«Я кожній матері бажаю такого сина», – пам’яті загиблого на війні сина ексмера Болграда, офіцера-морпіха Олександра Калова

Для більшості людей 30 вересня та 1 жовтня – звичайний кінець першого осіннього місяця та початок другого. Діти йдуть до школи, хтось збирає виноград у дворі, а над полями півдня вже падає жовте листя. Але для  мешканки Болграда Дар’ї Панасівни Калової ці дні вже ніколи не стануть буденним. Навпаки – тими, коли її серце з більшою силою стискає нестерпний біль. Адже саме 30 вересня 2022 року вона в останнє розмовляла зі своїм Сашком. А наступного дня, 1 жовтня, війна безжалісно забрала її єдиного сина, старшого лейтенанта морської піхоти, командира десантно-штурмової роти Олександра Олександровича Калова, якому назавжди залишиться тридцять п’ять.

До третьої річниці загибелі кореспондентка «Бессарабії INFORM» разом з матір’ю та сестрою Героя, Почесного громадянина Болграда (посмертно) Олександра Калова,  згадували про його коротке, але таке змістове життя. Не лише заради пам’яті, а й щоб зрозуміти: стають чи народжуються тими, кого називають Офіцером з великої літери, Людиною, в якій живе три людини.

«Я знала, що в мене буде хлопчик Сан Санич…»

Ми сидимо на подвір’ї батьківського дома Олександра Калова по вулиці, що вже перейменована на його честь. На столі – багато світлин Сашка, вирізки з газет з публікаціями про перемоги футбольної команди «Ніка», в якій він багато років був воротарем. Поряд фотокнига, що після гибелі Олександра зробила його кума, з якою вони разом хрестили дітей. А ось зовсім маленький фотоальбомчик з дитячими світлинами. Що на фото, де він маленький, що на тих, де він вже у військовій формі, незмінним залишається одне – його щира посмішка…

Над нами – грона винограду, того самого, який Саша обіцяв у 22-му вирватися на тиждень з війни та зібрати. Але не судилося…

Чується лай собаки, якого з однієї з ротацій він привіз матері. В кімнаті Олександра досі все так, як й було в останній його візит додому. Навіть рибки в акваріумі. Тільки побільшало фотографій. Вони всюди в домі… Все скрізь тут нагадує про нього…

«Я не те щоб хотіла хлопчика, я відчувала, що буде хлопчик й без УЗД, якого тоді ще й не було. І обов’язково Сан Санич», – з сумною посмішкою пригадує Дар’я Панасівна.

Сан Санич з’явився на світ у Болграді 14 квітня 1987 року та одразу став для всієї родини, де вже підростали старші діти, сонячним промінчиком.

Спогади сестри про брата сповнені ніжності.

«Я йому якось сказала, коли йому виповнилося тридцять, що він – моє загублене дитинство. Він завжди біг за мною, навіть коли я з подружками йшла гуляти. А потім так само від нього не відступали вже мої діти, Саша був їм не тільки дядьком, а й справжнім другом», – ділиться теплими спогадами старша сестра Тетяна.

За словами рідних, хоча батько Сашка, нині вже покійний Олександр Калов, обіймав посаду мера міста три скликання з 1989 по 2002 роки, хлопчик ніколи не поводився «мажорно». Не вимагав уваги чи привілеїв, не капризував.

«Він був добрий, мудрий не по роках, спокійний, справедливий та відповідальний», – говорить мама.

Вона пригадує випадок, який яскраво це підтверджує. Справа була ще, коли Саша навчався у Болградській школі-ліцеї. Хлопці та дівчата зібралися святкувати посвяту у ліцеїсти.

«Я завжди знала, що Саша не п’є та не курить, а ще вчасно повертається додому. З цим у нас проблем не було. А тут, бачу, затримується. Через деякий час з’являється. Каже, що візьме батькову машину. Я проти. Але син наполягає: один з учасників компанії трішки перебрав – не залишати ж його. І дівчину потрібно провести, яку відпустили під відповідальність цього хлопця. Я погоджуюся, але даю Саші на все про все пів години… і він встиг. Всіх розвіз і додому вчасно повернувся. Таким він буде потім завжди та у всьому», – з біллю в голосі підкреслює Дар’я Панасівна.

Роки становлення та вибору, або Вимушений хабар

Після закінчення ліцею випускник Олександр Калов вступив в Одеський політех, де здобув диплом еколога. Але замість того, щоб шукати комфортне місце роботи та будувати кар’єру, син ексмера вирішив, що йому потрібно відслужити строкову службу в армії.

«Я намагалася відмовити сина, пропонувала вступити до сільгоспуніверситету, де була військова кафедра, та отримати звання офіцера. Але Саша, як виявилося, пожалів мої кошти. Адже потрібно б було купувати військову форму», – розповідає Дар’я Панасівна.

