Міг стати нейрохірургом в Одесі, але серце обрало Кілію: шлях Романа Ольховського, який поєднує медицину, політику та творчість

Часто буває, що за все життя людина не знаходить у собі сил та можливостей залишити після себе бодай якийсь вагомий слід. Живе зо дня в день, займається рутиною, має обмежене коло спілкування та проживає кожен день, схожий на попередній. А є люди, яким достатньо з’явитися у, здавалося б, випадковому місці й запалити його своєю енергією. Інакше і не скажеш про відомого в Кілії лікаря-хірурга багатопрофільної лікарні, який лише сім років тому переїхав у найдавніше місто України та з перших місяців зайняв важливе місце у суспільстві. Зараз він поважний лікар, депутат міської ради, активіст та автор кількох вуличних артоб’єктів. 

Від кого хірург має хист лікувати людей, як опановував надскладну професію, як зустрів і ледь не втратив кохання свого життя, чому проміняв престижну посаду в одеській лікарні на місце у кілійській, а також про ставлення до реформування медицини, зворотну сторону лікарської людяності й розвиток себе як лікаря та митця – у матеріалі “Бессарабії INFORM”. 

Народився Роман Ольховський 1991 року у місті Новий Буг Миколаївської області. Особливих захоплень в дитинстві у нього не було, адже більшість часу він допомагав батькам по господарству.

“Батьки з дитинства привчали до фізичної праці, тому часу на відпочинок особливо й не було. Мама працювала вчителькою, а тато – кухарем. Коли мені виповнилося 8 років, на жаль, тато помер, а мені як старшому з дітей доводилося допомагати мамі по господарству – доглядати за коровою, косити сіно та інше. Лише іноді відволікався столяркою та поробками по дереву”, – розповів Роман Михайлович.

Лікарів у родині хірурга ніколи не було. Проте бабуся займалася народною медициною та лікувала людей травами.

“Разом ми їздили з бабусею по трави та переробляли їх. До бабусі багато людей приходило лікуватися, але вона мене тій справі не навчала”, – зазначає хірург.

Після закінчення Новобузької гімназії перед 17-річним хлопцем постав вибір про визначення із майбутньою професією. Тут вирішальну роль зіграла мати Романа Михайловича.

“Мати запропонувала обрати професію лікаря, а я погодився. Таким чином я й вступив до Одеського медичного університета. Перші три роки згадую із жахом – день змінювався на ніч, екзамени… А вже на четвертому курсі стало трохи легше – влаштувався на роботу та познайомився із майбутньою дружиною”, – згадує лікар.

Історія знайомства майбутньої родини Ольховських нагадує сцену із романтичного фільму – він побачив гарну дівчину та засоромився підійти. Мріяв побачити її ще рік, аж поки доля не звела їх на роботі.

“Завжди всім кажу – я зустрів її перший, а потім ми з Олею зустрілися разом (сміється – ред.). Я тоді навчався на третьому курсі та на Привозі побачив дівчину, яка купувала яблука. А я ж сором’язливий був, та ще й студент. Не підійду ж я до дівчини з пропозицією: а пішли тебе на трамваї покатаю? Потім ще рік ходив на Привоз та виглядав її. Вже коли вчився на четвертому курсі та постала потреба у підробітку, оскільки мама працювала одна, а брат теж пішов навчатися, влаштувався у тубдиспансер. Приходжу, а мені кажуть: будеш працювати з Олею, вона зараз у відпустці. Настав день – приходить Оля – а то моя Оля! Теплі стосунки у нас зав’язалися не у перший же день, але вже через три місяці я зробив Олі пропозицію. Через рік ми одружилися. Так я і знаю свою Олю на рік більше, ніж вона мене”, – посміхається Роман Ольховський.

По закінченню медичного університету лікар планував працювати у рідному Новому Бузі травматологом, де йому тримали місце. Проте, коли настав час, керівництво лікарні змінилося, посади травматолога більше не було. Тому Роман Ольховський обрав спеціальність хірурга та влаштувався на роботу до Одеської обласної клінічної лікарні. Перспективному фахівцю навіть пропонували посаду у нейрохірургічному відділенні, проте водночас зателефонував керівник (на той час) Кілійської багатопрофільної лікарні Валерій Мінчев та запропонував роботу у Кілії.

