоб грати на калімбі, не потрібно закінчувати консерваторію з якогось дуже складного інструменту: можна просто взяти, почати грати і воно вже буде звучати добре. Тому мені зараз цей інструмент імпонує, резонує. Я сам доволі часто на ньому граю у свій вільний час, або перед сном, щоб якось перезавантажитися, заспокоїти себе», — розповідає майстер.

Свої калімби Микита створює із деревини та епоксидної смоли. Кожну з них він майструє вручну, приділяючи увагу усім деталям та особливостям, вкладаючи частинку своєї душі та часом навіть закохуючись у ці музичні інструменти. Тому іноді, зізнається музикант, потім із ними важко прощатися:

«Роблячи інструмент, я закохуюсь в нього, і мені складно його відпускати. І коли мені приходить замовлення на якусь калімбу, і я її відправляю, то я, з однієї сторони, дуже радий, що вона знаходить собі нового власника, але десь там мені трошки сумно, що мені треба її віддавати (посміхається — ред.), тому що закохуєшся в кожний інструмент, який робиш», — додає Микита.

Серед квітів, олівців, різноманітних абстракцій і класичних дерев’яних мотивів, є також дизайн калімби з гільзами, що має дещо символічне значення для ветерана — своєрідне перетворення небезпеки на спокій:

«Це перший дизайн, який мені прийшов до думки, де я міксую деревину і епоксидку. Це символічно, і так, для мене це, напевно, переосмислення, або, можливо, перетворення якихось поганих речей — кулі і гільзи, знаряддя — те, що вбиває людей. Але тут я його так запаковую в епоксидку, що перетворюю цю погану енергію в енергію, яка вібрує, резонує, створює музику і це наче вилікування чогось поганого, з якоїсь точки зору. У мене, до речі, це поки що єдина така з гільзами калімба, вона в єдиному екземплярі. Її придбали і подарували одному волонтеру з Америки. Я думаю, що йому сподобалося. Коли я її зробив, вона виглядала дуже гарно, дуже привабливо і цікаво. Але я не уявляв, для кого вона взагалі може бути створена, тому що я розумів, що для військових це навряд чи підійде як подарунок. У цілому це складний топік у нашому житті, у житті нашої країні. І це таке перетворення, переосмислення, воно, можливо, болісне й травмуюче, але воно знайшло собі нового майстра у вигляді іноземця. І я думаю, що вона у хороших руках людини, яка цінує такі речі. І поки що її ще ніхто не замовив більше, окрім нього», — розповідає музикант.

Попри всі пережиті втрати та труднощі, з якими йому доводиться стикатися кожного дня після фронту, Микита продовжує жити, творити, допомагати іншим і не перестає плекати надії на щасливе майбутнє, хоча й зізнається, що раніше його мрії були більш позитивні:

«Я мрію про те, щоб ми знову могли повернутися до нашого нормального, щасливого, класного життя, але ця мрія наразі майже нездійсненна. Мрію, щоб хлопці, хто в полоні, повернулися, і люди знову теж могли жити вільне життя і щоб війна закінчилася якомога скоріше. Але кому є справа до наших таких базових мрій? Ні про що інше не мрію наразі. Роблю свою справу, намагаюся жити життя далі і мрію про такі прості речі. Прості і нездійсненні».

Микита сподівається, що його нова робота підтримує не лише його самого, а є також корисною для тих, хто грає на його калімбах, а також країні загалом. Ветеран зокрема організовує розіграші своїх інструментів, а зібрані кошти направляє на потреби нашого війська. Так, наприклад, наразі він працює над калімбою, яку розігруватиме вже у грудні.