Тоді Олександру, який з’явився у військкомат для осіннього призову, відмовили. Так й сказали: «Занадто великий». Хлопця це не зупинило. Щоб скинути зайві кілограми хоча б до максимально дозволених 95 кг, він кожного дня приділяв увагу фізичним навантаженням: займався на турніку, «качався». І вже через місяць, побачивши потрібну вагу, знов з’явився з батьками на порозі Одеського військкомату, впевнений, що його вже заберуть точно в армію. Але його намагань знову не зрозуміли: навіщо 22-річному власнику вищої освіти, та ще й з такою комплекцією на фоні молодших за нього призовників, термінова служба?

«Якщо хтось платив хабар, щоб не йти в армію, нам з чоловіком довелося раз у житті дістати чималі гроші, щоб мрія Саші збулася. Так його зачислили в десантно-штурмові війська, де він відслужив 9 місяців солдатом – з жовтня 2009-го по липень 2010 року», – продовжує Дар’я Панасівна.

Повернувшись до цивільного життя, Олександр деякий час пропрацював охоронцем в одному з кінотеатрів Одеси, потім повернувся в Болград, встав на облік у Центр зайнятості. А коли побачив вакансію спеціаліста інспекції з благоустрою Ізмаїльської міської ради, успішно пройшов конкурс та кожного дня став їздити на автобусі у сусіднє місто на роботу. Доки не дізнався, що у рідному Болградському районі з’явилося вакантне місце державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Одеської області відділу екологічного та радіологічного контролю на митниці. Здавалося, що ще треба? Майже тепле, перспективне місце роботи, до якої Олександр ставився, як до іншої, відповідально, ще й поряд з домом. Але раптом в нього з’явилися інші плани, про які він розповів матері напередодні свого 30-річчя, коли вже був замовлений ресторан та запрошені гості.

«Він поставив мене перед фактом. Сказав, що підписав контракт на службу у 88-му окремому батальйоні, що дислокувався в Болграді й на той час вже брав участь у ООС. «Ти ж не хотів усе життя  ходити у кірзухах», – нагадала я йому. «Так кірзух вже немає, є берці», – парирував син. І через деякий час після свого тридцятиріччя відбув в зону АТО, де вже знаходилося багато його друзів та знайомих. Деякі на той час вже загиблі. Саме це зіграло, вважаю, не останню роль у його рішенні».

І саме цей день розділив його життя на «до» і «після».

Доповномасштабна війна та перші випробування морпіха Балу

Відтоді у Дар’ї Панасівни з’явилася своя мапа України, на якій голками вона позначала місцеперебування улюбленого сина. Так їй було легше та спокійніше. Ілюзію того, що син в безпеці, створював й сам Сашко. У тому числі й фотографіями, що надсилав матері. Ось він пройшов навчальні випробування для отримування берета морського піхотинця, а ось він з котом чи собакою, якими піклується.

«Все нормально, я тут на третій лінії, де навіть нічого не чутно…зараз  поїли, подивимося серіал та спати», – за спогадами сестри Тетяни, так кожного разу телефоном закінчував розмову брат.

Перші підозри, що Саша щось приховує, у рідних з’явилися, коли він отримав статус учасника бойових дій та першу нагороду – нагрудний Знак «За військову доблесть» (2019 рік).

«Якщо ти на третій лінії, звідки цей статус та нагорода?», – спитала якось мати в його чергове відрядження у Болград.

«Всім давали й мені дали, а на нагороду просто командир записав», – зі своєю спокійною щирою посмішкою запевняв він. Щось дізнатися більше родині не вдавалось. Олександр одразу дав зрозуміти, що всі ці балачки про війну ні до чого, навіть запитувати марно.

Дещо більше прояснив репортаж 5 каналу, який несподівано побачили рідні. У ньому замаскований військовослужбовець з позивним Балу розповідав, як вони тримають з побратимами першу лінію оборони. То був Олександр.

«Позивний Балу, як мені розповіли, Саші дали побратими ще у доповномасштабну війну. Тому що, як й однойменний ведмідь з казки «Мауглі», він був не тільки зовні кремезним, а й мав спокійну вдачу, вмів підтримати, підказати та стати опорою для підлеглих. Коли починалися обстріли, він вже екіпірований у бронежилет та каску, вибігав та слідкував, чи всі підлеглі встигли сховатися, чи всі живі. А ще, як й герой з мультика, він і там, на війні, любив жартувати й створювати атмосферу тепла й дружби, що надавали сил та підтримували бойовий дух та віру в Перемогу», – продовжує мати Героя.

Напередодні повномасштабної війни образ ведмедя Балу з’явився у вигляді тату на руці Сан Санича…

Повномасштабна війна 

У рокове 24 лютого 2022 року, коли в Україну вдерлися російські війська, Олександр Калов знаходився на позиціях.