“Кілію я побачив вперше під час інтернатури. Тоді я приїжджав два рази на заміщення хірургів у відпустках, жив у лікарняній палаті та виконував добросовісно свої обов’язки. Тихе та комфортне місто, яке має багато переваг – нам з дружиною такі подобаються. Можливо, завдяки своїй наполегливості та любові до роботи мене й запросили на постійно. Порадилися з Олею, з якою вже тоді мали первістка Влада, та я поїхав знову до Кілії. Вже на місці мені запропонували квартиру. Зробив там ремонт, до мене переїхала Оля, тут ми живемо вже сім років, тут народилася наша донечка Анютка”.

Пізніше на постійне проживання в Кілію переїхали мама та брат лікаря, а також інші близькі люди.

“Брат закінчив технікум та наразі працює інженером-електриком на сонячній підстанції, мама не захотіла лишатися одна у Новому Бузі та згодом теж приїхала сюди. Взагалі багато родичів та наших знайомих приїхали на постійне місце проживання у Кілію. Місто – чудове! Поряд річка, море, інфраструктура, природа, земля. Просто потрібно, щоб люди були трохи добрішими та по можливості робили добрі справи. Неважливо які: великі чи маленькі! Головне – робити”, – зазначає Роман Ольховський.

За словами лікаря-хірурга, після його переїзду у місто доволі швидко спрацювало “сарафанне радіо”: багато пацієнтів приходили на консультації, лікування, операції.

“Мабуть, людям іноді легше довіритися тому лікарю, який їх не знає, а моє відношення до абсолютно всіх пацієнтів однакове. Надавати допомогу вважаю за потрібне спершу тому, хто її найбільше потребує, на це не повинні впливати статуси або знайомства. Я на це дивлюся зі сторони лікаря, а не зі сторони людини. Буваю запальним, проте намагаюся тримати себе в руках, не завжди це вдається, адже я все ж людина. Мабуть, через це і ставляться до мене люди із повагою”, – зазначає лікар.

Та лікарська людяність, виявляється, має зворотний ефект. Зізнається, нерідко пацієнти дозволяють без дійсно поважної причини порушувати його особистий простір.

“Іноді гарне ставлення до людей, якого мене привчили з дитинства, виходить “боком”. Часто бувають дзвінки о 4-5 ранку або вночі, щоб записатися на прийом або щось свербить, або ж просто комусь закортілося поговорити, бо я завжди вислухаю. Субота, неділя, вихідний… Нікого не хвилює. А я зі свого боку не можу собі дозволити бути не на зв’язку. Навіть діти знають: якщо дзвонить телефон, то потрібно його татові принести, бо комусь боляче, потрібно допомогти. Окрім того, у мене багато родичів, знайомих на війні. Так склалося, що я завжди думаю про усіх більше, ніж про себе”, – пояснює Роман Ольховський.

Стрімка популярність у місті, гарна репутація та повага з боку пацієнтів дуже швидко привели Романа Ольховського й у політичне життя міста – йому запропонували бути депутатом міської ради, а виборці надали довіру. Трохи згодом його запросили стати головним лікарем. При цьому він не полишив операцій та приймання пацієнтів. Але це дуже виснажувало й наштовхувало на вибір – або керування, або пацієнти. Обрав хірург своє головне призначення.

Тепер, зізнається, у нього з’явилося трохи більше часу й на сім’ю, й на професійний розвиток, й нарешті на повноцінні хобі.

“З часом з’явилося більше впевненості у роботі, проходжу курси для підвищення кваліфікації, одні з яких – проведення лапароскопічних операцій. Після того як пішов з посади головного лікаря, вже й дружина влаштувалася та працює разом зі мною, асистує в операційній. Наразі лікарня проводить лапароскопічно операції на жовчному, апендициті, спайках та ревізії черевної порожнини. Хотів би ще пройти якісь навчання за кордоном, але це поки мрія”, – додає медик.

За словами Романа Ольховського, Кілійська лікарня має необхідну базу для надання кваліфікованої медичної допомоги, однак він категорично не згоден із реформою НСЗУ.

“Вважаю, що реформа ледь не знищує медицину у таких невеликих населених пунктах, як наш. Попри підтримку місцевої влади, донорів, лікарю доводиться боротися не за те, щоб пацієнтів було менше, а навпаки. Таким чином він не має часу на розвиток, навчання, а займається тим, що видумує, де б знайти пацієнтів та принести лікарні більше коштів, щоб вона продовжувала функціонувати, та щоб її не закрили. Вважаю це неправильним”, – зазначає лікар.

Також, як впевнений Роман Ольховський, зарплатня медичних працівників має бути значно більшою, щоб відчувати підтримку від держави, а не шукати супутніх заробітків.

“Вважаю, що я заробляю мало, оскільки через роботу доводиться жертвувати дітьми, родиною, нервами та часом. Мені б, наприклад, на те, щоб жити, працювати, навчатися та відпочивати разом з родиною, вистачило б щонайменше 80 тисяч гривень на місяць, проте реальність значно гірша. Водночас з чистим сумлінням можу сказати, що жодного разу у своєму житті не просив у пацієнтів заплатити мені за мої послуги. При цьому абсолютно нормально ставлюся до бажання людини подякувати мені за них чи то продуктами, чи то матеріально. Все одно ці кошти йдуть на потреби пацієнтів, у яких немає можливості придбати собі ліки, або самої лікарні, де наразі планую реалізувати своє чергове бажання – зробити на другому поверсі “куток відпочинку”, де під час відключення світла людина б могла прийти, підзарядити телефон, зігрітися, випити чаю”, – зазначає хірург.

Як і у кожного лікаря, у Романа Михайловича є приємні та болючі моменти у роботі.

“Приємні – це, звісно, коли пацієнти одужують та вдячні за допомогу у лікуванні, а болючі – це коли знаєш людину особисто, робиш все, що у твоїх силах, але, на жаль, врятувати не можеш. Так і сталося нещодавно, коли у ДТП постраждав хлопчик, якого ми знали особисто. На жаль, травми були не сумісні з життям. І це найболючіше – коли у тебе є прив’язаність до людей, але ти безсилий”, – з сумом згадує Роман Ольховський.

У вільний від роботи час, багатогранний хірург “лікується” відпочинком на природі з родиною, яка завжди його підтримує: коханою Ольгою, сином Владиславом, який увібрав у тата найкращі риси характеру, та донею Анютою – запальною та веселою копією дружини.

Окрім того, лікар виготовляє арт-композиції, які потім прикрашають місто, займається пасікою, фехтуванням, а також працює на городі, де уперше в цьому році зібрав врожай винограду.

“Відпочинок – то моє улюблене. І дружина завжди підтримує в усьому. Іноді беру сина з собою в гараж і разом майструємо з ним композиції з різних металевих деталей. Так, надихнувшись концертом місцевих виконавців, зробив гітару, потім до Дня сміху – подарував місту “лавашика”, тепер вже завершив і чекаю влучного часу для встановлення ще одного виробу – Воллі. Радію, що мої роботи доповнюють наше чудове місто.

Окрім власного хобі ще полюбляємо проводити час разом з родиною на природі – беремо намети, вудочки та їдемо на відпочинок із ночівлею біля озера. Вважаю, що маю більше часу приділяти родині та дітям, вони мають бачити, що, окрім роботи, є ще багато цікавих ідей, щоб побути разом. Для цього навіть нещодавно придбав мотоцикл – діти у колясці, Оля позаду, і як поїдемо кудись – лише на права здам.

Також віднедавна займаюся бджолярством та маю власну пасіку. Щоправда, усіх тонкостей ще навчаюся, проте власний мед вже куштуємо.

А в цьому році нам ще й город подарували, тож ми виростили виноград і вперше власноруч виготовили вино з місцевого новака за рецептом нашого рентгенолога. Друзі вже куштували, кажуть, що у нас все вийшло.

Ще одне моє хобі – фехтування. У четвер, після важкого дня, прийти на тренування – і наче вся втома відійшла. На жаль, приходять мало людей, тож, користуючись нагодою, ще раз запрошую хлопців та дівчат від 16 років до нас у клуб “LIKOS”. Щочетверга у ДЮСШ о 18.00″, – запрошує Роман Ольховський.