«Я тут же зателефонувала сину, стала допитуватися, як він, що з ним, адже в країні війна… повномасштабна. Але він в тій самій манері просто заборонив дивитися мені телевізор, казав нічого не читати та нічого не слухати. Тому що “там, де він знаходиться, тихо”, і він продовжує кожного вечора дивитися перед сном фільми», – згадує Дар’я Панасівна.

Але материнське серце спокою знайти не могло. Тривожність лише посилилась, коли у травні її Сан Санич на декілька днів вирвався у Болград, щоб зібрати свою роту та придбати бусик.

З’ясувалось, цей транспорт був потрібен не особисто Олександру, а щоб зручніше та безпечніше перевозити його підлеглих з озброєнням з поста на пост, між якими було декілька кілометрів, життєво небезпечних кілометрів, що постійно обстрілював ворог.

«Він й всю амуніцію сам собі купував – бронежилет, берці, каску… але, на жаль, вони не вберегли його», – з сумом каже невтішна матір.

Тоді, у травні 22-го, то була їхня остання коротка зустріч. Саша обіцяв повернутися у вересні, щоб зібрати врожай винограду, але… їх перекинули під Херсон, де вже йшли запеклі бої. Про цю передислокацію він зізнався лише сестрі та заборонив розповідати матері.

Востаннє з нею він говорив увечері 30 вересня 2022 року, попросив придбати подарунок для хрещеника.

«Нічого поганого я не відчула тоді. Зранку, як завжди, вивела на прогулянку собаку та пішла на ринок. Лише десь об 11 годині згадала, що навіть не привіталась із сином. Написала йому. Тиша. Ще раз написала. Знов тиша. Увечері набрала. Ніхто не відповів. А наступного дня відчинилась калитка, та увійшли люди у формі…», – Дар’ю Панасівну починають душити сльози.

Представники Болградського РЦТК повідомили, що її син, старший лейтенант Олександр Калов, героїчно загинув 1 жовтня 2022 року від кулі снайпера під час бою біля села Давидів Брід на Херсонщині. У його рюкзаку, який був з ним в останню мить його життя та який передали матері, вона знайшла прапор — той самий, який він мріяв підняти на звільненій землі Херсону. Його потім було встановлено на могилі  Олександра у Болграді.

Материнська вірність

 «Він ніколи не ховався за спини інших», «Такого командира в нас ніколи не було й не буде», «Це була не Людина, а три Людини в одній…». Це лише частина того, що говорили про офіцера Калова його матері ті, кому довелося служити поряд з ним та під його командуванням.

Ще один факт, який характеризує Олександра: лише після його загибелі рідні знайшли у його тумбочці серед речей нагороди, про які він так і не розповів їм при житті…

Орден «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно) цього місяця вже отримала його невтішна матір.

«Я кожній матері бажаю такого сина», – каже Дар’я Панасівна, як молитву, в якої уся правда про життя та безсмертя її Сан Санича.

«А що б Ви побажали тим матерям, які наразі чекають своїх синів з війни, та тим, хто живе поряд з вами, в одному місті?», – обережно запитую у моєї співрозмовниці. Дар’я Панасівна витирає сльози та відповідає:

«Тим матерям, хто чекає, бажаю сил, терпіння, чекати, чекати, чекати – попри все… А тим, хто живе зі мною в Болграді, – пам’ятати, завдяки кому ми живемо. Знаєте, вже після загибелі сина одна знайома, яка стояла та пила каву, запитала мене, мовляв, навіщо Саші потрібен був цей героїзм, навіщо треба було йти на війну? А я відповіла: хоча б для того, щоб ти тут спокійно пила каву, не ховалася в укриттях, і на тебе не летіли ні скло, ні камені… Треба пам’ятати та бути вдячним. Саме заради дітей, заради пам’яті про Сашу я й живу сьогодні. Бо якщо мене не буде — хто приходитиме до нього?”.

Замість епілогу

Життя Олександра Калова — це приклад того, що справжня сила не в погонах чи званнях, а в щоденних вчинках: у турботі про матір, у готовності підставити плече побратиму, у вірності країні.

Він міг бути просто Сашком із Болграда, сином ексмера міста. Але став Олександром Каловим — Офіцером із великої літери. І навіть після смерті він продовжує бути захисником: у серцях матері, сестри, побратимів, усіх, хто вірить у перемогу України.

Завтра в Болграді діти знову підуть до школи, хтось продовжить збирати виноград у дворі, а на поля півдня впаде чергова партія осінніх листів… Життя продовжиться. Але не забуваймо, завдяки кому ми маємо таку можливість!

Світла пам’ять Офіцеру Олександру Калову!

Вічна слава та шана полеглим Героям України!

Фото з сімейного архіву родини Калових та Болградської РДА